Хатинка

Кір БУЛИЧОВ

ХАТИНКА

1

У п'ятницю він придумав афоризм. Він лежав на піску і придумав афоризм: "Людина не може зробити того, чого вона зробити не може". Афоризм Павлишу не сподобався, мудрість його була обмежена. Починався вечір. Павлиш лежав на піску і уявляв собі, що засмагає. Припікало. Павлиш зажмурився і відганяв мошкару, що застеляла хмаркою сонце. Можна було відкрити шолом, та невдовзі почало б нудити, і мошкара набилася б у скафандр. Павлиш заплющив очі і постарався почути стук м'яча і голоси купальщиків. Голосів не було — мошкара кружляла безгучно, а купальщики лишилися на Землі. Тиша заважала думати.

Павлиш перевернувся на живіт. Пісок був сірим, і дрібні черепашки, схожі на смугасті горошинки, розсипалися на порох під пальцями. Тінь "Компаса" дісталася до Павлиша. Тінь була довгою і росла з кожною хвилиною. Цілий день сонце повзло невисоко над обрієм і ось зважилося, нарешті, піти на спочинок.

Час було повертатися на корабель і придумати собі справу. Запустити останній зонд і дивитися, як він перетворюється на білу цятку, смикається у зрадливих повітряних потоках. Можна зварити вечерю. Або з'їсти її холодною. Взятися за розбірку третього відсіку. В ньому за судновою роллю медикаменти і обладнання, а насправді — скельця, порох, тріски і шматки металу. Судновому лікарю має бути відомо, що в третьому відсіку не може бути деталей для рації. Знаючи про це, Павлиш все одно буде подібно до археолога перебирати сміття, поки не впевниться у повній марності пошуків.

Павлиша пригнічувала зумовленість. Щоправда, вона простягалася всього на декілька днів у майбутнє, але цього досить для виникнення тупої неприязні до сірого берега і махини покрученого металу, що іменується за інерцією кораблем "Компас".

Страшна потвора вилетіла з колючих чагарників, що підступали до пляжу, і всілася в тіні корабля. Потвора була завбільшки з собаку, але тендітна й члениста. Вона пильно дивилася на Павлиша сумними фасетчастими очима. Мошкара смерчиком замигтіла над нею. Потвора, нарешті, прийняла рішення, підстрибнула і заходилася битися об обгорілий бік корабля, немов комар об віконне скло.

Павлиш підвівся, струсив з колін пісок і черепашки і побрів до люка. Чотири дні тому він відчиняв його понад годину, гадав, що ніколи не зможе цього зробити. Тоді здавалося, що відкритий люк — порятунок. Насправді це нічого не вирішувало.

Потвора стукнулася об шолом, поштовх був млявий, і Павлиш, відмахнувшись, зламав її навпіл. Хмара мошкари відразу сховала рештки тварюки. Павлиш зачинив люк, припер його зсередини сталевим стрижнем. Мошкара боялася тіні, всередину не залітала. Але з настанням вечора міг з'явитися який-небудь більший гість. Павлиш навпомацки роздягся, повісив скафандр у нішу.

Аварійне освітлення в коридорі працювало геть погано. Світло мерехтіло, губилося по кутах. Його однаково доведеться відключити. І це сумно — буде темно.

Корабель був розбитий. Це нікуди не годилося. Корабель створений для того, щоб ніколи не розбиватися. Якщо вже трапляється нещастя — він вибухає, зникає безслідно. Але корабель, розбитий, мов автомобіль об стовп, — це навіть принизливо. Вітер, що налетів з моря, хитнув руїну, на підлогу посипалося сміття і в потрощених надрах судна щось заскрипіло, застогнало.

Не було енергії. Не було зв'язку. Якби капітан залишився живий, або хтось із механіків — може, вони щось і придумали б. Хоча навряд чи. Корабельний лікар Павлиш придумати нічого поки не зміг. Щоб не розкисати, він запускав зонди, методично обшукував трюми, привів до відносного ладу місток, вів корабельний журнал і написав листа додому. І опустив його в рештки смітєпроводу.

