Клошмерль

І

ВЕЛИКИЙ ЗАДУМ

У місяці жовтні 1922 року близько п'ятої години з полудня на великій площі містечка Клошмерля Божолейського, затіненій гарними каштанами й оздобленій посередині розкішною липою,— її, кажуть, посаджено 1518 року на честь прибуття в ці місця Анни де Божо — походжали туди й сюди двоє чоловіків, і то тією неквапною ходою селюків, які; здається, мають удосталь "часу на будь-що. Перемовлялися вони такими значущими фразами, що після кожної западала мовчанка щонайменше кроків на двадцять, а часто фразу заступало окреме слово або вигук. Та ці слова й вигуки були вельми вагомі для обох співрозмовників, які зналися віддавна і, пройняті розважним честолюбством, одностайно переслідували спільні цілі, їхні клопоти того надвечір'я мали політичний характер і, як такі, були скеровані проти опозиції. Тим-то вони й міркували так поважно та обачно.

Один з цих співрозмовників, п'ятдесяти років з лишком, здоровий, червонощокий і до того ж білявий, уособлював собою чистий тип нащадка бургундців, що проживали колись понад Роною. Лице з потрісканою від вітру та сонця шкірою особливо пожвавлювали світло-сірі очі, повсякчас примружені й у тонких зморшках, що надавало йому хитруватого — то гострого, то лагідного — вигляду. Однак рот, що міг би викрити деякі, зовсім на око непомітні, риси його вдачі, ховався під навислими вусами, звідки вистромлювався мундштук короткої чорної люлечки, яку він більше жував, аніж курив, і яка відгонила заразом виноградною горілкою й тютюном. Сам костистий і сухорлявий, на двох високих прямих ногах, з круглим черевцем,— скорше від непідібраності, аніж через повноту,— він хоч і не був розкішно одягнений, та своїми вільними, до блиску начищеними черевиками, якістю сукна, з якого було пошито костюм, штучним комірцем, змінюваним сім разів на тиждень, виразно показував на багача, та ще й вельмишанованого. У голосі його і в неквапних порухах відчувалася владність.

Чоловік цей звався Бартелемі ІГєптю і був мер містечка Клошмерля, де вважався за найбагатшого виноградаря, бо мав у володінні найкращі південно-східні схили, що давали найсмачніші вина. Окрім того, він був голова сільськогосподарського синдикату і департаментський радник, тобто визначна особа в окрузі — в Саллі, Одена, Арбюїссона, Во та Перреоні. Йому приписувано й інші політичні наміри, яких він поки що не розголошував. П'єшю заздрили, дарма що все містечко пишалося його могутністю. На голові він мав простого селянського капелюха з чорного фетру, з увігнутим верхом та широкими, прошитими галуном крисами,— носив він його звичайно збиваючи на потилицю. Того дня, щоб краще думалось, він тримався обома руками за вилоги своєї куртки й нахиляв наперед голову,— його звична постава в поважних випадках, яка навіювала шанобу підлеглим йому співго-родянам. "П'єшю знов щось кріпко метикує своєю довбешкою",— казали вони.

* Анна де Божо (1460—1522) — старша дочка французького короля Людовіка XI, регентша при малолітньому Карлі VIII/

Його "співрозмовник, навпаки, був чоловік миршавий і неозначеного віку; цапина борідка приховувала прикрий брак спідньої щелепи там, де мало бути підборіддя; на дуже важливому хрящі, що правив за арматуру для носа, який прикрашав гугнявим супроводом його мову, він носив старомодне залізне з обдертим нікелюванням пенсне, припнуте на ланцюжку до вуха. Крізь скельця дивились короткозорі з зеленим відсвітом зіниці, що виказували химерні мрії та замилування примарними ідеалами. На гострій маківці сиділа солом'яна панама, яка від багатьох літ під сонцем та багатьох зим у шафі прибрала кольору та крихкості кукурудзяних кіс, що сохнуть під стріхами ферм у Брессі. Черевики з мідними застібками, з яких аж надто виразно знати було шевцеві пальці, дихали вже на ладан, бо навіть нова пара підошов навряд чи врятувала б присмертні періедки. Чоловік смоктав дешевеньку цигарку, де було більше паперу, ніж тютюну, і раз у раз крутив її незграбними пальцями. Оцей, другий, персонаж був Ерне Тафардель, учитель, секретар мерії, і завдяки цьому незначному титулові — права рука Бартелемі П'єшю, його повірник у певний час і до певної міри (бо ж мер ніколи не заходив занадто далеко в своєму довір'ї, в усякому разі, далі визначеної ним самим межі) і, врешті, його порадник у певній адміністративній писанині, що потребувала кручених висловів.

