Корона професора Козаріна

Кір БУЛИЧОВ

КОРОНА ПРОФЕСОРА КОЗАРІНА

Коли я зійшов з електрички, вже стемніло. Йшов дрібний нескінченний дощик. Тому здавалося, що вже настала осінь, хоча до осені було ще далеко. А може, мені хотілося, щоб швидше настала осінь, і тоді я зможу забути про вечірню електричку, цю платформу і дорогу через ліс. Зазвичай все відбувається автоматично. Ти сідаєш у перший вагон метро, тому що від нього ближче до виходу, береш квиток у крайній касі, щоб заощадити двадцять кроків до поїзда, поспішаєш до третього від кінця вагона, тому що він зупиняється біля сходів, від яких починається асфальтова доріжка. Ти сходиш з доріжки біля подвійної сосни, тому що якщо пройти навпростець, через березовий гай, то виграєш ще сто двадцять кроків — все за місяць виміряно. Довжина дороги залежить від того, наскільки у тебе сьогодні важка сумка.

Йшов дощик, і, коли електричка відійшла і стало тихо, я почув, як краплі стукають по листю. Було порожньо, немов потяг відвіз останніх людей і я залишився тут цілком сам. Я спустився сходами на асфальтову доріжку і звично обійшов калюжу. Я чув свої кроки і думав, що ці кроки старші за мене. Напевно, я втомився, і життя у мене виходило не таким, як хотілося.

Я повертався так пізно, тому що заїжджав до Валиної тітки за лампою синього кольору для Коськи, лише в четвертій за рахунком аптеці відшукав шипшиновий сироп, мав купити три пляшки лимонаду для Раїси Павлівни, не кажучи вже про ковбасу, сир і всілякі продукти — там двісті грамів, там триста, — ось і набралася сумка кілограмів на десять, і кортить поставити її під сосну і забути.

Я зійшов з асфальтової доріжки і пішов напростець стежиною через березовий гай. Стежина була слизькою, доводилося вгадувати її в темряві, щоб не спіткнутися об корінь.

Я б згоден бігати після роботи по магазинах і потім майже годину трястися в електричці, якби в цьому був сенс, але сенсу не було, як не було сенсу багато в чому з того, що я робив. Я іноді думав про те, який відносний час. Ми одружені півтора року. І Косьці вже скоро сім місяців, він дещо тямить. І ось ці півтора року, з одного боку, почалися лише вчора, і я все пам'ятаю, що було тоді, а з іншого боку, це щонайдовші півтора року в моєму житті. Одне життя було раніше, друге я прожив тепер. І воно закінчується, тому що, очевидно, вмирає людина не один раз, і, щоб жити далі і залишатися людиною, потрібно не тягнути, не зволікати, а відрізати раз і назавжди. І почати спочатку.

Я посковзнувся все-таки, мало не впав і ледве врятував лампу синього світла. Правий черевик промок; я збирався забігти в майстерню, але, звичайно, не вистачило часу. Я увійшов до селища, тут горіли ліхтарі, і можна було йти швидше. Біля паркана металася біла дворняга і захлиналася від ненависті до мене. Це, принаймні, якесь почуття. Нема гіршого, коли почуття зникають і тебе просто перестають помічати. Ні, все в межах норми, видимість зберігається, тебе годують, пришивають тобі ґудзики і навіть питають, чи не забув ти зайти в майстерню і полагодити правий черевик. Так недовго і застудитися. Подальший хід думок досить елементарний.

Якщо я застуджуся, то нікому буде тягати з Москви сумки.

Дача Козаріна друга зліва, і за кущами бузку видно світло на терасі. Раїса Павлівна сидить там і трудиться над комірною книгою, в якій записані всі її витрати і прибутки. У житті не бачив людини, яка б так серйозно ставилася до копійок. І мене спочатку вразило, що Валентина, така безтурботна і весела раніше, знайшла з нею спільну мову. Може, скоро теж заведе комірну книгу і розлініює її по днях і годинах?

Ми зняли цю дачу, тому що її знайшла Валина тітка. Дача була старою, скрипучою і сивою знадвору. Раніше там жив професор Козарін, але він років три як помер, і дача дісталася його племінниці Раїсі, тому що у професора не було інших родичів. Всі речі належали колись професорові, Раїса закинула їх у комірчину, немов хотіла викреслити його не лише з життя, але з пам'яті теж. Не знаю, чи був у неї коли-небудь чоловік, але дітей не було точно. Коську вона не любила, він її дратував, і, коли б не ця дружба з Валентиною, нам би з Коською не минути лиха. Дача була невелика: дві кімнати і тераса. Не рахуючи кухні і комірчини. Раїса рада була б здати все, але кімнату довелося залишити собі — вона розвела город, а за ним треба пильнувати. Ми як мешканці Раїсу не дуже влаштовували, але у неї не було вибору — дача далеко від станції і від Москви, ні магазинів, ні іншої цивілізації поблизу немає, а Раїса заломила за неї ціну, мов за палац у Ніцці, і в результаті, як розбірлива наречена, залишилася ні з чим. Довелося погоджуватися на нас.

Я перегнувся через хвіртку, відкинув клямку і пройшов по слизькій доріжці до будинку, нагинаючись, щоб не зачепити бузкових кущів і не отримати холодного душу за комір. Раїса сиділа за столом, щоправда, не з комірною книгою, а з фармацевтичним довідником, улюбленим її читвом. У відповідь на моє "здрастуйте" вона сказала лише:

— Знову загуляв?

Мені кортіло метнути в неї три пляшки лимонаду, як гранати, але я поставив пляшки в ряд перед нею, і вона неуважно сказала:

— А, так, спасибі.

