Гобіт, або Туди і звідти

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

I

Неочікувана гостина

У норі попід землею жив собі гобіт. Ні, не в бридкій брудній вологій норі, де звідусіль стирчать хвости хробаків і смердить тванню, але й не в сухій і порожній піщаній норі, де ні на що присісти й нічого з'їсти: то була гобітська нора, а отже, — з усіми вигодами.

Вона мала довершено круглі двері, схожі на вікно в каюті вітрильника, — пофарбовані в зелений колір, із блискучою кулястою ручкою з жовтої міді рівно посередині. Двері провадили до трубоподібного передпокою, схожого на залізничний тунель, — дуже зручний незадимлений тунель, із панелями та кахляною підлогою, встеленою килимами, з полірованими стільцями вздовж стін і силою-силенною гачків для капелюхів і пальт, — гобіт любив гостей. Тунель зміївся далі й далі, заглиблюючись простісінько (але не навпростець) у схил пагорба — Пригірка, як його називали всі, хто жив на багато миль довкола, — й у тунель виходило безліч маленьких круглих дверцят, то з одного боку, то з другого. Підійматися сходами — це було не для гобіта: спальні, ванні кімнати, льохи, комори (їх було чимало), гардеробні (він мав цілі кімнати, призначені для одягу), кухні, їдальні — всі вони розташовувалися на тому самому поверсі й навіть у тому самому коридорі. Найкращі кімнати були по ліву руку (якщо йти досередини) , бо тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, що виходили в садок і на прилеглі луки, які спускалися до річки.

Наш гобіт був дуже заможним гобітом на прізвище Торбин. Торбини жили, сусідячи з Пригірком, іще хтозна відколи, і їх вважали тут дуже респектабельними — не лише тому, що більшість Торбинів були багатії, але й тому, що вони ніколи не встрягали в жодні пригоди і не робили нічого несподіваного. Можна було заздалегідь знати, як Торбин відповість на те чи інше питання, тож і не завдавати собі клопоту запитувати його. Ця ж історія — саме про те, як Торбин устрягнув-таки у пригоду і як йому, на його власний подив, довелося робити і казати речі цілком несподівані. Він міг утратити пошану сусідів, проте досягнув... — ну, ви самі побачите, чи досягнув?! він, урешті, чого-небудь.

Матуся оцього нашого гобіта... — до речі, а хто такий гобіт? Я гадаю, гобітів сьогодні треба якось описати, адже вони стали рідкісними!] і почали триматись осторонь від Великого Народу, як вони називають нас. Вони є (чи були) маленькими чоловічками, десь до половини нашого зросту, і меншими, ніж бородаті ґноми. У гобітів борід немає. У них також мало або й зовсім немає нічого чарівного, за винятком звичайних буденних чарів, які допомагають їм зникати безшумно і швидко, коли дурні здоровані, як-от ви чи я, немов слони, незграбно сунуть у їхній бік, зчиняючи шум, який можна почути за милю. Гобіти схильні до повноти; вони вдягаються в усе яскраве (переважно в зелене та жовте); не носять взуття, бо від природи мають на ступнях товсту підошву та густе і тепле брунатне хутро, подібне до волосся в них на головах (тільки не кучеряве); мають довгі вправні брунатні пальці, добро-душні обличчя і заливаються глибоким мелодійним сміхом (особливо після обіду, який вони залюбки заживають двічі на день, коли вдасться). Тепер ви знаєте досить, отож можна розповідати далі. Як я почав був говорити, матусею цього гобіта — тобто Більбо Торбина — була знаменита Беладонна Тук, одна з трьох славних доньок Старого Тука, старійшини гобітів, котрі жили в Заріччі — по той бік маленької річечки, що протікала біля підніжжя Пригірка. Подейкували (в інших родинах), що в далекому минулому один із Тукових предків узяв собі за дружину ельфиню. Це, звісно, дурниці, проте в усіх Туках, напевно було щось не зовсім гобітське, бо час від часу хтось із їхнього клану вирушав на пошуки пригод. Вони делікатно зникали, і родина залагоджувала цю справу; та факт залишався фактом: Туки не були такі респектабельні, як Торбини, хоча, без сумніву, жили заможніше.

Не можна сказати, що Беладонна Тук зазнала коли-небудь якихось пригод, вийшовши заміж за Бунґо Торбина. Бунґо, який був батьком Більбо, побудував для неї (а частково і за її гроші) найрозкішнішу гобітську нору, яку тільки можна було знайти чи то під Пригірком, чи по той бік Пригірка — в Загір'ї, чи в Заріччі, і прожили вони там до самого кінця своїх днів. І все-таки ймовірно, що Більбо, її єдиний син, хоч він і виглядав та поводився, як точна копія свого статечного та добропорядного тата, успадкував від Туків щось дивацьке, що лише чекало нагоди, аби вийти назовні. Нагоди, щоправда, жодного разу так і не трапилося, аж доки Більбо Торбин подорослішав, дожив приблизно до п'ятдесяти чи скількох там літ, мешкаючи в чудовій гобітській норі, яку побудував його батько — його я щойно вам описав, — і здавалося, що тепер він уже ніколи не зрушить із насидженого місця.

Через якийсь дивний збіг обставин одного ранку багато років тому — стояла благословенна світова тиша (тоді було менше гамору та більше зелені, ніж тепер, а гобіти ще водилися у великій кількості й розкошували), і стояв у дверях після сніданку Більбо Торбин, палячи надміру довгу дерев'яну люльку, яка сягала мало не волохатих пальців на його ногах (з охайно розчесаним хутром), — поруч проходив Ґандальф. Ґандальф! Якби ви чули бодай чверть того, що чув про нього я, — а чув я лише дещицю з усього того, що розповідають, — ви були б готові до будь-якої славної оповіді. Оповіді та пригоди виростали мов гриби скрізь, де ступала його нога. Він не проходив повз Пригірок довгі віки, чи не відтоді, як помер його приятель, Старий Тук, отож гобіти майже забули, як він виглядає. Востаннє він бував у власних справах у Загір'ї й Заріччі, коли всі вони були маленькими гобітенятами — хлопчиками та дівчатками.