Секретар виявляв до дрібниць матеріального життя шляхетну байдужість справдешнього інтелектуала. "Розумна голова,— бувало, казав він,— може обійтись і без лакованих черевиків". Цією сентенцією він хотів сказати те, що вбрання — чи багате воно, чи бідне — не годне ані додати, ані відняти розуму людині. Цим самим він також давав навздогад, що в Клошмерлі принаймні одна дуже розумна голова,— шкода лише, що на плечах у підлеглого,— і. власника її ви однаково впізнаєте, хоч йому й бракуватиме дорогого взуття. Отож марнославство Ерне Тафарделя полягало в тому, що він вважав себе за глибокого мислителя, за щось на кшталт провінційного філософа, аскетичного й невиразного. В усіх його словах прозирало напучення, й сентенційність, підкріплювані жестом учителя з дешевих гравюр: піднесений до обличчя кулак з задертим угору вказівним пальцем. Твердячи що-небудь, Ерне Тафардель упирався цим самим пальцем собі в носа, і то з такою силою, аж відгинав його кінчика вбік. Тож не дивно, що по тридцяти роках ремесла, яке повсякчас потребує тверджень, його ніс був дещо звернений у лівий бік. Для повноти Тафарделевого портрета додамо, що поганий дух у нього з рота псував усі його чудові вислови. І через це в Клошмерлі цурались тієї філософії, якою Тафардель так полюбляв надихати людей надміру зблизька. Один-єдиний чоловік на весь Клошмерль не знаючи про цю свого ваду, він приписував самому тільки невігластву й ницому матеріалізмові той поспіх, з яким клошмерляни тікали від нього, а надто намагались якомога швидше скінчити всяку довірчу розмову чи то палку дискусію. Люди відступали й здавались на його міркування, не висуваючи своїх ковтрдоказів. У цьому він вбачав зневагу. Отже, впевненість Тафарделя в тому, що його цураються, спиралася на непорозуміння. Він від цього страждав, бо ж, бувши велемовним і освіченим, любив хизуватися своєю вченістю. А оскільки його цурались, він робив висновок, що ця порода'гірських виноградарів отупіла за п'ятнадцять віків релігійного й феодального гніту. І мстив за це, плекаючи до кюре Поносса палку зненависть— зрештою, платонічну й чисто теоретичну,— про яку зпало всо містечко.

Бувши послідовником Епіктета1 й Жан-Жака Руссо, цой учитель вважав себе втіленням усіх чеснот і присвячував усе свов дозвілля документації мерії та дописам до газети "Віспик випоградаря", що виходила в Бельвіллі-на-Саоні. Давно зоставшись удівцем, жив він цнотливо. А що був родом з більш культурного краю, Лозери, то ніяк не міг, звикнути до простацьких жартів тутешніх споживачів вина. В його особі, думав він, ці варвари висміюють науку й поступ.

Тим-то він і був вдячний та відданий Бартелемі П'єшю, котрий виявляв йому свою прихильність і довіру. Однак мер був хитрий чоловік, що вмів видобувати користь з усього й усіх. Коли він мав потребу серйозно переговорити з учителем, то брав його на прогулянку: в такий спосіб Тафардель завжди був повернутий до нього в профіль. До того ж і відстань, яка відокремлювала вчителя від землевласника, засвідчувала належну поштивість і вирятовувала мера від смердючих еманацій, що ними Тафардель дихав у лице дрібним людям. А поза тим ІГбшю, як добрий політик, ще й використовував сопуш-ний рот секретаря для своєї вигоди. Якщо він хотів дістати у важливій справі згоду декотрих муніципальних радників з опозиції, як от нотаря Жіродо, виноградарів Ла-моліра й Манігана, то прикидався недужим і посилав до пих додому Тафарделя з його теками та духмяною красномовністю. Радники чимшвидше давали згоду, аби тільки сокротар стулив свого рота. А бідолаха Тафардель вважав, що вміє говорити надзвичайно переконливо, і це переконання втішало його, скривдженого зневагою з боку суспільства, яку він тлумачив як заздрість пересічних людей до вищих від себе розумом. Зі своїх місій він вертався страшенно гордий. А Бартелемі П'єшю мовчки всміхався, потираючи червону потилицю — на знак глибокої задуми або ж бурхливої радості,т— і казав учителеві:

— З вас би вийшов чудовий дипломат, ТафарделюІ Досить вам розтулити рота, якіусі вже й згодні.

— Пане мер,— відповідав афардель,— у цьому перевага освіченості. Є неприступний невігласам спосіб підносити істини, який їх кінець кінцем завжди переконує.

Е п і к т в т (50?—138) — римський філософ-стоїк.

Тієї хвилини, коли почалась наша розповідь, Бартелемі П'шю проголошував такі слова:

— Нам треба знайти щось таке, Тафарделю, що прославило б наш муніципалітет як передовий.

— Цілком з вами згоден, пане П'єшю. Але ж у нас є вже пам'ятник загиблим.

— Скоро такі будуть у кожній громаді, байдуже який там муніципалітет. І ми вже нічим не вирізнятимемось. Нам треба знайти щось більш оригінальне, більш співзвучне партійній програмі. А що саме, як ви гадаєте?

— Безперечно, пане П'єшю, безперечно! Треба сприяти поступові провінції, нещадно виганяти дух обскурантизму. Це наше велике завдання — завдання представників лівого крила.

Співрозмовники змовкли, пройшли через площу, яка була в сімдесят метрів завдовжки, і спинились там, де вона закінчується терасою понад першою долиною, за якою "уступає ціле плетиво інших долин, витворених схилами круглих горбів, що спускаються аж до рівнини над Саоною, іскристою і голубою в далечині. Спека цьогорічного жовтня ще дужче загострювала запах нового вина, що плив над Клошмерлем та й над усім краєм.

— То у вас з'явилась ідея, Тафарделю? — спитав мер.

— Ідея, пане П'єшю? Гм! Ідея...

І обидва 8нов рушили вперед. Учитель раз по раз похитував у задумі головою. Він зняв капелюха, що збігся від часу й тиснув йому в скронях, тим самим перешкоджаючи працювати мозкові, а потім знову старанно наклав його. Перегодом мер порушив мовчанку:

— Еге ж, ідея. У вас з'явилась яка-небудь підходяща ідея, Тафарделю?

— Тобто, пане П'єшю... Є одна річ, про яку я оце якось думав. І вирішив поговорити про неї з вами.