Кант

- Хосе Ортега-і-Гассет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хосе Ортега-і-Гасет

Кант

(Роздуми до роковин)

Переклад В'ячеслава Сахна

І

Упродовж десяти років я жив кантіанським мисленням, дихав ним, як повітрям, воно було для мене рівночасно домівкою і в'язницею. Я дуже сумніваюсь, що той, хто не має подібного досвіду, може властиво розуміти нашу добу. У працях Канта містяться головні секрети новочасної епохи, її чесноти та її вади. Завдяки генієві Канта в його філософії вирує розмаїття західноєвропейського життя чотирьох передніших століть, спрощене до годинникового механізму. Спружини, які очевисто рухають цю ідеологічну машину, механізм її функціонування не відрізняються від тих, що у формі прихованих тенденцій, течій та схильностей діяли на європейську історію від часів Відродження.

Мені коштувало великих зусиль визволитися з кантіанської в'язниці й уникнути його атмосферного впливу. Хто свого часу не сповідував довгими роками Кантові ідеї, не міг цього вчинити. Інтелектуальний світ рясніє добропорядними буржуа, які є кантіанцями, не відаючи того, кантіанцями несвоєчасними. І вони ніколи не перестануть ними бути, бо не були ними раніше усвідомлено. Ці непоправні кантіанці становлять сьогодні найбільше гальмо для поступу життя, оскільки вони є реакціонерами у властивому розумінні цього слова. До цієї фауни належать, приміром, "полі-тики-ідеалісти", дивовижний забуток минувшини.

Не побувавши в прегарній кантіанській в'язниці, годі з неї визволитися. Треба побути кантіанцем до самісінького споду, а відтак, шляхом перетравлення, відродитися новим духом. У світі ідей, зазначає Гегель, будь-яке вдосконалення означає заперечення, але всяке справжнє заперечення є збереженням. Філософія Канта є одним з вічних надбань, які конче треба зберегти для майбутнього. [205] Після довгого житів'я філософією Канта, так би мовити, пробування в ній, годилося б у годину його роковин звернутися до неї, аби приглянутись до неї зокола, як святкового дня ходять до зоологічного саду подивитись на жирафа.

Коли ми переймаємось якоюсь ідеєю, вона має для нас абсолютну вартість і розташована немов поза історичним обширом, в якому все конечне і приторочене до певного часу й місця. І справді, коли ми живемо якоюсь ідеєю, вона не просто собі існує, а незворушно витає над плином життя, ген понад ним, застилаючи весь обрій, тож не має чітких обрисів та подоби. Коли ж ми перестаємо нею жити, то бачимо, як вона зсідається, маліє, займає своє місце поміж іншим, у певному часовому відтинку, увиразнюючи свою подобу, прояснюючись барвами, зазнає і випромінює впливи у драматичній взаємодії з ближніми реальностями; ми бачимо, зрештою, її історичне життя.

З вікової відстані ми споглядаємо сьогодні філософію Канта, що облаштувалася в своїй чарунці європейського часу, в тій прегарній миті, коли помирає епоха рококо й починається велике романтичне виверження. Чудова пора пізньої осені, коли цукристий виноград ось-ось стане вином, а лагідне вечорове сонце золотить стовбури сосен! Без перебільшення можна сказати, що в цю мить європейська історія сягає кульмінації.

Ми собі і в голови не кладемо, що колись життя було не таке, як сьогодні. Річ не тільки в тому, що кожний день різниться від наступного; річ не в тому, що зміст наших прагнень, нашої віри, наших уподобань сьогодні геть інший, ніж учора. Відмінність, яку я маю на увазі, куди серйозніша. Річ у тім, що життя було інше самою своєю формою.

До Революції європейські спільноти мали певний стиль життя. Єдиний репертуар обов'язкових норм регулював життя індивідів. Спонтанно і без зайвих роздумів вони приймали певні норми, ідеї, способи почування. Отже, жити означало спиратися на ці міцні підвалини і внутрішньо коритися тому колективному стилю. Це надавало існуванню приємності, злагідності, простоти, супокою, що сьогодні нам видається неймовірним. Революція розколює суспільство на дві великі, непримиренно ворожі половини. Колись суперечності [206] були периферійною колізією. Відтоді соціальне співіснування стало, по суті, двобоєм між двома антагоністичними стилями. Немає нічого тривкого й безперечного; все — проблематичне. Хоча було б неправильно говорити лиш про два стилі. Романтизм означає новочасне змішання мов. Тож "рятуйся хто може!". Кожен індивід має шукати свої життьові засади, він не може спиратись на щось загальноприйняте. Прощавайте, приємність, злагідність, супокій! Коли ми проникаємо в душу XVIII століття, то, попри позірну скаламученість і збуреність поверхні, виявляємо його глибинний спокій. Сьогодні, навпаки, ми з подивом вчуваємо в найспокійнішій з вигляду людині відголос далекої глибинної бурі і велике сум'яття. Форма життя змінилася куди більше, ніж його зміст. Сьогодні йому властиві детермінованість, непередбаченість, дратівливість, поспіх та жорсткість.

Утім, не варто ставитися з ностальгією до тих часів, коли людина додержувалась колективного стилю. Якщо я називаю ті часи приємними на противагу нашій суворій добі, то лиш тому, що знаходжу в них відмінний смак. З цього не випливає, що суворі епохи не мають власних чеснот, яких бракує приємним епохам.

