Дівчина в поїзді

- Агата Крісті -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дівчина в поїзді

Вперше було опубліковано в Grand Magazine, лютий 1924 рік.

— Ось так!, — похмуро відмітив Джордж Роуленд, розглядаючи похмурий фасад старовинної будівлі, яку він щойно залишив.

Можна сказати будинок представляв силу грошей. Саму міць грошей уособлював Вільям Роуленд, дядько вищезазначеного Джорджа. Та міць дозволяла дядьку бути вільним у своїх діях та слова. Ця безмежна свобода дозволила йому на протязі десяти хвилин після того, як племінник, спадкоємиць всіх багатств, постав перед його ясними очами зробити неймовірну метаморфозу. Багатообіцяльний працівник Джордж з краколомною кар'єрою та світлими майбутнім поповнив лави величезної армії безробітних.

— В цьому одягу мені не дадуть і допомоги по безробіттю, — похмуро відмітив Роуленд, – хисту до вільних мистецтв у мене немає, хоча дядько заявляє, що "ти, юначе, зможеш потурбуватися про себе сам".

Це була щира правда, костюм Джорджа являв собою тріумфом кравецького мистецтва. Він був розкішний. Соломон і лілії були ніщо перед костюмом Джорджа. Але людина не може жити з одного костюма, що найменше вона повинна володіти якимось ремеслом. Містер Роуленд дуже страждав від цього факту.

— А все за тої вчорашньої огидної вистави, — сумно промовив він.

"Огидна вистава" відбулася в Королівській Опері, містер Роуленд повернувся з неї досить пізно. Чи рано? Він точно не пам'ятав. Дядьків дворецький Роджер, надійних хлопець, зумів би, без сумніву, більш детально розказати про його повернення. Тяжка голова, чашка міцного чаю та прибуття в офіс без п'яти хвилин дванадцять замість половини дев'ятої, віщували катастрофу. Старий містер Роуленд, що двадцять чотири роки зносив всі вибрики спадкоємця, раптом показав себе в новому світлі.

Недоладні репліки Джорджа, його голова ще боліла від недосипання та бриніла мов музичний інструмент, лише додали багаття у вогонь. Декількома коротким фразами Вільям Роуленд послав племінника у великий світ заробляти гроші, а сам повернувся до вивчення розробки нафтоносних полів у Перу.

Джордж Роуленд струсив офісний порох з ніг своїх та направив стопи геть з Лондонського Сіті. Джордж був практичний юнак. Добрий ланч, подумав він, зможе допомогти по новому оцінити ситуацію. Так він і зробив. Потім зайшов до родового особняка. Відкрив двері дворецький Роджерс. Його обличчя було незворушне, його не здивував факт, що Джордж прийшов в незвичну годину.

— Доброго дня, Роджер. Ти можеш спакувати мої речі? Я їду.

— Так, сер. Як довго ви будете відсутні, сер?

— За ради бога, Роджер. Я збираюсь в колонії

— Справді, сер?

— Так. Якщо буде підхожий корабель. Ти знаєш розклад руху кораблів, Роджерс?

— Яку колонію ви збираєтесь відвідати, сер?

— Я ще не думав над цим питанням. Скажімо Австралія. Яка твоя думка?

-

Роджерс кашлянув.

— Добре, сер. Я чув, що це добра можливість для тих, хто хоче працювати.

Містер Роуленд з цікавістю подивився на нього.

— Саме так, Роджерс. Я сам так думаю. Але я не поїду до Австралії, сьогодні в усякому разі. Ти можеш принести мені географічний словник? Ми можемо вибрати щось ближче і прийнятніше.

Роджерс приніс великий том. Джордж відкрив його та почав швидко листати.

— Пертшир, Шотландія …занадто далеко. Околиці Лондона, Патні Бридж…занадто близько. Графство Кент, містечко Рамсгейт на узбережжі. .. Ні, думаю, що там занадто холодно для мене. Дивина! Місцина під назвою замок Роулендів. Ти чув, щось про нього, Роджер?

