Мафусаїл

МАФУСАЇЛ*

(Єврейська конячина)

1

Мафусаїл — таке ім'я дали йому в Касрилівці за те, що був він старий-престарий, не мав жодного зуба в роті, крім двох-трьох пеньків, якими він на превелику силу жував — було б тільки що жувати. Високий, худорлявий, з обліз-лою шкурою, покаліченою спиною, попсованими очима — на одному більмо, а друге почервоніле,— з кривими ногами, гострими ребрами, запалими боками, нижня губа трохи одвисла, наче він ось-ось заплаче, хвіст вискубаний — оце його портрет. І робив він на старості літ у Касрилівці у водовоза Касрила, возив воду.

Взагалі був Мафусаїл спокійний, працьовитий, але вже, бідолаха, підтоптався. Натюпавшись за цілий день у касри-лівському глинистому багні і забезпечивши все місто на цілу добу водою, він відчував себе щасливим, коли його випрягали з бочки, підкидали соломи і давали на закуску помийницю, яку Касрилиха підносила йому з таким виглядом, як підносять, приміром, дуже поважному гостеві полумисок з рибою чи тарілку з варениками. Цієї помийниці Мафусаїл ждав завжди нетерпляче, бо там щоразу знаходив вимочену скоринку хліба, трохи каші та інші наїдки, до яких не треба зубів. Цілий день Касрилиха збирала для Мафусаїла й кидала в помийницю, що тільки потрапляло їстівного під руку, хай бідна конячина має що їсти. А Мафусаїл, попоївши, повертався головою до бочки і, пробачте, задом до Касрилихи, ніби кажучи: "Спасибі вам за хліб та сіль..." При цьому Мафусаїл опускав голову ще нижче, примружував видюче око і поринав у глибокі кінські думки.

Не думайте, однак, що завжди, відколи Мафусаїл кінь, він був такий, як його оце тут змальовано. Колись, замолоду, як був іще лошам і бігав за матір'ю й підводою, віп подавав надії, що стане добрим коником. Знавці пророкували, що з нього виросте чудовий кінь. "Ось побачите,— казали вони,— його колись запряжуть у карету разом з найкращими кіньми!.."

Коли лоша виросло і стало конем, його загнуздали й повели на ярмарок, поставили серед безлічі інших коней, ганяли його разів з п'ятдесят по майдану, дивилися щохвилини йому в зуби, піднімали ноги, оглядали копита — і передавали від одного до одного.

З того часу почалося для нього довге, тяжке життя, мандри по різних місцях, зміна хазяїв, тягання великих підвід з вагою на кількадесят пудів, тюпання аж по черево в багні... А скільки дали батогів, скільки били дрючками по голові, по спині, ногах і животу...

З

Довгий час ходив Мафусаїл у голоблях поштової підводи, з дзвіночком, що безугавно деренчав у вухах. Глінь-ілінь-глон! Глінь-глінь-глон! Мафусаїл бігав оскаженіло туди й назад, усе тим самим трактом. Потім він перейшов до господаря, який робив на ньому всі найтяжчі роботи: орав і сіяв, перевозив важенні підводи з борошном, бочки з водою, підводи з гноєм і сміттям і виконував інші подібні до цього грубі роботи, до яких Мафусаїл зовсім не був звичний. Звідти він потрапив до рук цигана, і циган робив з ним такі фіглі, вдавався до таких засобів, щоб він краще бігав, що Мафусаїл ніколи їх не забуде повік життя свого... Від цигана він перейшов у табун, де було ще багато коней, а незабаром опинився в Мазепівці у балагули з важкою кованою залізом підводою, з безліччю дзвоників і чудною надбудовою, яка зветься будою. Тут, у балагули з бу-дою, його батожили і били пужалном без кінця й краю, неначе коняча шкура — тільки з сириці, а не з м'яса й крові, неначе кінські боки із заліза, а не з кісток. Ой-ой, скільки разів траплялося, що Мафусаїл ледве-ледве переставляв ноги, почував, що його немов обценьками тягнуть за литки, а в животі важкий тягар, неначе клубок якийсь, а він, отой песький балагула, тільки й знав, що "н-но-о" та "в-йо!" і знову батогом по спині, і знов пужалном під ребра. Може, ви знаєте за віщо?