Ми могли б назвати чесноти, які наш спосіб щербатого, нелегкого й суворого життя протиставляє життю тих довершених і лагідних часів. Але це може завести нас так далеко, що ми навряд чи зможемо повернутись до нашої теми. Тож поговоримо про це іншим разом. А зараз мені хотілося б викласти в коротеньких нотатках головні риси Кантового вчення.

II

Кант не запитує, що таке реальність чи яка вона, що таке речі, що таке світ. Він, навпаки, запитує, чи можливе пізнання реальності, речей, світу. Це розум, який повертається спиною до реального і заопіковується самим собою. Така тенденція духу до самокопирсання не нова, вона, певніш, характеризує загальний стиль філософії, започаткованої в часи Відродження. Своєрідність Канта полягає в тому, що він довів до скрайньої форми таке нехтування всесвіту. Він зухвало витручає з метафізики всі проблеми реальності та онтології, лишаючи тільки проблему пізнання. Йому [207] важить не знати, а знати, чи справді він знає. Іншими словами, більш ніж знати, йому важить не помилятись.

Вся новочасна філософія проростає, немов з насінини, з цього остраху перед помилкою, облудою. Це стало немов нашою другою натурою, і вже нас не дивує. Нас більше турбує питання, наскільки дивною і парадоксальною є ця схильність. І справді, хіба не природно прагнути уникнути ілюзії, облуди, помилки? Безперечно. Але не менш природним є прагнення пізнати, збагнути таємність речей. Гомер помер з розпачу, не розгадавши загадку молодих рибалок. Прагнення знати і прагнення не помилятися — це два суттєві для людини імпульси. Перевага одного з них визначає тип людини. Отже, не помилятись чи не знати? У чому першопочаток — у відчайдушному пориві оволодіти істиною чи в обачливому униканні помилки? Епохи, раси користаються з того самого репертуару елементарних імпульсів. Та варто розташувати їх у різній ієрархії, й ураз постане глибока відмінність між епохами й расами.

Новочасна філософія завдячує Кантові перетворенням у науку чистого пізнання. Аби щось пізнати, необхідно спершу мати певність у можливості пізнання. Ця думка завжди знаходила позитивний відгук у новочасному світосприйманні. Від Декарта ми вважаємо єдино правильним і природним починати філософію з теорії методу. Ми прочуваємо, що найкращий стиль плавання — обачливий.

Проте в інші часи так не вважали. Старогрецька й середньовічна філософія була наукою буття, а не пізнання. Тож антична людина без вагань вирушає на полювання за реальним. Проблема пізнання не була вихідним завданням, скоріше другорядним. Античний мислитель не годен би був збагнути первинну невпокійливість новочасної душі, що домагається відповіді на запитання: чи можлива істина? Навіть Платон, котрий воднораз із Цезарем і святим Августином був найближчою до нового часу античною людиною, не виявляв жодної цікавості до питання, чи можлива істина. Він анітрохи не сумнівався в здатності розуму до пізнання істини, його хвилювала зовсім інша проблема: в чому причина помилки?

Ви скажете, що Платон у своїх діалогах настирливо [208] і вживаючи той самий, що й новочасні мислителі, вираз, теж ставить це нелегке запитання: що таке пізнання? Але цей позірний збіг лиш підкреслює величезну відстань, що пролягла між його духом і нашим. Декарт, Х'юм і Кант шукають доказів того, чи можна бути впевненим у чомусь, знати напевне бодай щось. Натомість Платон анітрохи не сумнівається, що ми можемо якнайпевніше пізнати багато речей. Для нього питання полягає в тому, щоб знайти серед них такі, котрі своєю довершеністю та взірцевістю зробили б наше пізнання досконалим. Чуттєве, бувши мінливим і відносним, дозволяє лиш на нестале й непевне пізнання. Тільки Ідеї, які завжди незмінні,— трикутник, Справедливість, білизна — можуть бути предметами сталого, властивого пізнання. Замість того щоб виводити проблему пізнання з сумніву в здатності до цього суб'єкта, Платон клопочеться пошуками реальності, здатної своєю структурою принести взірцеве знання.

Зверніть увагу, як це питання, таке специфічне, уявнює нам приховану суперечливість між давньою середньовічною душею і новочасною. Завдяки цьому ми виявляємо дві первинні постави щодо життя — вкрай протилежні. Антична людина виходить з почуття довіри до світу, який завідомо є для неї Космосом, Ладом. Натомість новочасна людина виходить з недовіри, з підозри, бо для неї (Кант мав геніальність довести це науково) світ — це Хаос, Безлад.

Не варто протиставляти цьому схожу помилку грецьких скептиків. Безперечно, новочасне мислення щось перейняло від них і скористалося значною мірою їхньою зброєю. Але класичний скептицизм є геть протилежним явищем у порівнянні з новочасним критицизмом. По-перше, грецький скептик не виходить із стану сумніву, а, навпаки, приходить до нього, або, краще мовити, здобуває, створює його завдяки особистому героїчному зусиллю. Сумнів, котрий у новочасної людини є вихідною точкою і донауковим почуттям, у Горгія чи Агріпи є результатом і доктриною. По-друге, скептик сумнівається в можливості пізнання, бо приймає властиву його епосі ідею реальності і довірливо користується догматичними судженнями.