Немовля

Отій добрій синьйорі, яка приходила а передачами від Римського Комітету допомоги і питала, чому в нас стільки дітей, моя дружина, що того дня була не в гуморі, призналася щиросердо:

— Якби ми мали гроші, то ввечері йшли б у кіно, а оскільки їх нема, то кладемося спати. Тому й діти народжуються.

Синьйора лишилась незадоволена відповіддю і, не мовивши більше й слова, пішла собі. Я покартав дружину, бо не скрізь можна говорити правду і, перш ніж щось сказати, треба знати, з ким маєш справу.

Замолоду, ще нежонатим, я полюбляв читати газетну хроніку, де описувались всілякі лиха, які чигають на людину: крадіжка, вбивство, самогубство, вуличний нещасний випадок. І серед тих всіх напастей, одне тільки, здавалось, обминало мене — це те, що газета називала "гідний жалю випадок", тобто коли людина, хоч не попала в якийсь винятковий нещасний випадок, животіє в таких злиднях, що саме її існування викликає жалість. Як уже мовилось, я був ще молодий і не знав, що то значить утримувати численну сім'ю. Але сьогодні, на мій подив, переконуюсь, що мало-помалу і зі мною стався такий "гідний жалю випадок".

Наприклад, а читав: "Живуть у чорних злиднях". От і я тепер живу у чорних злиднях. Або ж "мешкають у житлах, що тільки називаються житлами". Отож на Тормаранчо я з дружиною та шістьма дітьми мешкаю у кімнаті, геть закладеній матрацами, і, коли йде дощ, вода капотить і мочить геть усе, як оті лавочки на Ріпетта. Або ж іще: нещасна, знаючи, що завагітніла, вирішує по-злочинницькому позбутися плоду свого кохання. Отаке рішення прийняла ми — дружина та я — за спільною згодою, щойно виявили, що вона вагітна всьоме. Одне слово, ми вирішили, як тільки випогодиться, залишити дитя в церкві, довіривши його на милосердя першого-ліпшого, хто його знайде. Моя дружина, як завше, з допомогою тих добрих синьйор подалась на роди до лікарні, а потім, тільки-но почулася краще, повернулася з немовлям додому. Увійшовши в кімнату, вона сказала:

— Знаєш, лікарня лікарнею, але я б там лишилась, щоб не повертатись більше сюди.

Немовля, наче зрозумівши ті слова, аж зайшлося плачем. Воно було гарне, міцненьке, мало пронизливий голос, так що вночі, коли воно просиналось і починало плакати, ніхто вже не міг спати. У травні, коли надворі потепліло настільки, що можна було ходити без пальта, ми вирушили з Тормаранчо до Рима. Дружина притискала до грудей немовля, загорнуте в ганчір'я, так, наче мала залишити його десь серед засніженого поля. Вже в місті, щоб приховати свою тривогу, її, захекану, знесилену, з розкуйовдженим волоссям та очима, що аж на лоба лізли, наче прорвало. То називала церкви, де б можна залишити дитину, пояснюючи, що це має бути церква, куди ходять багаті, бо якщо її підбере якийсь бідак, як ми, то краще зовсім не лишати; то казала, що хотіла б залишити немовля в церкві з мадонною, бо й вона мати, розуміє дещо і почує її благання. Ці її балачки мене втомили й розхвилювали, тим більше, що я й так був змучений і не до шмиги мені було те, що ми робили, але переконував себе: не гарячкуй, спокійно. Я щось там заперечив, аби урвати ту зливу слів, а потім мовив:

— Послухай... А якщо лишити його на площі Святого Петра?

Якусь мить вона вагалась, а тоді відповіла:

— Ні, то військовий плац... дитину не помітять. Спробувати б у церковці на вулиці Кондотті, де багаті крамниці... Туди вчащають заможні люди...

