Десь у Мічігані

Джім Гілмор приїхав до Гортонової Бухти з Канади й відкупив кузню в старого Гортона. Джім був невисокий на зріст, чорнявий, мав великі вуса й великі руки.

Він добре підковував коней, проте зовсім не скидався на коваля, навіть і в шкіряному фартусі. Мешкав він там-таки над кузнею, а столувався у Д. Дж. Сміта.

Ліз Коутс працювала у Смітів служницею. Місіс Сміт, опасиста й дуже охайна жінка, часто казала, що такої чистьохи, як Ліз Коутс, вона ще зроду не бачила.

Ліз мала гарні ноги, завжди носила чисті бавовняні фартушки, і, як помітив Джім, волосся її завжди було гладенько зачесане на потилицю. Йому подобалося обличчя Ліз, бо воно було незмінно веселе, проте думати про неї він ніколи не думав.

А от він подобався Ліз страшенно, їй подобалося дивитись, як він виходить із кузні, й вона часто ставала в кухонних дверях і виглядала, коли він з'явиться на дорозі, їй подобалися його вуса. Подобалися його білі зуби, коли він усміхався.

Дуже подобалося їй і те, що він зовсім не схожий на коваля. І те, що він так подобається містерові й місіс Смітам. А якось, коли Джім умивався над рукомийником надворі, вона спіймала себе на думці, що їй подобається чорне волосся в нього на руках і те, які вони білі там, де їх не торкнулася засмага. І аж самій чудно стало, що їй таке подобається.

Селище Гортонова Бухта налічувало з півдесятка будинків при головній дорозі між Бойн-Сіті й Шарлевоєм. В ньому були крамниця, поштова контора з високим ґанком, перед яким майже завжди стояв чийсь фургон; а поза тим — будинки Сміта, Строуда, Діллворта, Гортона й Ван Гузена. Будинки стояли серед гаю, в затінку великих в'язів, а дорога була геть піскувата. Обабіч неї розлягалися фермерські лани й ліси. Трохи віддалік при дорозі була методистська церква, а з другого краю селища — парафіяльна школа. Кузня, пофарбована в червоне, стояла навпроти школи.

Крута піскувата дорога збігала з порослого лісом пагорба до затоки. Із кухонних дверей Смітового будинку було видно ліс, Що спускався до озера, і протилежний берег затоки. Весною і влітку там був дуже гарний краєвид: затока голуба й блиску-ча, а ген за мисом, на озері,— білі баранці на хвилях, знятих вітром, що віяв з Шарлевоя і озера Мічіган. Із кухонних дверей Смітового будинку Ліз бачила вдалині на озері баржі з рудою, що йшли до Бойн-Сіті. Коли вона дивилась на них, вони мовби й не рухалися зовсім, та досить було повернутись до кухні й витерти кілька тарілок, а тоді знову вийти на поріг, як їх уже й не видно було за мисом.

Тепер Ліз весь час думала про Джіма Гілмора. А він начебто й не зважав на неї.

Розмовляв собі з Д. Дж. Смітом про ковальські справи, про республіканську партію та Джеймса Блейна. А ввечері сідав біля лампи у вітальні й читав "Толід-ський вісник" чи гранд-рапідську газету або ж брав ості й ішов зі Смітом бити рибу на ліхтар.

Восени Джім, Сміт і Чарлі Ваймен спорядили фургон, узяли намет, харчів, сокири, рушниці, двох собак і вирушили полювати оленів у соснових лісах за Вандербілтом.

Цілих чотири дні перед тим Ліз і місіс Сміт куховарили, готуючи для них усілякі наїдки. Ліз дуже хотіла зробити щось особливе для Джіма, але врешті нічого не зробила, бо побоялася попросити в місіс Сміт яєць та борошна, а купити сама теж побоялася, щоб місіс Сміт не побачила, як вона щось там готує. І хоч місіс Сміт нічого не сказала б, Ліз усе-таки побоялася.

