Казки по телефону

- Джанні Родарі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Джанні Родарі

Казки по телефону

Переклад Івана Дзюба

Зміст

* * *

Мисливець-невдаха

Палац із морозива

Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає

Країна, в якій нема нічого гострого

Масляні чоловічки

Аліса Падальниця

Шоколадна дорога

Хто вигадає більше чисел?

Бріф, бруф, браф

Як один перукар купив місто Стокгольм

Як Джованніно Ледачий мацав королівського носа

Чудесний дощ у Пйомбіно

Карусель у Чезенатіко

На пляжі в Остії

Історія королівства Ненажеранії

Аліса пірнає в море

Молодий рак

Чародійна палиця

Старі Прислів'я

Смерть короля

Хвалькувата миша

Невидимий Тоніно

Запитайко

Недільний ранок

Кришталевий Джакомо

Як мавпи подорожували

Людина, яка хотіла вкрасти Колізей

Собаче селище

Втеча Пульчінелли

Криниця в Катіна Піана

Хати й палаци

Плутана казка

Як ніс утік

Дорога, що нікуди не вела

Сонце й хмара

Жив собі у Варезе чоловік на ім'я Б'янкі. Служив він комівояжером — торгував ліками — і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:

— Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.

Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев'ятій синьйор Б'янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б'янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б'янкі розмовляв по телефону. Воно й правда — казки були такі цікаві. От і ви послухайте!

Мисливець-невдаха

— Джузеппе, візьми-но рушницю та йди на лови, — якось уранці сказала одна жінка синові. — Завтра твоя сестра виходить заміж, буде весілля, й годилося б наварити поленти[9] із заячиною.

Джузеппе взяв рушницю й вирушив на лови. Іде він, іде, аж гульк — з-під живоплоту зайчиха. Вистрибнула й гайда в поле. Націлився Джузеппе, натиснув на гашетку.

Та рушниця вигукнула людським голосом "бах!" — і куля впала на землю.

Джузеппе підняв кулю і здивовано її оглянув. Потім пильно придивився до рушниці: наче рушниця як рушниця, така самісінька, як завжди, тільки й того, що, замість стрельнути, вона дзвінко, весело мовила "бах!". Джузеппе навіть у дуло заглянув. Може, там хтось заховався? Але ж ні, дуло було порожнісіньке.

"Мама з сестрою сподіваються заячини…" — згадав Джузеппе.

Аж гульк! Знову біжить зайчиха, — тепер уже в білій фаті та у вінку з апельсинового цвіту. Сором'язливо опустивши очі, вона минула хлопця й подріботіла далі.

— Чи ти ба, — сказав сам до себе Джузеппе, — зайчиха теж виходить заміж. Нічого не вдієш, братику, доведеться застрелити фазана.

Пішов Джузеппе лісом далі. Бачить, на стежці фазан походжає, так сміливо, наче в перший день ловів, коли фазани ще не знають, що таке рушниця. Джузеппе націлився, натиснув гашетку, та рушниця тільки вигукнула двічі "бах! бах!", геть-чисто як це роблять хлопчаки, стріляючи з дерев'яної рушниці. Куля впала на землю й налякала червоних мурашок, що кинулись шукати захисту під сосною.

— Ну гаразд, — сказав Джузеппе, вже трохи розсердившись. — Хай навіть я прийду з порожньою торбою, все одно мама зрадіє.

Фазан, що, почувши оте "бах! бах!", шугнув був у гущавину, тепер знову з'явився на стежці. За ним рядочком дріботіли пташенята, кумедні-прекумедні, а позаду трюхикала їхня мама, горда й задоволена, наче їй дали першу премію.

— Іч, яка рада! — буркнув Джузеппе. — Ти, очевидно, вже давно повінчалась. А кого ж я стрілятиму?

Джузеппе уважно перезарядив рушницю й озирнувся. Навкруги не було ні душі. Тільки дрізд сидів на гілочці та свистів, ніби промовляючи: застрель мене, застрель мене.