— Так, сер. Вам потрібно на вокзал Ватерлоо.

— Ти надзвичайний хлопець, Роджер. Ти знаєш все. Отже Роулендський замок. Цікаво, що то за місцина?

— Насмілюсь сказати, сер, це невелике село.

— Все складається як найкраще, можливо сконцентрувати увагу на чомусь одному. Ці невеликі сільські містечка ще зберігають феодальний дух. Наші імена співзвучні. Останньому з прямих нащадків Роулендів слід оцінити дух замку Роулендів. Цікаво, чи можуть вони признати мій майорат.

Він зі стуком закрив енциклопедію.

— Справу вирішено. Спакуєш мені невеликий чемодан, Роджер? Мої подяки нашому повару і до речі чи не може він дати на деякий час свого кота. Коли ти стаєш лордом, кіт — це головне.

— Дуже жаль, сер, але ваше прохання не можливо виконати.

— Сьогодні вранці кішка привела 8 кошенят.

— Дивно. Я чув, що його звали Пітер.

— Саме так, сер. Це був великий сюрприз для всіх нас.

— Випадок безвідповідального хрещення та невиразних статевих ознак, чи не так? Що ж поїду без кота. Тільки спакую речі зараз же. Добре?

— Саме так, сер

Роджер хвилину вагався, а потім сказав

— Вибачте мені за вільність, сер, але я б на вашому місці не особливо переймався тим, що містер Роуленд сказав цього ранку. Він вечеряв в місті на передодні і….

— Не говори мені більше ні слова, — промовив Джордж, — Я все зрозумів.

— Будучи схильний до подагри…

— Знаю, знаю. Для тебе був досить напружений вечір, вірніше для нас обох. Але твердо вирішив відвідати містечко Роулендський замок, можливу колиску мого роду. Гарно звучить, треба буде запам'ятати для промови. В усякому разі телефонуй мені туди або давай рекламні оголошення у вранішні газети ? ...Тепер… на Ватерлоо!...як казав Велінгтон перед битвою.

В той день залізничний вокзал Ватерлоо мав непоказний вигляд. Містер Роуленд знайшов поїзд, який повинен був доставити до місця призначення. Здавалось то був поїзд-примара, ніхто не сідав до нього, не було натовпу проводжаючих. Містер Роуленд заніс речі у купе першого класу, що знаходився біля голови поїзда. Лондон оповив туман. Пасма туману то підіймалися вверх, то знову оповивали всі навколишні предмети. Залізнична платформа була безлюдна, чулось лише астматичне дихання паровоза.

Аж раптом події стали розвиватися з надзвичайною швидкістю. Спершу з'явилася дівчина. Вона відкрила двері, заскочила до купе і схвильована промовила до Роуленда, який почав уже дрімати: "Ох! Сховайте мене! Будь ласка, сховайте мене!"

Джордж був людиною дії і не став задавати непотрібних запитань. Було лише одне місце в купе, де можна було сховатися – під сидінням. За шість секунд дівчина залізла в схованку, чемодан Джорджа був недбало був покладений на сидіння для маскування. За мить у вікні купе з'явилось оскаженіле обличчя.

— Моя племінниця! Вона тут. Я хочу бачити мою племінницю.

Джордж затамувавши подих, сидів у кутку та вдавав, що пильно вивчає спортивну колонку у вечірній газеті. Він відклав газету з виглядом заглибленою в себе людини.

— Вибачте, сер. Ви щось хотіли?, — ввічливо перепитав він

— Моя племінниця! Що ви з нею зробили?

Виходячи с того, що кращий захист це напад, Джордж заволав, чудово імітуючи обурення свого дядька: "Якого дідька! Що ви маєте на увазі!?" З того боку оторопіли від такого нападу. Це був товстун, що відсапувався від швидкого бігу. Він мав коротку стрижку та пишні вусами. Горловий акцент та манера триматися вказувала на те, що чоловік був більш звичний до військової форми, ніж до цивільного одягу. Як чистокровний британець, Джордж мав упередження до іноземців, особливо якщо вони схожі на німців.