—Весь той час, поки Джім був на полюванні, Ліз думала про нього, їй стало так тоскно без нього, що просто жах. Вночі вона майже не спала, бо все думала про Джіма, але, як виявилось, і думати про нього було приємно. Коли вона давала волю своїм думкам, їй легшало на душі. А ніч перед тим, як мисливці мали повернутися, вона й зовсім не спала чи принаймні так їй здалося, бо все в неї змішалось: і коли їй снилося, що вона не спить, і коли вона не спала насправді.

Коли вона вгледіла на дорозі фургон, їй стало млосно й якось аж наче недобре всередині, їй не терпілося швидше побачити Джіма, здавалося: нехай він тільки приїде — і все буде добре. Фургон спинився надворі під великим в'язом, і місіс Сміт та Ліз вийшли до нього. Всі троє чоловіків обросли бородами, а в задку фургона лежали три впольованих олені, і їхні закляклі тендітні ноги стриміли над краєм фургона. Місіс Сміт поцілувала чоловіка, а він міцно обняв її. Джім сказав: "Привіт, Ліз!"—і широко всміхнувся. Ліз не знала достеменно, щ6 станеться, коли приїде Джім, але була певна: щось має статися. Та нічого не сталося. Просто чоловіки повернулись додому, ото й тільки. Джім стягнув з оленів веретяні мішки, і Ліз подивилася на здобич. Один був великий самець. Джім насилу витяг з фургона його закляклу тушу.

— Це ти його вполював, Джіме? — спитала Ліз.

— Еге. Красень, правда ж? — Джім завдав оленя на спину й поніс до коптильні.

Того вечора Чарлі Ваймен залишився вечеряти у Смітів. Було надто пізно повертатись до Шарлевоя. Чоловіки вмилися й посідали у вітальні, чекаючи вечері.

— А чи не лишилося там чого в тому глечику, Джіммі? — запитав Д. Дж. Сміт, і Джім пішов до фургона, що вже стояв у стодолі, й приніс збан, в якому чоловіки брали з собою віскі. Збан був великий, на чотири галони, і на дні його ще добре хлюпотіло. Повертаючись до будинку, Джім хильнув з нього чималий ковток.

Піднести до рота таку велику посудину було важко, і трохи віскі пролилося Джімові на сорочку.

Коли Джім зайшов до кімнати із збаном, ті двоє заусміха-лися. Сміт послав Ліз по склянки і, коли вона їх принесла, щедро хлюпнув у них віскі.

— Ну, за твоє здоров'я, Сміте,— мовив Чарлі Ваймен.

— За того твого красеня оленя, Джіммі,— сказав Сміт.

— І за всіх тих, що ми проґавили,— докинув Джім і вихилив своє віскі.

— Оце справжнє чоловіче питво.

— Найкращий засіб від недуг о такій порі року.

— Ще по одній, хлопці?

— Наливай, Сміте.

— Поїхали, хлопці.

— За полювання на той рік.

Джіма почало охоплювати радісне піднесення. Він любив смак і відчуття віскі. Він тішився з того, що повернувся додому, де було затишне ліжко, гаряча їжа, його кузня. Отож він випив ще. До вечері чоловіки вийшли дуже веселі, але поводилися цілком статечно. Подавши на стіл, Ліз сіла й собі разом з усіма. Вечеря була на славу. Чоловіки їли поважно, неквапливо. Повечерявши, вони перейшли назад до вітальні, а Ліз і місіс Сміт прибрали зі столу. Потім місіс Сміт пішла нагору спати, і майже одразу ж за нею подався й Сміт. Джім і Чарлі залишились у вітальні.

Ліз сиділа в кухні біля плити і вдавала, ніби читає, а сама думала про Джіма.

Вона не хотіла лягати спати, бо знала, що Джім виходитиме через кухню, і їй хотілося побачити його на прощання, щоб понести це враження з собою до ліжка.

