Гном у голові

Гном у голові

ГНОМ ПОСЕЛИВСЯ В АННИНІЙ ГОЛОВІ ДАВНО...

Гном поселився в Анниній голові давно. За кілька днів по тому, як їй минуло шість років. Сталося це так. Був вечір. Анна, позіхаючи, стояла біля ліжка й саме відгорнула квітчасту ватяну ковдру, збираючись лягти, аж раптом побачила гнома. Він причаївся на рожевій троянді. Гном був манюсінький. Разом зі своїм фіолетовим ковпачком не більший від нігтика на Анниному мізинці. І голосок він мав тихий-тихесенький. Такий тихесенький, що спершу Анна, щоб його почути, тримала гнома великим і вказівним пальцями під самісіньким вухом.

— Та обережніш, лихо його батькові! Ти ж мене розчавиш! — залементував гном.

Анна посадовила його просто собі у вухо. Але й так не догодила.

— Здуріла, чи що? Ти думаєш, я дерев'яний? Мені ж у голові па-морочиться! — нарікав гном.

Перелякавшись, що полетить із такої престрашенної височини додолу і вб'ється на смерть, він щосили вп'явся пальченятами Анні в шкіру вуха. Дівчинці так заболіло, що вона пронизливо вереснула й затрясла головою, силкуючись витрусити гнома геть. Та, на жаль, вийшло навпаки: вона втрусила його у вухо. Ще й дуже глибоко! Він лише ковпачка позбувся.

Ковпачка Анна врешті-решт усе з тим самим вереском із вуха витягла. Проте схопити гнома їй не пощастило.

Вона кинулася у велику кімнату до татка. Татко сидів на лавці й церував Аннину червону шкарпетку. Ту, що з добрячою діркою на п'яті.

— Тату, в мене гном у голові! — заголосила Анна — Витягніть його мерщій!

Тато відклав набік червону шкарпетку з церувальною голкою і засміявся.

— Отут, усередині! — галасувала Анна, ляскаючи себе долонею по лівому вусі.

— Та дарма,— сказав тато, сміючись — Гном у голові — то ж непогана штука. Відтепер він щовечора може розповідати тобі казку на добраніч. Стовідсотково — гноми це вміють куди краще за мене.

Отже, тато не повірив Анні. Він подумав, що мала хитрунка знову — вкотре вже! — пустилася на вигадки, щоб не лягати спати.

— Господи, який же ви тугий на розум, татку! — у відчаї вигукнула Анна і вхопила з робочого кошичка, що стояв перед татом, плетільний гачок, збираючись витягти ним гнома з вуха.

Тато вихопив гачка у неї з рук.

— Це ти, доню, туга на розум! — скрикнув він.— Цим гачком ти проб'єш собі барабанну перетинку й будеш глуха!

— Але ж його треба витягти! — Анна захлипала.

Тато побачив, що цього разу вона не пустує. Він узяв заплакану дитину на руки й поніс до передпокою. Там дістав із шафи великого кишенькового ліхтаря й присвітив ним усередину Анниного лівого вуха.

— Нема там ніякого гнома,— сказав тато.— Щоб я вмер на місці, якщо це неправда! Там просто трішечки вушної сірки й більш нічого.

Анна перестала хлипати. Тато поніс її до дитячої кімнати, поклав у ліжко, вкрив, цмокнув у кінчик носа, цмокнув у ліву щічку, в праву й нарешті в губенята. Тоді погасив світло й вийшов з кімнати. Дверей він не зачинив. Так завжди хотіла Анна. Вона не могла спокійно заснути за зачиненими дверима.

Анна лежала в пітьмі й думала: "Може, гном випав із вуха тоді, як я бігла до татка, й тепер десь валяється на підлозі. Треба пошукати. Може, він забився?"

Потім Анна заснула. Вона так наплакалась, що дуже-дуже втомилася.

Уранці, ще до снідання, Анна заходилася шукати гнома. Облазила навкарачки все помешкання, обнишпорила кожний куточок. Гнома ніде не було.