Щастя, що у балагули був заведений один такий день на тиждень, коли стоїш на місці, стоїш собі і жуєш, і нічого не робиш. Мафусаїл не раз, було, замислювався, його кінський мозок не міг второпати: яка рація у цьому відпочинку, що цілий день не рушаєш з місця? І чому не завести таке на кожен день? Міркуючи так, він нашорошував вуха, мружив одне око і дивився на своїх двох товаришів, які разом з ним були впряжені в підводу.

4

Від балагули з його підводою він перейшов на круподерню, працювати там до сьомого поту, кружляв цілий день навколо колеса, задихався від куряви й полови, що залізала в очі, в рот, у ніс, і чманів від безперервного "трах-тара-рах". "Що буде з цього кружляння? — не раз, бувало, замислювався він і хотів зупинитися на мить.— Хто це вигадав таке: кружляти на одному місці?.." Проте йому не давали довго замислюватись; ззаду стояв один з батогом у руці і безперестанку підганяв його: "вйо, вйо!" "Дикуне! — думав Мафусаїл, зиркаючи боком на того, що з батогом.— Хотів би я побачити, як тебе запрягають отут у колесо і підстьобують, щоб ти кружляв не знати чого!.."

Цілком зрозуміло, що від такого кружляння та від постійного пороху він, нещасний, став калікою: на одному оці з'явилося більмо, друге чогось почервоніло, та й на обидві ноги почав кульгати. З такими значними ґанджами він уже нічого не був вартий. Мафусаїла вивели знову на ярмарок, може, пощастить його кому-небудь продати. Його зачесали досить гарно, причепурили, навіть хвоста підв'язали і копита змазали жиром. Але нічого не помогло. Людей не обдуриш. Хоч як його мучили, щоб бадьорився, тримав голову гордовитіше,— він робив своє: схилив голову з великою покорою, розчепірив ноги, опустив нижню губу трохи набік, а з ока ронив сльози... Ні, на нього вже не знайшлося охочих! Дехто підходив до нього, але навіть у зуби не заглядав, тільки, махнувши безнадійно рукою, спльовував і відходив. Правда, знайшовся один охочий, але

не на нього, а на його шкуру. Не порозумілися тільки щодо ціни. Торговець шкурами підрахував, що це йому невигідно: відвести коня, зарізати і зняти шкуру обійдеться дорожче, ніж уся та шкура варта.

Проте Мафусаїлові судилася, видно, спокійна старість. Нагодився водовоз Касрил і привів його в Касрилівку.

5

Досі водовоз Касрил, присадкуватий, плечистий чолов'яга, з плескатим носом і великою бородою, був і за водовоза і за коня, тобто він сам запрягався в бочку і розвозив воду по всьому місту. Хоч як Касрил поневірявся протягом усього життя, він ніколи нікому не заздрив, але коли бачив, що хтось їде конем, він спинявся і довго-довго стежив за ним. Єдине його бажання в житті було: стягтися й купити коня. Та скільки не збирав, він ніколи не міг зібрати такого капіталу, щоб вистачило купити конячину. Все ж він ніколи не пропускав жодного ярмарку, щоб хоч пройтись поміж кіньми, просто подивитись, як то кажуть, мацнути у возі. Помітивши одного разу якусь нещасну шкапину, що стоїть посеред ярмарку, навіть не прив'язана, Касрил спинився. Серце підказало йому, що ця конячина якраз по його грошах.

Так воно і вийшло. Йому не довелося довго торгуватися. Касрил забрав коня і в веселому настрої подався додому. Прибувши додому, він постукав у двері. Вискочила перелякана Касрилиха.

