Літня новелета

- Стефан Цвейг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Серпень минулого року я провів у Каденаббії, невеличкому містечку на озері Комо,[23] одному з тих, які так мальовниче причаїлися там поміж білосніжними віллами і темним лісом. У цьому місті панує тиша і спокій навіть у розпал весни, коли на вузькій пляжній смузі повно туристів із Белладжіо і Менаджіо, а тепер тут просто сонячний рай для самітників, сповнений квіткових ароматів. Готель був майже порожнім: кілька дивакуватих гостей, які підозріло придивлялися до своїх сусідів, не розуміючи, як можна було обрати для літнього відпочинку таку забуту Богом місцину. Щоранку кожен із них дивувався, що інші досі не виїхали. Мене особливо зацікавив один немолодий чоловік, дуже елегантний і статечний, який одночасно нагадував підтягнутого і застебнутого на всі ґудзики англійського лорда і завсідника паризьких салонів. Він не займався жодним із водних видів спорту і цілими днями замислено спостерігав за тим, як тане в повітрі дим цигарки, або гортав якісь книги. Гнітюча самотність двох дощових днів і його дружнє до мене ставлення швидко додали до нашого знайомства щирості, яка зробила майже непомітною чималу вікову різницю. Він народився у Ліфляндії, виховувався спершу у Франції, а згодом в Англії, ніколи не займався нічим конкретним і вже багато років не мав постійного місця проживання, був бездомним у тому аристократичному сенсі естетських вікінгів і піратів, які під час своїх набігів на світові столиці жадібно вбирають усе найцінніше. Він по-дилетантськи розумівся на всіх видах мистецтва, але сильнішою за любов до прекрасного була його благородна і зневажлива відмова служити музам. Він завдячував їм тисячами приємно проведених годин, але не відчував жодної потреби присвятити хоча б мить власного творчого горіння. Життя таких людей можна було б назвати зайвим і нікому не потрібним, бо вони нічим не пов'язані з суспільством і тисячі цінних вражень, назбираних ними за життя, не перейдуть нікому в спадок і будуть назавжди втрачені у момент завершення їхнього земного існування.

Я сказав йому про це одного разу, коли ми після вечері сиділи перед готелем і спостерігали, як на наших очах поволі темнішає світле озеро. Він осміхнувся:

– Можливо, ви маєте рацію. Хоча я не вірю в спогади: кожен епізод із нашого життя зникає назавжди разом із тою миттю, коли ми переживаємо його. А поезія – хіба вона не помирає так само через двадцять, п'ятдесят, сто років? Але сьогодні я розкажу вам одну історію, мені здається, з неї можна було б зробити непогану новелку. Ходімо! Такі речі краще розповідати під час прогулянки.

І ми пішли вздовж мальовничого пляжу, що ховався у тіні старезних кипарисів та розлогих каштанів, поміж гіллям яких неспокійно відблискувало озеро. На протилежному березі, мов біла хмара, розташувалося Белладжіо, м'яко окреслене невловимими кольорами призахідного сонця, а високо-високо над темним пагорбом у світлі останніх сонячних променів діамантовим блиском відсвічувала вілла Сербеллоні, оточена короною муру. Трохи задушливе тепло вечора зовсім не заважало нам, навпаки, обіймало тінь і наповнювало повітря ароматом невидимих квітів, немов м'яка жіноча рука.

Він почав свою розповідь:

– Насамперед я повинен зробити зізнання. Я не казав вам раніше, що уже відпочивав тут, у Каденаббії, минулого року – о тій самій порі і в тому ж готелі. Це може здатися дивним, особливо після моєї заяви, що я намагаюся уникати будь-яких повторів. Але послухайте мене уважно! Минулого року тут було так само порожньо, як і тепер. Приїхав той самий чоловік із Мілана, який цілими днями рибалить, вечорами випускає рибу назад, у воду, а наступного ранку знову береться за вудку. Ще були дві англійки, їхню нечутну рослинну присутність важко було зауважити. Окрім того, милий юнак із тендітною вродливою дівчиною, я і досі не вірю, що вони були одружені, надто вже бурхливо виявляли своє кохання. І, нарешті, німецька сім'я, дуже характерні типажі з півночі Німеччини. Немолода жінка міцної статури з волоссям кольору вигорілої соломи, неприємними жестами, прискіпливим колючим поглядом і гострим сварливим ротом, формою схожим на дірку, похапцем прорізану ножем. А з нею сестра, у цьому не виникало ні найменшого сумніву – такими схожими були їхні риси, тільки у сестри вони були м'якшими, зморщеними, ніби порозпливалися. Жінки майже не розлучалися, але й не розмовляли одна з одною, весь час схилені над вишиванням, вигаптовували на тканині відсутність власних думок – ці невблаганні парки, богині світу нудьги та обмеженості. А поміж ними приблизно шістнадцятирічна дівчинка, підліткова незграбність якої уже почала набувати по-жіночому округлих обрисів; це була донька однієї з них, не знаю, котрої саме. Дівчинка була не надто вродлива, занадто худа і ще не сформована, а крім того, ясна річ, жахливо вбрана, цілком без смаку. Але у її безпорадній замріяності було щось зворушливе. Великі очі, наповнені темним світлом, завжди злякано ховали свій блиск від чужого погляду. Вона також весь час вишивала, але її рухи часто сповільнювалися, пальці ніби засинали, і вона застигала з нерухомим замріяним поглядом, спрямованим кудись понад озеро. Не знаю, чому мене так зачепив цей погляд. Можливо, це було банальне, але неминуче порівняння, яке завжди спадає на думку, коли бачиш уже зів'ялу матір поряд зі щойно розквітлою донькою, коли думаєш про тінь зморшок, уже захованих на щоках, про втому, яка причаїлася у кожній усмішці, про розчарування, яке прийде на зміну кожній мрії. А можливо, мене привабила її нестримна і безпредметна меланхолія, яка щойно вибухнула у ній і проявлялася в кожному жесті, знаменуючи початок тої короткої миті, коли дівочий погляд жадібно чіпляється за все, шукаючи того, на кому можна було б зосередитися і повиснути, ніби гнилі водорості на затонулій колоді. Мені було страшенно цікаво спостерігати за нею, за її замріяними вологими очима і поривчастою ніжністю, з якою вона голубила кожного вуличного кота чи пса, бачити неспокій, що примушував її хапатися за все відразу і нічого не доводити до кінця. Нетерплячість, із якою вона гортала кілька нещасних книжечок готельної бібліотеки або свої обидві привезені з дому і зачитані до дірок збірочки віршів Ґете і Баумбаха[24]… Чому ви смієтеся?