Раптом вона побачила в татовій кімнаті пилосос. А-а, то це тато рано-пораненьку пилососив помешкання! Отже, гном у пилососі, стовідсотково!

Анна зняла покришку пилососа і вийняла пилозбірник. Він був повнісінький. Анна понесла його до ванної кімнати, заткнула ванну і обережно спорожнила в неї пилососову торбину. Ціла купа жахливого бруду полетіла донизу, ціла хмара задушливого пилу знялася догори. Серед усього висипаного сміття Анна знайшла чотири намистини, три скріпки, дві дрібні монетки й шпильку.

Але перешукати весь жахливий бруд із пилозбірника Анна не встигла. До ванної кімнати зненацька вскочив татко.

— А, побий мене грім! — вигукнув він.— Чи в тебе в голові самі дурниці?

— Я собі шукаю гнома,— спробувала виправдатись Анна.

Але татко й слухати нічого не схотів. Украй розгніваний, він висмикнув із ванни затичку, відкрутив душ і змив увесь жахливий бруд. Сміття забило стічний отвір. Тато кинувся на кухню й повернувся з балончиком розчину соляної кислоти. Цілий той балончик тато спорожнив у стічний отвір ванни. Соляна кислота, обернувшись на шумовиння, сичання й сморід, збігла й промила стік.

Анна подумала: "Якщо гном не скрутив собі в'язів, бемцнувшись додолу з мого вуха, не задихнувся в пилососі, не втопився у воді, то вже напевно розчинився в соляній кислоті!"

Вона схилилася над ванною і мовила у вир сичання, піни й смороду:

— Спочивай з миром! Амінь!

Тато відкрутив душ і ретельно змив із ванни соляну кислоту.

— Присягаюсь тобі,— сказав він до Анни,— якщо таке станеться ще хоч однісінький раз, я віддам тебе до притулку. Гарантую!

— Тоді мене забере собі хоч якийсь кращий татко,— відповіла Анна, почимчикувала з ванної кімнати й загадалася над тим, чи їй радіти, чи журитись через гномову загибель. Вона поклала собі не журитися. Адже гном був із нею не дуже люб'язний. А крім того, така дрібненька та ще й така вразлива істота хіба може бути добрим товаришем у грі? Навіщо кому якийсь гном із нігтик завбільшки, котрому, до всього, ще й так паморочиться в голові?

Та й узагалі, Анна не хотіла мати нічого спільного з гномами.

Два тижні згодом Анна сиділа у своїй кімнаті й нанизувала на довгий разок великі барвисті намистини. Раптом у голові в неї щось позіхнуло. Гучно й виразно. Тричі поспіль. А тоді озвався гном:

— Аж тепер, здається, я знов як слід виспався.

Бо він належав до тієї породи гномів, які дуже багато сплять. Він завжди спав тиждень, два, три поспіль, а деколи навіть місяць, два, три поспіль, а тоді ненадовго прокидався. На хвилин п'ять, на півгодини, проте з власної охоти ніколи не на довше, як на годину. Щоправда, за крайньої потреби він, звісно, міг не поспати й цілий день, але то вже геть суперечило його природі.

"Ой-ой-ой! — подумала Анна.— Виходить, гном не помер!"

На це гном сказав:

— Як на мене, то це доволі підло з твого боку — зичити мені смерті! "Як цей клятий гном знає, що я думаю?!" — перелякалась Анна.

— Якщо тобі цікаво це знати, то будь ласка,— сказав гном,— урешті-решт, я сиджу в тебе в голові, то вже ж знатиму, що думає твій мозок!

Анні найдужче хотілося знов заверещати й щосили затрясти головою. Та що тим зарадиш проти гнома-в-голові? Нічогісінько, вона вже знала! А тут ще й татка немає дома — на службі. У помешканні є лише пані Рудолід. Вона приходить щодня зранку, прибирає, готує обід і наглядає за Анною.

Пані Рудолід не любила дитячого галасу. Вона лютилася, як сто дідьчих мам, якщо Анна не сиділа тихо, наче миша. А в гномах-у-го-лові пані Рудолід тямила ще менше за тата.

