Етюд у смарагдових тонах

Ніл Ґейман

Етюд у смарагдових тонах

1. Новий друг.

"АКТОРИ СТРЕНДУ".

Щойно повернувшись із успішного турне континентом, де вони виступили перед кількома ГЛЯДАЧАМИ У КОРОНАХ, зібравши палкі оплески й похвалу своїми розкішними драматичними виступами, що поєднують КОМЕДІЮ і ТРАГЕДІЮ, "Актори Стренду" раді повідомити про ОБМЕЖЕНУ КІЛЬКІСТЬ вистав у театрі "Королівський двір" на Друрі-лейн вже у квітні! Публіці будуть представлені п‘єси "Я схожий на свого брата!", "Вона продавала фіалки" і "Прихід Одвічних" (вражаючий і захоплюючий історичний епос); кожна п‘єса з одного акту! Квитки вже продаються в касах.

Я думаю, справа в неосяжності. У величезній значущості цих подій. У темряві снів.

Втім, я відволікаюсь. Пробачте. Я не письменник.

Я шукав житло. Так я і зустрів його. Мені потрібен був хтось, із ким я міг би розділити орендну плату. Наш спільний знайомий представив нас одне одному в хімічній лабораторії лікарні св. Варфоломея.

– Я бачу, ви побували в Афганістані, – ось як він мене привітав. Я відкрив рота і здивовано на нього подивився.

– Вражаюче, – сказав я.

– Не дуже, – відповів одягнений у білий халат незнайомець, який мав стати моїм другом. – З того, як ви тримаєте руку, я бачу, що у вас доволі характерне поранення. У вас густа засмага, а також військова виправка. В Імперії небагато місць, де військовий може і засмагнути, і, – беручи до уваги характер пошкодження, завданого вашому плечу, а також звички населення афганських печер, – зазнати тортур.

Таке пояснення, звісно, звучало навдивовижу просто. Зрештою, так усе й було. Я тоді мав горіхово-коричневу засмагу. І мене справді, як він помітив, катували.

Боги і люди Афганістану – дикуни, що не бажають, аби ними керував Лондон чи Берлін, чи навіть Москва. Вони не готові слухати докази здорового глузду. Я поїхав туди у складі __-того полку. Поки бої точилися серед гір і пагорбів, ми билися в однакових умовах. Коли ж сутички перейшли у темряву печер, ми опинилися на чужій території, в чужій стихії.

Я ніколи не забуду ні дзеркальну поверхню підземного озера, ні те, що з нього вийшло. Його очі відкривались і закривались, він піднімався з води під шепітний спів, що вився круг нього і звучав, як гудіння мух завбільшки з планету.

Вижити було дивом, але я вижив і повернувся до Англії з нервами, подертими на лахміття. Місце, де мене торкнувся рот тієї п‘явки, назавжди залишилось білим, як живіт жаби, татуюванням на шкірі мого, тепер висохлого, плеча. Колись я був влучним стрільцем. Тепер я не мав нічого, окрім страху перед підземним світом, що переростав у паніку. Я радше заплачу шість пенсів зі своєї армійської пенсії кебмену, аніж поїду підземкою за пенні.

Втім, тумани й темрява Лондона втішали і підтримували мене. З першої квартири мені довелося з‘їхати, бо я кричав уночі. Я побував у Афганістані; тепер це в минулому.

– Я кричу уві сні, – сказав я йому.

– Мені казали, що я хропу, – відповів він. – Я встаю і лягаю не як усі, часто використовую дошку каміна замість мішені для тренування стрільби. Вітальня мені потрібна для прийому клієнтів. Я потайливий егоїст, не люблю, коли мені надокучають. Вам це не бентежитиме?

Я посміхнувся, похитав головою і простяг йому руку. На тому й зійшлися.

Квартира на Бейкер-стріт, яку він знайшов для нас, цілком підходила двом холостякам. Я пам‘ятав, як ставився мій друг до втручання в його справи, тож утримувався від питань про те, чим він займався. Втім, багато що збуджувало мою цікавість. Відвідувачі приходили о будь-якій порі, і тоді я прямував до своєї спальні, розмірковуючи, що спільного могли мати з моїм другом бліда жінка, у котрої одне око було білим, як кістка, невисокий чоловік, що виглядав, як комівояжер, показний денді в оксамитовому жакеті і всі інші. Декотрі з них навідувалися доволі часто, більшість же приходили до мого друга лиш раз, розмовляли з ним і йшли — хто радісний, а хто заклопотаний.

Він був для мене таємницею.

Одного ранку, коли ми мали приємність ділити один з розкішних сніданків, які готувала хазяйка нашої квартири, мій друг узяв дзвінок, щоб покликати цю достойну леді.

– Приблизно через чотири хвилини до нас приєднається джентльмен, – сказав він. – Нам знадобиться ще один прибор за столом.

– Добре, – відповіла вона, – я розігрію ще сосисок.