І Джузеппе вистрілив. Але рушниця тільки вигукнула "бам!", зовсім так, як це роблять хлопчаки, коли читають пригодницьку книжку. А потім наче хтось засміявся. Дрізд засвистав ще веселіше, ніби хотів сказати:

— І цілився, і стріляв, а сам облизня спіймав.

— Я цього сподівався, — мовив Джузеппе. — Мабуть, сьогодні рушниці застрайкували.

— Ну як, Джузеппе, добрі були лови? — запитала мама, коли Джузеппе вернувся додому.

— Авжеж, мамо. Впіймав я три добрих облизні. Тільки хтозна, чи смакуватимуть вони з полентою.

Палац із морозива

Одного разу в Болоньї саме на П'яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.

Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

— Хутчіш сюди! — гукав поліцай. — Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

— Дайте мені крісло! — благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу. — Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.

Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:

— Ти, мабуть, з'їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.

Про молодицю, що любила підраховувати, скільки хто чхає

Раз у Гавірате жила собі молодиця, яка з ранку до вечора тільки те й робила, що рахувала, хто скільки разів чхнув, і розказувала про те своїм подругам.

— Аптекар чхнув аж сім разів, — розповідала молодиця.

— Та невже?

— Нехай мене лиха година поб'є, якщо брешу. Він чхав перед самісіньким обідом, за п'ять хвилин до дванадцятої.

Галу-балу — і нарешті добалакалися до того, що начебто аптекар доливає води в рицину.

— А священик чхнув аж чотирнадцять разів, — розповідала молодиця, зашарівшись від запалу.

— А ти, бува, не помилилася?

— Нехай мене лиха година поб'є, коли я хоч одного пчиха недочула.

— Ой лишенько, що ж воно буде?

Галу-балу — і добалакались до того, що начебто священик наливає забагато олії в салат.

Одного разу молодиця привела гурт подруг (було їх семеро) під вікно синьйора Деліо підслуховувати. Та синьйор Деліо не чхав зовсім, бо не нюхав табаки і не застудився.

— Хоч би раз чхнув, — сказала молодиця. — Тут щось та є.

— Напевно є,— підтакнули подруги.

Синьйор Деліо розмову почув, узяв добру жменю перцю, зарядив пульверизатор, яким мух труїв, і непомітно дмухнув перцем за вікно.

— Апчхи! — чхнула молодиця.

— Апчхи! Апчхи! — зачхали її подруги. Пчиханню не було кінця..

— Найбільше разів чхнула я, — заявила молодиця.

— Ні, ми більше, — заперечили подруги.

І вчепились вони одна одній у коси, лупцювали одна одну і вздовж і впоперек, рвали одяг і навіть зуби там погубили.

Після тої пригоди молодиця перестала точити ляси із своїми кумасями, а купила собі записну книжечку та олівець і ставила хрестик, коли хтось чхав.

Коли вона вмерла, люди побачили, скільки в книжечці хрестиків понаставлено, й сказали:

— Дивіться, кожне своє добре діло вона відзначала хрестиком. Чимало добра зробила небіжчиця! Кому-кому, а їй пряма дорога в рай.

Країна, в якій нема нічого гострого

Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.

— Оце-то диво! — мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.

— Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?

— Вибачте, я забув.

— В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу, — сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:

— Покажіть, будь ласка, свою шаблю.

— З охотою, — відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.

— Та що ж це за країна? — запитав Джованніно.

— Країна, в якій нема нічого гострого, — відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.

— Як же ви живете без цвяхів?

— Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.

Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.

— Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в'язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.

— У нас такий звичай, — чемно пояснив поліцейський, — повний штраф — чотири ляпаси, половина штрафу — два ляпаси.

— Кому? Поліції?

— Поліції.

— Та це несправедливо, це жахливо!

— Атож, несправедливо й жахливо, — мовив поліцейський. — Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує — всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.

— Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.

— Якщо так, — мовив поліцейський, — то я повинен випровадити вас за межі країни.

І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.

Масляні чоловічки

Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон — для розмови з господарем.

— Алло!

— Алло!

— Хто це?

— Я — король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови.