Китайський пес

Тієї зими, не відаючи, як собі зарадити, я надумав стати гицлем. Але не найматись у муніципалітет, де собак посилають на смерть, а приватно, щоб мати винагороду за кожну поцуплену собаку. Я ходив по фешенебельних кварталах о порі, коли здебільшого виводили собак на прогулянку. Щойно виходила котрась із служниць, я, тримаючи в кишені шворку із затяжною петлею, простував за нею на певній відстані. У служниці, звісно, обмаль часу на розваги, отож кожну нагоду вона використовує для зустрічі з подругою чи нареченим. Вона пускає собаку, який зразу ж біжить попереду, обнюхуючи та піднімаючи ногу біля кожного рогу. Як тільки я бачив, що служниця забалакалась, мерщій підходив до собаки, закидав петлю і зникав за рогом. Важко було потім добиратися до Тормаранчо, але трохи пішки, трохи підвозили таксисти, що мешкали на моїй околиці, і я добирався до Гарбателля, а звідти вже вантажною автомашиною до мого дому. Аж смішно сказати — "до мого дому". Скоріше — до кутка однієї з тих халуп на Тормаранчо, що я наймав у Боніфаці, одного робітника, мого приятеля. В тій же кімнатці спав він, його дружина та троє дітей, отож на ніч розкладали матраци, і, щоб пройти, треба було комусь піднятися та згорнути свою постіль. Я залишав собаку у Боніфаці, котрий знав про це моє заняття, а наступного дня йшов у той будинок, звідкіля була служниця, і казав, що знайшов собаку.

Мене відразу кликали у пишні, в мармурах та дзеркалах передпокої, де мене мало не носили на. руках. Другого дня я відводив собаку і, отримавши винагороду, ішов починати нове діло.

Якось, вийшовши, як звикле, зі своєю шворкою, я впіймав дивного собаку. Таких я ще не бачив: ніби лев, голова велика, як м'яч, з пишної шерсті, тулуб пострижений, морда коротка, язик чорно-фіолетовий. Гарна тварина, але малорухлива, та ще й сумна, ніби замислена, пленталася за мною похнюплена, наче вже знала, що її чекає. Саме йшов дощ, на мені були тільки майка, драний піджачок та зношені черевики. Одне слово, промок я так, що мені зуб на зуб не попадав, а в черевиках хлюпала вода. В Тормаранчо знову таки дощ — бо ж місцевість низинна — порозмивало будинки, і я, замість тепла в хижці Боніфаці, опинився у воді. Його дружина голосила з розпуки, діти плакали, а він сам заходився прокладати дошки по залитій водою долівці. Я ліг спати без вечері, і тієї ночі мене залихоманило, та так, що вранці не міг встати з постелі. Хворів я цілий тиждень. Лежав у кутку на розкладачці, а наді мною висіло моє дрантя на шнурках, протягнутих від однієї стіни до другої. Я дивився на ту кімнату із загорнутими матрацами у кутках та іншим лахміттям, що звисало зі шворок, які перехрещувались у всіх напрямках, а по землі рухались якісь липкі, чорні плями: то були таргани, що вилазили щоразу після дощу із щілин цегляних стін.

Я лежав майже в темряві, бо дощ не вщухав і замість шибок двоє з трьох вікон були забиті картоном. Дружина Боніфаці куховарила в сусідній кімнатці, а я лишався сам і не нудьгував, бо, коли хворий, не маю охоти говорити, а роздумую собі мовчки про всяку всячину. Собака поводив себе добре, і, щоб йому не зашкодила волога, я вистелив з ганчір'я та стружки барліжок під розкладачкою, і те й робив, що простягав руку та гладив його по голові. Навіть у тій гарячці я думав про собаку і давав гроші дружині Боніфаці, щоб купила йому щось поїсти. І робив це не з думкою про винагороду, а просто я люблю тварин і не зношу, якщо вони мучаться. На сьомий день я почав марити, мені ввижалося, що від мене забирають собаку; Отож я попросив Боніфаці, щоб він поклав мені його на розкладачку. Він поклав, а я, пригорнувши собаку, притулився обличчям до його тепленької шерсті, і так заснув. Собака не ворушився.