Ми сіли в автобус, і на людях вона змовкла, то заповиваючи тісніше немовля, то обережно розкриваючи, щоб глянути на його личко. Рожевеньке, сповите, немовля спало. Зодягнене було бідненько, як і ми, гарні були хіба голубенькі вовняні рукавички, але простягало насправді голі рученята, ніби показуючи їх усім. Ми зійшли на широку Гольдоні, і моя дружина заторохтіла знову. Зупинившись перед вітриною ювеліра і показуючи на виставлені на подушечках з червоного оксамиту коштовності, вона промовила:

— Поглянь, яка краса! Люди ходять цією вулицею, щоб купити коштовності та інші ювелірні речі. Бідний сюди й не поткнеться. А між однією крамницею і другою зайдуть і в церкву помолитися. То люди заможні, побачать дитинку та візьмуть її.

І водночас вона роззирала своїми вибалушеними очима ці коштовності, наче промовляла сама до себе, а я не посмів перечити їй. Ми увійшли всередину. То була розмальована під жовтий мармур невелика церковця з багатьма капличками та великим вівтарем. Моя дружина казала, що пам'ятає її не такою, і тепер вона їй не сподобалась. Але, змочивши пальці у свяченій воді, вона перехрестилася. Потім, з немовлям на руках, почала повільно просуватись по церкві, розглядаючи її невдоволено та недовірливо. З-під купола через верхні вікна сіялось холодне, але ясне світло. Моя дружина проходила від одної каплички до другої, оглядаючи кожну річ — крісла, вівтари, образи, — щоб: побачити, де б їй покласти дитя, а я йшов трохи віддалік, не спускаючи ока з вхідних дверей. Ураз до церкви увійшла висока синьйора в червоному, з волоссям, наче золото. Підібгавши вузьку юбку, вона стала навколішки, помолилась десь так з хвилину, перехрестилась і, не глянувши на нас, вийшла. Моя дружина,, що стежила за нею, промовила враз:

— Ні, не підходить... тут приходять люди, такі як ця синьйора, що спішать погуляти, обійти всі магазини. Ходімо звідси!

І вона вийшла з церкви.

Ми пройшли знову добрий шмат Корсо, майже бігцем, дружина попереду, я за нею, і біля площі Венеція знову зайшли в церкву, куди більшу від першої, усередині майже темну, з безліччю корогов, позолочених прикрас та вітрин з начіпленими срібними серцями, що зблискували у темряві. Було чимало людей і, глянувши, я відразу помітив, що це заможні особи — панії у капелюшках, чоловіки добре зодягнені. Зводячи над амвоном руки, священик казав проповідь. Усі стояли і дивились на нього, то ж я подумав, що це саме добре, бо ніхто не зверне увагу на нас. Я прошепотів дружині:

— Спробуємо залишити тут? — а вона кивнула, згодна, мовляв. Ми пройшли у бідну капличку, набагато темнішу, без нікого, і майже нічого не було видно. Кінчиком покривала дружина прикрила личко немовляти і поклала його на крісло, як ото кладуть обтяжливий клунок, аби відпочити трохи. Потім приклякла і, затуливши лице долонями, помолилась трохи, а я знічев'я роззирав ті срібні серця усякої величини, що сотнями вкривали стіни капели. Нарешті дружина підвелась, із зосередженим обличчям, перехрестилася, відійшла від капели, а я оддалік за нею. У ту мить священик загорланив:

— І рече Ісус: куди йдещ, Петре? —Я мало не підскочив, бо вчулося, що то він питає мене.

Дружина була вже біля дверей, коли чийсь голос змусив нас вклякнути на місці: — Синьйора, ви залишили якийсь клуночок на кріслі.

То була жінка, зодягнута в чорне, одна з тих святенниць, що топчуться цілий день у церкві та ризниці.

— Ах, справді, — проказала моя дружина, — дякую… я забула.

Одне, слово, ми взяли знову наш звиток і вийшли з церкви, ні живі ні мертві.