Так королева англійська, певно, казала лакеєві, який приніс морозиво. Тут увійшла Валентина і зобразила радість з приводу мого приїзду:

— А я вже хвилювалася.

Напевно, вона могла відшукати якесь інше вітання, і все скінчилося б миром, але я-бо знав, що вона не хвилювалася, а блаженно в'язала або дрімала в теплій кімнаті, поки я пхався сюди, і думала про те, що ось закінчиться літо і її тюремне ув'язнення на дачі, і вона нарешті зустріне свого принца. А може, навіть про це не думала. Вона живе в спокійному, рослинному стані і виходить з нього лише під впливом неприязні до мене.

— Гуляв я. — Мені було цікаво стежити за її реакцією. — Випили з Семеновим, потім хокей дивилися.

Валентина скептично посміхнулася і облила мене хвилею поблажливого презирства. Очі у неї були не нафарбовані, і тому погляд залишався холодним. А я стояв і вчився ненавидіти ці тонкі пальці, що лежали байдуже на столі, і пасмо волосся над маленьким вухом. Це важка школа — значно легше ненавидіти самого себе.

— Ти втомився, любий, — сказала Валентина. — Настоявся в чергах?

— Та кажу ж, що пив з Семеновим!

Як мені хотілося знетямити її, щоб втратила контроль, щоб вирвалося назовні її справжнє, злобне і байдуже нутро!

— Дивовижно, — проскрипіла Раїса, — хлопець з хорошої сім'ї...

— Яке вам діло до моєї сім'ї!

І я відразу уявив собі, як вони хихикають з Валентиною, коли моя дружина розповідає їй, як мій батько намагався заборонити мені одружуватися з Валентиною. Він сказав тоді: "Ти ні копійки не заробив за своє життя і хочеш тепер, щоб я годував і тебе, і твою жінку?" Потім, дивлячись у минуле, я зрозумів, що розрахунок Валентини був на нашу квартиру, на батьківську зарплату і влаштоване життя. Адже коли батько сказав усе це, вона швиденько відступила. Вона уміло замаскувала свої думки турботою про мій інститут: "Тобі треба вчитися, твої ідеї кинути інститут, піти з другого курсу, працювати і винаймати кімнату не витримають випробування. Нам буде важко". Вона чудово зіграла свою роль. Їй було нічого втрачати, хіба лише ліжко в гуртожитку. З її зовнішніми даними вона могла вибрати квартиру кращу від нашої. І охочі були, я-бо знаю.

Перші три-чотири місяці здавалося, що стінок між нами не існує. Валентина працювала, я працював, кімнату ми знайшли, і на вечірній я перейшов без скрипу. Але тут в перспективі замаячив Коська, а коли Валентина пішла з роботи і Коська матеріалізувався, стало і справді нелегко. Їй теж. Вона ще якось розраховувала на моє примирення з батьком, заради мого блага, як вона пояснювала, щоб не платити за кімнату і не чекати, що господині набриднуть нічні сцени, які умів влаштовувати Коська, і вона попросить нас покинути приміщення. Але я був упертий. Я тоді почав здогадуватися про її гру, вірніше, її програш, але все на щось сподівався.

— Мені немає ніякого діла до вашої сім'ї, — стиснула губи Раїса. — Я маю на увазі ту сім'ю.

Іншими словами, до моєї — цієї — сім'ї їй діло є. Хороший стандартний союз двох гієн проти одного зайця.

— Як Коська? — запитав я, щоб не заводитися.

— Спить, — сказала Валентина і стиснула губи, точнісінько як Раїса.

Валентина легко піддається впливам.

Раїса підвелася, зібрала пляшки і, притиснувши їх до живота книгою, поповзла до себе. Взагалі-то терасу вона нам здала і отримала за це гроші, але вважала за краще проводити час на ній.

Я зазирнув у кімнату до Коськи. Син спав, і я поправив на ньому ковдру. Коська ні на кого не схожий, і тому ті, хто хоче зробити мені приємне, запевняють, що він моя копія, а Валентинині тітки і подруги повторюють на всі лади: "Валечко, яка схожість! Твій носик, твій ротик! Твої вушка!"

Дитині, кажуть, погано рости без батька. Добре б Валентина погодилася, коли ми розлучимося, залишити Коську зі мною. Я знав, що мати погодиться отримати мене назад із сином. Вона його любить. Вона з тих, хто вважає Коську моєю копією. Та й Валентині він не потрібний — сумне свідчення життєвого прорахунку. Коли вона нарешті відшукає своє щастя, у неї будуть інші діти. Мені ж більше нічого не треба. Я спіймав себе на тому, що думаю про розлучення як про щось вирішене.

— У тебе черевик промок? — із глумом запитала Валентина, входячи за мною. — Адже ти до шевця не встиг?

— Угу, — сказав я, щоб не вплутуватися в розмову.

Я був увесь розжарений усередині, нерви плавилися. Зараз вона знайде спосіб якнайболючіше дорікнути мені в бідності.

Вона знайшла.

— Знаєш, Колю, — сказала вона лицемірно. — Мабуть, я обійдуся без плаща. Мій старий ще в нормі. А черевики тобі потрібніші.

Я спіймав її погляд. Очі були холодними, глумливими. Слова ринули мені в горло і застрягли клубком. Я закашлявся і кинувся до дверей. Валентина не побігла за мною, і я виразно уявив, як вона стоїть, доторкнувшись пальцем до гострого підборіддя, і загадково посміхається. Удар був завданий нижче пояса, заборонений удар.

Була вже одинадцята година, і, хоч назавтра намічалася субота, коли можна поніжитися, я вирішив лягти раніше. Втомився. Лягти я можу на терасі, як завжди, все одно Валентина в кімнаті з Коською, на випадок переповити його, коли прокинеться.