Тож того ранку Більбо, нічого такого не сподіваючись, побачив просто собі дідугана з патерицею в руці. Він мав високий гостроверхий капелюх, був одягнутий у довгий сірий плащ, на шиї мав сріблястий шарф, поверх якого аж до пояса звисала довга біла борода, а на ногах — величезні чорні черевики.

— Добрий ранок! — привітався Більбо, не маючи на гадці нічого іншого.

Сонце сяяло, і трава була напрочуд зелена. Проте Ґандальф зиркнув на нього з-під довгих кошлатих брів, які вибивалися за широкі криси його капелюха.

— Що ти маєш на увазі? — спитав він. — Бажаєш мені доброго ранку, чи гадаєш, що цей ранок добрий, незалежно від того, хочу я цього чи ні, чи що цього ранку ти сам почуваєшся добре, чи що цього ранку всім належить бути добрими?

— Усе разом, — відповів Більбо. — І ще це дуже гарний ранок для того, щоб викурити люльку на свіжому повітрі. Якщо маєте з собою люльку, то присядьте поруч і скуштуйте мого тютюну! Нічого поспішати — попереду цілий день! — і Більбо сів на порозі, схрестив ноги й випустив чудове сіре кільце диму, яке не розірвалось, а знялось у повітря і попливло кудись у Загір'я.

— Дуже мило! — промовив Гандальф. — Але в мене цього ранку немає часу пускати дим кільцями. Я шукаю когось, хто б узяв участь у пригоді, яку я саме влаштовую, але дуже складно знайти кого-небудь.

— Ще б пак — у цих-от краях! Ми простий тихий народ, і пригоди нам ні до чого. Від них лише прикрі клопоти і незручності! Через них запізнюєшся на обід! Я не можу уявити, що такого в них знаходять, — відказав пан Торбин, заклав великого пальця однієї руки за підтяжку і випустив друге, навіть більше, ніж перше, кільце диму. Потім він вибрав зі скриньки ранкову пошту і заходився читати, намагаючись не привертати уваги старого. Більбо вирішив, що вони з ним надто різні, й уже хотів, аби той пішов собі геть. Але старий не поспішав. Він стояв, не кажучи ні слова, спершись на патерицю и утупившись очима в гобіта, доки Більбо не стало геть-таки незручно й він не почав навіть трохи сердитися.

— Добрий ранок! — проказав він урешті. — Нам тут не треба ніяких пригод, красно дякую! Вам слід було б пошукати охочих у Загір'ї або в Заріччі, — цим він давав зрозуміти, що розмову закінчено.

— Як же багато всього ти вкладаєш у цей "Добрий ранок" — протягнув Гандальф. — Тепер ти маєш на увазі, що хочеш відкараскатися від мене і що тобі буде найліпше, коли я заберуся звідси.

— Зовсім ні, зовсім ні, ласкавий пане! Скажіть-но, чи не відоме мені часом ваше ім'я?

— Так-так, ласкавий пане — а я знаю ваше ім'я, добродію Більбо Торбине. І ти, Більбо, знаєш моє, хоча й не пригадуєш, що воно мені належить. Я — Ґандальф, і Ґандальф — це я! Це ж треба —, дожитися до того, щоб з тобою так подобрийранкався син Беладонни Тук, ніби ти продаєш ґудзики під дверима!

— Ґандальф, Ґандальф! Матінко моя! Чи не той мандрівний чарівник, котрий дав Старому Тукові пару магічних діамантових запонок, які застібалися самі собою і не розстібалися, доки їм не накажуть? Чи не той, хто не раз оповідав на вечірках такі чудесні історії про драконів, ґоблінів і велетів, про рятування принцес і несподіване щастя, що падало на голови вдовиних синів? Чи не той, хто не раз улаштовував такі незрівнянно гарні феєрверки? Я їх пам'ятаю! Старий Тук зазвичай затівав їх у ніч проти Літня! Розкішно! Вогні злітали догори, ніби великі лілеї, і гладіолуси, і китиці мімоз, зависаючи у вечірніх сутінках!

Ви мали б помітити, що пан Торбин був зовсім не такий приземлений, як йому хотілось би про себе думати, а також що він дуже любив квіти.

Світку мій! — провадив він далі. — Чи не той це Ґандальф, котрий зворохобив стількох сумирних юнаків і дівчат, які вирушили кудись за небокрай на пошуки божевільних пригод? Усілякі дряпання по деревах у гості до ельфів чи плавання під вітрилами, плавання до чужих берегів! Гай-гай, життя тоді було таке ціка... я маю на увазі, що вам єдиному вдалося поперевертати в цих краях усе з ніг на голову. Вибачте ласкаво, але я й гадки не мав, що ви досі при ділі.

— При чому ж іще мені бути? — здивувався чарівник. — Але мені приємно, що ти дещо пам'ятаєш про мене. Принаймні в тебе, здається, залишилися добрі спогади про мої феєрверки — і це вже дарує надію. Отже, заради твого старого дідуся Тука та бідолашної Беладонни я дам тобі те, чого ти просиш.

— Вибачте ласкаво, але я нічого не просив!

— Ні, просив! Тепер уже двічі. Мого вибачення. Я даю його тобі. І до того ж зайду аж так далеко, що пошлю тебе на цю пригоду.