Вона настійно думала про нього, і нарешті Джім вийшов з вітальні. Очі його блищали, чуприна була трохи розкуйовджена. Ліз втупила очі в книжку. Джім підійшов ззаду до її стіль-ця і спинився так близько, що Ліз почула його віддих.

А тоді обхопив її руками, її груди були повні й тугі, на дотик, і їхні кінчики напружились у нього під пальцями. Ліз страшенно злякалася, бо її ще ніхто ніколи не обіймав, але воднораз подума-ла: "От він і прийшов до мене. Таки прийшов".

Вона сиділа немов заклякла, бо дуже боялась і не знала, що їй робити, а Джім міцно притиснув її до стільця й почав цілувати. То було таке гостре, болісне, навальне відчуття, що, здавалося, несила його й знести. Вона відчувала Джіма крізь спинку стільця, і цього теж несила було знести, а тоді щось у ній раптом наче зрушилось, і те відчуття стало тепліше й приємніше. Джім щосили притискав її до стільця, і тепер їй самій цього хотілося, а Джім мовив пошепки:

— Ходім прогуляємось.

Ліз зняла з вішалки на стіні своє пальто, і вони вийшли надвір. Джім обійняв її за плечі, і вони раз по раз спинялися, притискались одне до одного, і Джім цілував її. Ніч була темна, безмісячна. Грузнучи по кісточки в піску, вони брели дорогою між дерев до пристані й пакгаузу на березі затоки. Між паля-ми причалу хлюпотіла вода, по той бік затоки темніла смуга мису. Було холодно, та Ліз уся палала від того, що з нею був Джім. Вони сіли в затишку під пакгаузом, і Джім пригорнув її до себе. Ліз перелякалася. Джімова рука прослизнула їй під плаття і гладила її груди, а друга була в неї на колінах. Ліз дуже боялась і не знала, що він робитиме далі, проте міцніше пригорнулася до нього. Потім та друга рука, така велика на її колінах, опинилася в неї на стегні й потяглася вище.

— Не треба, Джіме,— сказала Ліз. Джім посунув руку ще далі.

— Не можна, Джіме. Не можна. Ні Джім, ні велика Джімова рука наче й не чули її.

Мостини причалу були тверді. Джім задер на Ліз спідницю й чогось там вовтузився.

Вона боялась, але водночас і сама цього хотіла. Нехай би вже воно сталось, але їй було лячно.

— Не треба цього робити, Джіме. Не треба.

— Треба. І я це зроблю. Ти сама знаєш, що треба.

— Ні, ні, Джіме. Не треба. Це недобре. Ой, щось там таке... мені боляче. Не треба. Ой, Джіме... Джіме... Ой...

Ялинові мостини причалу були тверді, шорсткі й холодні, а Джім важко навалився на неї і зробив їй боляче. Ліз відштовхнула його, бо їй було так незручно, що аж судомило тіло. Та Джім уже спав. І навіть не ворухнувся. Вона вибралася з-під нього, сіла, поправила спідницю й пальто і спробувала хоч якось пригладити волосся. Джім спав, трохи розтуливши рота. Ліз нахилилась і поцілувала його в щоку. А він і далі спав. Вона злегка підвела йому голову й потрусила. Він відвернув голову і ковтнув слину. Ліз заплакала. Потім перейшла на край причалу й стала дивитися вниз на воду. З-над затоки насувався туман. Ліз було холодно,

гірко на душі, і здавалося, що то вже кінець усьому. Вона повернулася туди, де лежав Джім, і для певності потрусила його ще раз. Вона й досі плакала.

— Джіме,—мовила вона.—Джіме. Ну прошу тебе, Джіме. Джім поворухнувся й скрутився ще дужче. Ліз зняла з себе пальто, нахилилась і вкрила Джіма. Дбайливо й ретельно попідтикала пальто з боків. А тоді пройшла через пристань і крутою піскуватою дорогою побрела додому, до ліжка. Між деревами піднімався з-над затоки холодний туман.