— Що таке, господь з тобою?

— Купив, слово честі, купив!

Касрил і Касрилиха не знали, куди помістити коня. Якби не сором перед сусідами, вони раді були б узяти його до хати.

Швидко знайшлося трохи соломи й сіна, і Касрил з Касрилихою стали осторонь, довго милувалися конячиною, ніяк не могли намилуватися.

Сусіди теж зібралися подивитись на вигідну покупку, яку привів Касрил з ярмарку. Вони сміялися з конячини, глузували, жартували, як звичайно. Один пустив дотеп, що Цей кінь не кінь, а мул. Другий сказав: "Який там мул? Це зовсім кішка!" Третій сказав, що це навіть не кішка, а щось нетілесне. Його треба берегти від вітру, бо добрий вітер може занести його ген далеко.

— Цікаво, скільки йому років? — запитував один.

— Більше, ніж Касрилові з Касрилихою разом.

— Роки МафусаїлаІ

— Мафусаїл!

І відтоді залишилося за ним ім'я Мафусаїл аж до сьогодні.

6

Зате у водовоза Касрила Мафусаїлові жилося так, як не жилося ніколи, навіть у найкращі роки, молодості. По-пёрше, робота — сміх, та й годі! Тягти бочку з водою і спинятися біля кожної хати — теж мені робота! А хазяїн — просто золото. Щоб людина пальцем не доторкнулася, не гримнула, голосу не підвищила, щоб тримала батіг лише про око людське! А їжа! Правда, вівса він не бачить. Але навіщо той овес, коли він все одно не має чим жувати? Хіба ж не краща помийниця з розмоченими шматками хліба, яку Касрилиха приносить йому щодня? І не так сама помийниця: важливо, як подають тую помийницю. Варт подивитися, як Касрилиха стоїть при цьому, склавши руки на грудях, і тішиться тим, що Мафусаїл, нівроку, їсть. А настає ніч, йому стелять надворі трохи соломи, і Касрил або Касрилиха раз у раз виходять довідатись, чи його часом хтось не вкрав. Рано-вранці, коли всі ще сплять, Касрил уже біля коня. Він поволі запрягає його в бочку, сідає на передок і їде до річки по воду, наспівуючи при цьому якусь чудну пісню: "Щаслива та людина, яка не ходить пішки..." А наповнивши бочку водою, назад іде вже пішки, не співаючи, тюпає разом з Мафусаїлом по багну і крутить батогом: "Ну, Мафусаїле, рушай, рушай!"

Мафусаїл помалу витягає ноги з багна, похитує головою і зиркає єдиним оком на хазяїна, думаючи при цьому: "Відколи я кінь, мені ще не доводилось служити у такої дивної істоти!" І конячина з цікавості стає посеред багна навколішки, ніби кажучи: "Ану, подивимось, що з цього вийде..." Помітивши, що конячина раптом стала, Касрил починає крутитися навколо бочки, оглядати колеса, осі, посторонки, а Мафусаїл, повернувши голову до Касрила й усміхнувшись, думає при цьому: "Дурний цей водовоз! Пришелепуватий! Справжній осел!.."

Та повного щастя на світі не буває. Мафусаїл почував би себе щасливим у Касрила й Касрилихи, якби не за* знавав лиха, мук і ганьби від їхніх дітей, від сусідових дітей і просто від дітлахів.

З першої хвилини, коли його привели, дітлахи відчули до нього якусь... не, крий боже, зненависть, а, навпаки, ве+ лику любов. Проте саме ця любов була для Мафусаїла справжнім лихом. Краще б вони його менше любили і трохи більше жаліли...

Насамперед Касрилові діти — босоногі хлоп'ята — заходились, коли ніхто не бачив, перевіряти, чи почуває він себе так само, як людина, чи ні: вдарили дрючком — нічого, полоскотали ногу — нічого, дали щигля по вуху — ледве-ледве поворухнувся.