Анна сиділа така непорушно випростана, аж їй кінчик носа побілів. Довга нитка з барвистими дерев'яними намистинами вислизнула в неї з рук, намистини з'їхали з разка й порозкочувалися по всіх усю-дах. Кілька закотилось аж у передпокій. Саме тоді до передпокою з вітальні нагодилась пані Рудолід. Знеобачки вона наступила однією ногою на одну намистину, а другою — ще на одну, посковзнулася, проїхала до дверей туалету, там беркицьнулася на підлогу, заверещала: "О Госпо-о-о-ди!", вийняла з-під себе дві дерев'яні намистини й просто страхітливо застогнала, потім зіп'ялася на рівні й пошкандибала до дверей Анниної кімнати. Ось уже вона погрозливо простягла Анні перед очі свою долоню з двома намистинами.

— Ну та й дитиночка ж із тебе! — зарепетувала вона — Через тебе я тепер буду калікою! Та тебе ж глядіти — небезпечно для життя!

Анна не відповіла. Вона так само сиділа непорушно випростана, неначе заклякла вся, з побілілим кінчиком носа.

-1 хоч би тобі пробачення попросила! — не вгавала пані Рудолід-Але ж хто там тебе вчив пристойно поводитись?!

Та що Анна й тепер не озвалася, пані Рудолід рвучко повернулась і заходилася визбирувати розсипані намистини.

— До цього дитятка треба нервів завтовшки як корабельні линви! — бурчала вона собі під ніс— По справедливості, мені тут мають збільшити платню, ще й відшкодовувати набиті синці. Ні, треба пошукати собі служби деінде!

— Та й не відкладаючи на завтра,— сказав гном у Анни в голові-Цю стару макітру треба добряче вишарувати й покрити свіжою поливою.

Тієї миті кров знову порум'янила кінчик Анниного носа, і вона вже не сиділа, наче кам'яна.

"Диви, та цей гном цілком слушно міркує!" — подумала дівчинка.

— Уже ж не як! — озвався гном.

"Було б зовсім непогано деколи порозмовляти з таким гномом,-подумала Анна.— Мені не раз буває так нудно".

— І то правда! — сказав гном.

"Проте всередині в голові він мені зовсім ні до чого,— подумала Анна.— А так — я б зробила йому гарнесеньку хатку. Будиночок із татової коробки на цигарки. Для гнома там простісінько вийде п'ять кімнат, кухня й ванна".

— Ц-ц-ц-ц! — зацмокав гном. Він начебто обмірковував пропозицію.

"А ще я б зробила до будиночка маленький присадок,— подумала Анна.— Із зеленої повсті. А з сірника вийшла б чудова гойдалка".

— Ц-ц-ц-ц! — все прицмокував гном. Лунало це не так щоб заперечно.

Анна підбігла до стелажа, де на одній з полиць стояли всі її іграшкові автомобілі.

"Один можна віддати гномові",— подумала вона.

— Вибирай собі сам,— прошепотіла Анна — "Мерседес" чи БМВ. А може, тобі дужче до серця вантажний "вольво" з причтом? Чи ти любиш залізницю?

— Можеш не шепотіти до мене,— сказав гном — Розслабся. Адже я чую те, що ти думаєш. А від твоєї люб'язної пропозиції я, на жаль, мушу відмовитися. Вона дуже мила, але мені не підійде. Я — гном-головник. Як ото яблучний черв'ячок належить до яблука, так я до голови. Мені необхідне тепло голови. Вільне повітря не для мене. На повітрі я можу витримати хіба кілька хвилин, а далі мені стає зле. Отож краще я лишуся тут, де є. А ось мого ковпачка ти мені поверни. Без нього я почуваюся неначе трохи голий.

Анна загадалася над тим, де міг подітися крихітний гномів ковпачок. Мабуть, пані Рудолід викинула його геть, як прибирала.

— Та ні, стара макітра ніколи так ретельно не прибирає,— сказав гном — Коли не помиляюся, мій ковпачок лежить під твоїм ліжком, біля ніжки ліворуч від дверей.

Гном не помилився.