Мій друг знову поринув у читання ранкової газети. Я чекав пояснення із наростаючим нетерпінням. Нарешті, я не витримав.

– Я не розумію. Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жодних телеграм чи записок не надходило.

Він злегка всміхнувся.

– Ви не чули торохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас, а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Біля залізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з яких сходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робити саме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...

Він глянув на кишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.

– Заходьте, Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.

Чоловік, який, вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.

– Мені б не слід, – сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогодні мені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам, про які ви кажете.

Це був той невисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили мені судити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованими панацеями.

Мій друг почекав, поки хазяйка залишить кімнату, а тоді мовив:

– Очевидно, вас привела справа державної ваги.

– Святі зірки, – сказав Лестрейд і зблід. – Не може бути, щоб чутки вже розійшлися. Будь ласка, скажіть, що це не так. – Він почав накладати сосиски, вуджене рибне філе, кеджері і грінки, але його руки злегка тремтіли.

– Звісно ні, – запевнив мій друг. – Одначе, за час нашого знайомства я запам‘ятав скрип коліс вашого екіпажу, вібруюче соль-дієз третьої октави. А якщо інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду, який не може собі дозволити, щоб хтось побачив, як він заходить до вітальні єдиного в Лондоні детектива-консультанта, все одно приходить, та ще й не поснідавши — я можу зробити висновок, що справа незвичайна. З чого випливає, що вона стосується інтересів можновладців і має державну вагу.

Лестрейд витер серветкою жовток зі щоки. Я пильно подивився на нього. Не так я уявляв собі інспектора поліції, але, втім, і мій друг виглядав не так, як я уявляв собі детектива-консультанта, – що б воно не означало.

– Можливо, краще буде обговорити справу віч-на-віч, – сказав Лестрейд, глянувши на мене.

Мій друг лукаво усміхнувся і похитав головою, неначе сміючись над одному йому зрозумілим жартом.

– Пусте, – сказав він. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що ви хотіли звірити мені,.

– Якщо я заважаю, – різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.

Лестрейд знизав плечима.

– Мені все одно, – сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо ж ні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.

– Якщо історія і вчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. – Коли ми поїдемо в Шордіч?

Лестрейд впустив виделку.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам має бути соромно і…

– Ніхто не розповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті і штанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для мене цілком природно припустити, що він недавно проходив повз земляні роботи на Гоббс-лейн, що у Шордічі, єдиному місці в Лондоні, де можна знайти глину такого характерного гірчичного кольору.

Інспектор Лестрейд збентежився.

– Тепер, коли ви пояснили, – сказав він, – це здається очевидним.

Мій друг відсунув тарілку.

– Так і є, – буркнув він.

Ми поїхали до Іст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши нас удвох.

– То ви справді детектив-консультант? – спитав я.

– Єдиний у Лондоні, а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, а консультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а я іноді знаходжу відповідь.

– То люди, що приходять до вас…

– Здебільшого поліцейські чи інші детективи.

Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьому кублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчі миловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, було слабким і невиразним.

– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?

У відповідь мій друг не блимаючи подивився на мене.

– У мене таке відчуття, – сказав він, – ніби нам судилося зустрітися. Наче ми билися разом, пліч-о-пліч, в минулому чи в майбутньому, не знаю напевне. Я людина раціональна, але знаю ціну хорошому товаришу. З тієї миті нашого знайомства, я знав, що можу довіряти вам, як собі самому. Так, я хочу, щоб ви були поруч.

Я почервонів і, певне, сказав щось безглузде. Вперше після повернення з Афганістану я відчув, що чогось у цім світі вартий.

2. Кімната.

"Жива вода" від Віктора! Електрична рідина! Кінцівки і низ тулуба стали слабкими? Прагнете повернутись у часи, коли були молоді? Втіхи плоті давно забуті й поховані? "Жива вода" від Віктора поверне життя туди, звідки воно давно пішло: навіть стара шкапа знову стане жвавим жеребчиком! Воскресіння мертвих за старовинним родинним рецептом із використанням сучасних наукових методик. Щоб отримати завірені докази ефективності "Живої води" від Віктора, пишіть на адресу товариства В. фон Ф., Чіп-стріт, 1б, Лондон.

Це був будинок з дешевими мебльованими кімнатами в Шордічі. Біля входу стояв поліцейський. Коли Лестрейд привітав його по імені і наказав пропустити нас, я вже зібрався увійти, але мій друг сів на порозі навпочіпки і витяг із кишені збільшувальне скло. Він оглянув бруд на кованій решітці для обчищання взуття і помацав його пальцем. Тільки після того, як огляд його вдовольнив, він дозволив нам іти далі. Ми піднялися нагору. Кімнату, в якій скоїли злочин, було легко знайти: обабіч дверей стояли констеблі.

Лестрейд їм кивнув, і ми увійшли.

Як я вже казав, я не письменник, тож і не беруся описати те приміщення, розуміючи, що не зможу зробити це ясно.