— Ніхто його не хоче, мого бідного синочка, — сказала надворі дружина так, наче той крамар, що розраховує швидко збути крам, та ніяк не знаходить покупця. І вона знову кинулася бігти легко, майже не торкаючись землі, вибиваючись із сил. Ми опинилися на площі Святих Апостолів. Церква була відчинена, і, щойно ми увійшли в цей великий і просторий храм, дружина у напівтемряві прошепотіла мені:

— Оце те, що нам треба.

Вона рішуче звернула до однієї з бічних капел, поклала немовля на лавку і, наче їй пекло під ногами, не перехрестившись, не помолившись й не поцілувавши дитини, прудко подалася до вхідних дверей. Та ледве вона ступила кілька кроків, як церкву наповнив розпачливий плач. Була, якраз пора годування, і немовля заплакало, бо зголодніло. Зачувши той плач, моя дружина, мабуть, втратила голову — спершу кинулась до дверей, тоді назад, усе поквапом, і, незважаючи на святе місце, присіла на лавку, взяла дитину на руки, щоб погодувати її. Та тільки вона встигла витягти грудь і дитя, як те голодне вовченя, припало до неї, сховавши її своїми рученятами, пролунав грубий голос:

— Таких неподобних речей не роблять у храмі божому... Забирайтеся геть! Ідіть на вулицю!

То був паламар, старенький, з довгою білою бородою і несподівано сильним, як на нього, голосом. Затуляючи немовля і грудь, моя дружина сказала:

— Але ж і мадонна на образах з дитиною на руках.

— То ти ще порівнюєш себе з мадонною? Яке блюзнірство! — обурився він.

Ото й усього. Ми вийшли з церкви і сіли у скверику на площі Венеція, Тут дружина знову почала годувати дитину, поки воно не наситилося і не заснуло.

Западала ніч, церкви замикали, а ми, наморені, розгублені, не могли нічого придумати. На саму згадку, що ми стільки натерпілись, а наслідку ніякого, мене охоплював відчай.

— Слухай, уже пізно, — мовив я дружині, — я більше не можу. Вирішуймо щось.

Вона роздратовано відповіла:

— Але ж то твоя кров... Ти хочеш кинути його десь у підворітні, як ото жбурляють тельбушки котам.

— Та ні, — заперечив я, — але деякі речі треба робити не роздумуючи, або взагалі не роботи.

Вона промовила:

— Ти й справді боїшся, що я передумаю і понесу дитя додому... Всі ви, чоловіки, підлі.

Я збагнув, що зараз не варто перечити їй, тож стримано відповів:

— Я розумію тебе... але ж вваж сама: прикро, що воно йде від нас, та все ж краще, ніж мучитись на Тормаранчо в кімнаті без кухні, без вбиральні поблизу, серед тарганів узимку та мух улітку.

Вона промовчала.

Не відаючи, куди йти, ми подалися вулицею Націонале, піднімаючись до Башти Нерона. Трохи далі, внизу, я помітив узвіз, зовсім опустілий і з сірою закритою машиною перед брамою; я підскочив до автомобіля, потягнув ручку — дверцята відчинились.

— Хутчій, це слушна нагода... Клади її на сидіння, ззаду, — поквапив я дружину.

Вона послухала, поклала дитину на заднє сидіння, і я зачинив дверцята. Все це сталося за якусь мить, так що ніхто й не помітив. Я взяв дружину під руку, і ми побігли у напрямку площі Квірінале.

Безлюдна площа майже потопала в темряві, хіба що біля будинків горіло кілька ліхтарів, а по той бік перил висявав, вечірній Рим. Дружина підійшла до фонтана, опустилась на лавку і, одвернувшись від мене, ні сіло ні впало вдарилася в сльози.

— Що з тобою? — стривожився я.

— Тепер, коли я його покинула, відчуваю якусь утрату, ніби чогось не вистачає отут, біля грудей, де воно тулилося.

— Ну, це зрозуміло, воно пройде, — заспокоїв я її.

Вона стенула плечима і все плакала.

Зненацька плач її вщух, як ото вщухав дощ на вулиці, коли подує вітер.