Була ще одна справа. Головне і сумне. Анабіозні ванни. У них автономний блок живлення. Температура підтримувалася на нормальному рівні. Друга вахта, підрахував Павлиш, буде спати ще два місяці. На найекономнішому режимі. І все. Павлиш залишиться останньою людиною на цій планеті. Потім помре також. Можливо, скоро, якщо не зможе пристосуватися до місцевого повітря. Можливо, проживе до старості.

Павлиш уявив себе дідком у подертому брудному скафандрі. Дідок виходить на східці перед врослим у сірий пісок кораблем і годує з долоні членистих потвор. Вони штовхаються, заважають одна одній і дивляться на нього уважно і строго.

Був, щоправда, ще один варіант. Від'єднати анабіозні ванни. Жоден із сплячих не помітить переходу до смерті. Енергію блоку можна перемкнути тоді на один з відсіків і прожити в безпеці декілька років. Від такої можливості стало ще паскудніше. Павлиш зазирнув до реанімаційної камери, колишньої реанімаційної камери. Він щодня заглядав туди, намагаючись настроїтися на можливість дива. За дверима його зустрічала та сама безнадійна плутанина дротів і уламки приладів. І скільки не придивляйся, жоден провід не стане на місце. Ні, розбудити другу вахту він не зможе.

І все-таки вони були ще живі. Він був не сам.

Павлиш увійшов до відсіку анабіозу. Відсік був захований у центрі корабля, охоплений надійними обіймами амортизаторів і майже не постраждав. Тут було відчутно холодніше, ніж в коридорі. Під матовими ковпаками ванн угадувалися людські фігури.

— Бувають же випадковості, — сказав Павлиш термометру. — Сьогодні ми сюди потрапили. Завтра ще хто-небудь. Візьме і потрапить.

Павлиш знав, що ніхто сюди не потрапить. Нема чого. Колись, кілька років тому, планету відвідала розвідгрупа, провела тут два тижні, склала карти, узяла зразки флори і фауни, з'ясувала, що день тут дорівнює чотирьом земним дням, а ніч чотирьом земним ночам, встановила, що планета поки інтересу для людей не представляє. І відлетіла. А може, навіть і групи не було. Пролетів автомат-розвідник, покружляв...

Сонце, за розрахунками, мало опуститися вже до самої води. Момент цей міг становити інтерес для майбутніх дослідників. Отож перед вечерею мало сенс знову вибратися на пляж і зазняти зміну дня і ночі. Попри все, це могло бути гарно...

2

Це було гарно. Сонце, безупинно збільшуючись і червоніючи, повзло по дотичній до яскраво-зеленої лінії винокраю. Сонце було смугастим — по лілових штрихах бігли, спалахували білі іскри. Небо, яскраво-фіалкове в тій стороні, де сонце, ставало над головою смарагдовим, глибоким і густим, а за спиною вже стояла чорно-зелена ніч, і сірі хмари, зароджуючись десь на суші, повзли до моря, прикриваючи в тумані яскраві зірки. Чагарник на дюнах перетворився на чорний частокіл, суцільний і монолітний, звідти долинали шипіння, тріск і бурмотання, настільки чужі і загрозливі, що Павлиш вважав за краще не відходити від корабля. Він знімав захід сонця ручною любительською камерою — єдиною, що збереглася на борту — і слухав шурхоти за плечима. Йому хотілося, щоб швидше закінчилася плівка, щоб швидше сонце розпливлося в оранжеву пляму, провалилося в зелень води. Але плівка не закінчувалася, залишалося її хвилин на п'ять, та й сонце не поспішало піти на спочинок.