Я перепросив:

– Просто через таке сусідство – Ґете і Баумбах.

– А, це. Звичайно, це кумедно. Але з іншого боку, не так уже й смішно. Повірте мені, що дівчаткам у такому віці абсолютно все одно, які вірші вони читають – хороші чи погані, справжні чи надумані. Поезія для них – лише чаша, з якої можна втамувати свою спрагу, і вони не звертають уваги на якість вина, бо сп'яніли ще до того, як почали пити. І ця дівчинка також була по вінця наповнена нерозтраченою чуттєвістю, яка блищала в її очах, примушувала кінчики пальців тремтіти над столом, а ходу наділяла особливою, трохи незграбною легкістю, водночас окриленою і полохливою. Було помітно, що вона прагне спілкування, що їй дуже хочеться поділитися з кимось відчуттями, які переповнюють її, але поряд нікого не було, лише самотність, мерехтіння голки та стукіт спиць праворуч і ліворуч, холодні підозріливі погляди тітки і матері. Мені стало її страшенно шкода. Але я не міг навіть підійти до неї. Бо, по-перше, що подумають про чоловіка мого віку, який розмовляє із дівчинкою, а по-друге, я ненавиджу будь-які сімейні знайомства, а особливо знайомства з матронами поважного віку, це відразу зіпсувало б усе спілкування. І тоді мені спала на думку трохи дивна річ. Я подумав собі: переді мною молода, наївна, недосвідчена дівчина. Вона вперше приїхала до Італії, а ця країна завдяки англійцеві Шекспіру, який ніколи тут не був, у Німеччині вважається краєм таємних любовних пригод, віял, що в потрібний момент падають на землю, кинджалів, вчасно вихоплених із піхов, батьківщиною романтичного кохання, Ромео, масок, дуеній, ніжних амурних листів. Напевно, вона багато мріє, а хто може збагнути дівочі мрії – ці білі пухнасті хмаринки, які сунуть по небу без конкретної мети і так само, як хмари, увечері набирають яскравіших барв, із рожевих перетворюються на багряні. Їй ніщо не може здаватися неправдоподібним або неможливим. Тож я вирішив вигадати їй таємничого коханця.

І ще того ж вечора написав листа, сповненого шанобливої і покірної ніжності, із численними туманними натяками і без підпису. Листа, який ні про що не просив і нічого не обіцяв, водночас жагучого і стриманого, одним словом – справжнього романтичного листа, які бувають у віршах. І як я знав, що вона завжди першою приходить снідати, бо душевний неспокій не дає їй довго спати, – то поклав листа під серветку на її столі. Настав ранок. Я спостерігав за нею із саду, бачив її величезне здивування, навіть переляк, бачив, як раптово почервоніли її завжди такі бліді щоки і шия. Бачив, як вона безпорадно озирнулася, здригнулася і зі злодійським поспіхом заховала листа. Тоді сиділа за столом, неспокійна, нервова, майже не торкнулася їжі, а потім побігла геть, подалі, у потайний закамарок, кудись у тінь, де немає ні душі, щоб перечитати таємниче послання ще раз… Ви хотіли щось сказати?

Я мимоволі зробив рух, який тепер змушений був пояснити:

– Мені ця ідея здалася ризикованою. Ви не думали про те, що вона може поцікавитися, звідки лист узявся біля її тарілки. Наприклад, запитати кельнера? Або взагалі показати листа матері.

– Звичайно, думав. Але якби ви бачили цю дівчинку, цю слухняну, полохливу милу істоту, яка злякано озиралася навіть тоді, коли їй траплялося випадково сказати щось трохи голосніше, тоді б ви також зрозуміли, що всі побоювання марні. Бувають такі дівчата, з якими можна робити все що завгодно, бо їхня сором'язливість не знає меж, а самі вони страшенно безпорадні й готові витримати найстрашніші знущання, бо ніколи не наважаться поскаржитися комусь хоча б словом. Я з посмішкою спостерігав за нею і тішився, що моя гра виявилася настільки вдалою. І тут вона повернулася, а мені кров застукотіла у скронях, бо це була вже зовсім інша дівчинка, вона навіть ходила не так, як раніше. Тепер її хода була нервовою і нетерплячою, обличчя палало від збудження, а зворушлива сором'язливість прикрашала її незграбність.