Вночі, може, через той собачий кожушок я так спотів, що аж мокрий став. Потім я відчув знемогу, а під ранок гарячки як не було. Собака всю ніч не ворушився, а я, прокинувшись, відчув, як він дихав мені в лице, своїм трохи уривчастим подихом, може, я його надто притиснув.

Я пролежав іще кілька днів, тим часом випогодилось. Задля розваги я пішов прогулятися по Тормаранчо, ведучи за собою собаку на поводку. За околицею виднілося кілька бараків, ще гірших від халуп на Тормаранчо. Уявіть собі їх: з дощок та з бляхи, дахи з гофрованих бляшаних кусків, двері такі низькі, що, коли заходиш, треба нагинатись. В одному з бараків жив китаєць, з тих, що продають краватки. Він приїхав кілька років тому, залишився і. тепер жив з однією жінкою на ім'я Фессерія. То вона робила ті краватки, сама була худорлява, білява, тендітна й довгобраза, з великими чорними бровами та чорними очима. Волосся в неї було густе, чорне й м'яке, як шовк і, коли трохи наводила губи помадою, виглядала навіть гарною. Китаєць був як китаєць: подивишся ззаду — ніби італієць, низький, приземкуватий, але як обернеться, відразу видно, що китаєць. Я прогулююсь з собакою побіля того барака, і враз вийшли на двір вони обоє — вона з відром води, яке мало не вилила мені під ноги, а він з каструлею у руках — щось варив. Підійшовши до мене, китаєць досить вправною італійською мовою сказав:

— Цей собака з моїх країв... китайський собака.

І він пояснив мені, що у них, в Китаї, ці собаки такі ж поширені, як у нас пуделі, що хотів би мати в себе цього собаку, бо він нагадує його рідний край, але не може мені нічого дати, окрім тих краваток з натурального шовку.

Я не погодився, бо, опріч краваток, хотів ще грошей. З відром у руці перестрибуючи калюжі, своїми зграбними білими ногами, Фессерія весело гукнула мені:

— Луїджі, то як, даєш собаку?

Не почуваючи себе ще зовсім здоровим, я тільки жадібно, дивився на неї, струнку та біляву, з густими чорними бровами. Нічого не сказавши, я повернувся до Боніфаці. Наступного дня я подався в Рим, до будинку, де бачив служницю, що виходила з собакою. Але що то значить не везе.

— То були американці, — сказала мені служниця, — тільки вчора виїхали... Скільки було галасу через того собаку. Але мусили виїжджати, тож виїхали.

Я лишився з породистою собакою і не знав, що діяти. Спершу думав продати, але ніхто його не хотів; глянувши на моє дрантя, казали, що собака крадений, що й було таки правдою.

Мені жаль було вести його до муніципалітету — там би вбили бідну тварину, я ж ніяк не міг забути тієї ночі, коли він своїм кожушком допоміг мені одужати. А водночас він обходився мені дорого, бо чималий був та їв багато. Якось пополудні я не пішов до міста, а з Тормаранчо, де тепер калюжі вже повисихали, вийшов на один із пагорбів.

Настала весна, на небі ні хмаринки, кругом сонячно, чисте повітря, навіть Тормаранчо з його довгими, низькими хатинками та червоними дахами не здавався таким каторжним виселком, як звикле. Пагорб вкрився ніжною, свіжою зеленню, що аж любо глянути. Тут і там в траві густо розцвіли стокротки, що здавалося наче випав сніг. Посвистуючи собі, руки в кишені, я подався гуляти, пробираючись з одного горбика на другий. Після хвороби мені полегшало, і я з радістю у серці дивився, як на сонячнім обрії великі білі метелики здоганяли один одного, ніби летячи мені назустріч.