Мошкара щезла, і це було незвичним — Павлиш за чотири доби звик до її діловитого кружляння, до її явної нешкідливості. Ніч загрожувала чимось новим, незнайомим, злим, бо планета була ще молода і життя на ній занурене в нещадну боротьбу за існування, де переможеного не обертали в рабство, а пожирали.

Нарешті, сонце, до половини занурившись у воду, розпластавшись по ній сочевицею, поповзло праворуч, туди, де вздовж горизонту тягнулася чорна смужка, — берег удалині загинався, утворюючи затоку, в глибині якої упав "Компас".

— Ну що ж, — сказав собі Павлиш. — Дознімемо і почнемо першу полярну зимівлю. Десять днів суцільної ночі.

Власний голос був приглушений і майже незнайомий. Кущі відгукнулися на нього спалахом галасливої активності. Павлиш не зміг змусити себе дочекатися повного заходу сонця. Палець сам натиснув на кнопку "стоп". Ноги самі зробили крок до люка — надійного входу в печеру, таку потрібну будь-якому троглодитові.

І тут Павлиш побачив вогник.

Вогник спалахнув на самому кінці мису — чорної смужки по обрії, недалеко від якої спускалося у воду сонце. Спочатку Павлиш подумав, що сонце відбилося від скелі або хвилі. Подумав, що обманюють втомлені очі.

Через двадцять секунд вогник спалахнув знову, в тій самій точці. І більше спалахів Павлиш не побачив — сонце підкотилося до мису, било в обличчя і власні його спалахи мигтіли і обманювали. Павлиш не міг більш чекати. Він здерся в люк; не знімаючи скафандра і шолома, пробіг на місток, чортихаючись і спотикаючись об гострі краї предметів, що ховалися, певно, при світлі.

Ледь фосфоресціював у темряві мертвий екран телеока. На нього Павлиш і спрямував камеру, проекціюючи відзняте зображення. Можливо, камера, що не відриваючись дивилася на виднокрай, помітила вогник раніше, ніж Павлиш.

Був знову захід сонця. Знову сонце по дотичній повзло уздовж зеленої гряди, розкидаючи гадто яскраві барви, знову по ньому бігли лілово-сизі смуги і спалахували іскри. Око камери рушило за сонцем. У Павлиша втомилися руки. Вони ледь тремтіли, і тому хвилювалася і погойдувалася на імпровізованому екрані смарагдова вода.

— Дивися, — попередив себе Павлиш.

У правому боці кадру виявилася чорна цятка — кінчик мису. І відразу ж у цьому місці, безумовно і об'єктивно побачений камерою, спалахнув вогник.

Екран згас. Павлиш опинився у повній пітьмі. Лише перед очима мелькали багрові і зелені плями. Він навпомацки відмотав плівку назад і зупинив той кадр, де спалахнув вогник. На екрані застигло, зупинилося сонце, застигла і біла цятка біля правої крайки екрану — вогник.

Все це було неймовірно, всього цього не могло бути. Вогник повинен був виявитися оптичним обманом, галюцинацією, тому що Павлиш підсвідомо чекав якоїсь події, дрібниці, здатної повернути надію. Мозок жадав ухопитися за будь-що, хай за міраж... Але вогник не був міражем. Камера теж побачила його.

— А чом би й ні? — запитав Павлиш.

Корабель нічого не відповів. Він дуже сподівався на Павлиша.

"Чого ж я тут стою? Сонце вже сховалося і не заважає дивитися на мис. А раптом вогника вже немає?"

Павлиш подумав, що якщо десь неподалік є розумні істоти, принаймні розумні настільки, що володіють сильним джерелом світла, то ні до чого берегти аварійні акумулятори. Він навпомацки відшукав кнопку, ввімкнув на повну потужність освітлення, і корабель ожив, в ньому стало тепліше, розсунулися стіни, і підступні предмети — уламки труб, петлі дротів, задирки обшивки — сховалися по кутах і не заважали Павлишу пробігти коридором до люка, до вечора, що перестав бути страшним і ворожим.

Сонце і справді сіло.