— Що ви маєте на увазі, — сердити перепитав він.

— Вона зайшла в середину, — відказав товстун, — Я бачив її. Що ви з нею зробили?

Джордж відкинув газету і висунувся з вікна.

— Що!?, — закричав він, — Це шантаж. Але ви не на того напали. Я читав про вас все в сьогоднішній "Дейлі Мейл". Охорона, охорона!

На галас вже поспішав працівник вокзалу.

— Сюди, — сказав містер Роуленд, з виглядом люди з вищого світу, що звертається до нижчого стану, — Це чоловік набридає мені і намагається мене шантажувати. Лише уявіть, він стверджує, що я сховав його племінницю. Я чув, що існує ціла банда іноземців, які роблять подібні речі. Це слід зупинити. Ви схопите його, чи не так? Ось моя візитівка на всякий випадок.

Працівник вокзалу переводив погляд з одного на іншого. Він повинен був зробити вибір поміж ницим іноземцем та респектабельним, гарно одягнутим джентльменом, котрий мандрує першим класом. Він поклав руку на плече іноземця.

— Слухайте. Ідіть звідси.

У незнайомця закінчився запас англійської і він вибухнув пристрасною промовою на своїй рідній мові.

— Досить, — сказав працівник вокзалу, — Відступіть назад. Поїзд зараз відправляється.

Почулися свистки, замайоріли прапорці. Ривок і поїзд рушив. Джордж залишив свій пост, коли поїзд проминув платформу. Він взяв свій чемодан і поклав його на полицю.

— Все добре. Ви можете виходити, — підбадьорливо сказав він

Дівчина видерлась на зовні.

— Ох, — зітхнула вона, — Як я можу вам віддячити?

— Все добре. Дрібниці, запевняю вас, — безтурботно відказав Джордж

Він підбадьорливо посміхнувся. В її очах промайнуло легко замішання, здавалось вона загубила якусь річ. За мить вона побачила себе у вузькому дзеркалі і зойкнула від несподіванки.

Чи прибирали вагон, чи ні — невідомо, але під сидіннями навряд чи. Вигляд незнайомки демонстрував якість роботи прибиральників. Здавалось весь бруд та пил зібрався на одязі. Джордж не мав часу розгледіти дівчину, занадто мало часу було від її появи до зникнення під сидіннями. Але він відмітив, що це молода струнка, добре одягнута, охайна дівчина. Хоча тепер невеликий червоний капелюшок був зіжмаканий, а на обличчі були пасма бруду.

— Ой!, — зойкнула дівчина

Вона кинулась до своєї сумочки. Джордж з тактом справжнього джентльмена, відвернувся до вікна, уважно оглядаючи вулиці Лондона на південь від Темзи

— Як я можу вам подякувати?, — запитала дівчина знову.

Сприймаючи питання як натяк до продовження розмови, Джордж відвернувся від вікна, щоб знову відмовити у ввічливій манері, але вигляд незнайомки додав теплоти в його голос. Дівчина була красунею! Ніколи, Джордж не бачив такої красивої дівчини. Його манери стали ще більш вишуканішими.

— Ви зіграли блискуче, — палко промовила дівчина.

— Пусте. Найпростіша річ у світі. Не варто дякувати, — промимрив Джордж.

— Ні, ви були надзвичайні, — твердо повторила вона.

Без сумніву дуже приємно, коли прекрасна дівчина захоплено дивиться у твої очі й каже, що ти надзвичайний. Джордж насолоджувався хвилиною слави. Потім запанували незручна тиша. Видавалося природним, що дівчина прояснить ситуацію, але вона лише почервоніла.

— Звучить дуже дивно, — промовила вона, — але я боюсь, що не зможу пояснити цей випадок

Вона поглянула на нього з жалібним виглядом.

— Ви не можете пояснити?

— Ні

— Звучить грандіозно, — захоплено сказав Роуленд

— Перепрошую.