А собака, як на диво, навіть пожвавішав, бігав довкола мене, то знову повертався і гавкав до мене, та все якось незграбно та глухо, бо з натури був понурий. В одному місці я зійшов у долину і зупинився біля струмка між двох високих пагорбів. Потім почув, як собака загавкав, глянув — аж то Фессерія, що й собі прогулювалась. Вона була сама, розпущене волосся спадало на плечі, в зубах травинка, руки в кишенях довгого смугастого фартушка. Вона зупинилась, нагнулась, погладила собаку, а тоді сказала:

— То як, даєш собаку?

Не подумавши гаразд, я відповів:

— Дам, але з однією умовою.

Одне слово, ми тут же на траві поміж тих двох пагорбів біля потоку покохались. Собака тим часом хлептав у потоці воду своїм фіолетовим язиком, а потім приліг неподалік, дивлячись на нас, що мені аж було соромно. Я вчинив це не тільки тому, що вона припала мені до вподоби, але й тому, що за те маленьке кохання приємно було віддати собаку, бо прихилився до нього і мені здавалось, що таким чином заплачено за нього стільки, скільки він вартий. Нарешті ми підвелися, і Фессерія, взявши поводок собаки, сказала:

— Він буде радий, бо собака нагадає йому рідний край.

Я стояв, дивлячись, як вона віддаляється з собакою, потім простягся на землі і заснув на кілька годин.

Наступного ранку я подався до міста і там залишився на ніч з таксою, котру спіймав неподалік площі Сантяго дель Чіле. Переночував у нічліжці, а потім повернувся до Тормаранчо, Пополудні пішов прогулювати таксу і, не знаю як, опинився перед бараком китайця. Фессерії не було, мабуть, пішла до Рима. Він же вийшов з відерцем сміття, що висипав за барак. Чомусь я хотів, щоб вів подякував мені за собаку, отож спитав, де чотириногий. Він посміхнувся, зробив якийсь незрозумілий знав і вернувся в барак. Такса нишпорила у смітнику, а я підійшов і серед качанів та викинутих паперів побачив замащені кров'ю собачі лапки.

Потім мені пояснили, що в їхньому краю їдять собак, і в тому нема нічого поганого. Але в ту мить кров шугнула мені в голову, я увійшов у барак, коли він стояв, одвернувшись до плити. Посміхаючись, він повернувсь до мене з тарілкою, на якій було якесь темне м'ясо у соусі. Я втямив, що то м'ясо собаче і він пропонує мені скуштувати його. Я вибив тарілку йому з рук і закричав:

— Убивце, що ти зробив з собакою?

І враз я збагнув, що він не розуміє, чому я такий розлючений. Він кинувся з барака і побіг в напрямі Тормаранчо. Я схопив камінь і жбурнув у нього, а тоді наздогнав і схопив за барки. Збіглися люди, а він, приголомшений, з розмазаним по обличчю м'ясним соусом на лиці репетував:

— Тримайте його! Він божевільний!

Я, трусячи його, горлав:

— Що ти зробив з собакою, вбивце? Що ти зробив з собакою?

Кінець кінцем, нас розборонили, і Боніфаці та інші посадовили мене на вантажну автомашину, що їхала до Рима.

Того ж таки дня я одвів таксу власникові та отримав винагороду. Але до Тормаранчо не повернувся. Там у мене нічого не було, та й у Боніфаці я нічого не лишив. Заборгував, щоправда, йому за місяць і гадав, що не такий то вже злочин.

Та історія з китайським собакою відбила мені охоту до гицлювання, і я вирішив перемінити заняття, став вуличним продавцем. На візочку розвозив та продавав усього потроху: солодкі оливки, гарбузові зернята, сухі капітани, лісові горішки, сухі фісташки та горіхи. Цілими днями наповняв кульочки біля нового мосту, коло тунелю Джаніколо, і сяк-так перебивався, В той час я завше був сумний, життя було мені немиле, певно, через того собаку.

Тільки раз бачив я Фессерію, і то здалека, але не заговорив до неї. І якби мені сказали, що й вона їла собаче м'ясо, я, мабуть, вбив би її.