Невдалий вибір книги

— Щоб я читав романи? Ніколи!

Тоді як він жив в оточенні тисяч книг, під якими вгинались полиці, що від підлоги до стелі займали стіни його темної квартири, він обурювався, що його можуть уважати здатним марнувати час на читання якоїсь художньої літератури.

— Факти, самі лише факти! Факти й роздуми! Доки я не пізнаю до кінця реальності, я не приділю ні секунди нереальності.

До нього рідко хто приходив, бо Моріс Пліссон не любив приймати гостей: проте, коли хтось із його учнів проявляв справжній запал до його дисципліни, під кінець навчального року він винагороджував його, для студента це була виняткова мить: година зі своїм викладачем за кухлем пива і жменею горішків, сидячи за низеньким столиком у вітальні. Щоразу вражений цим місцем студент сидів, втягнувши голову в плечі й міцно стиснувши коліна, оглядав полиці й констатував, що весь простір виповнюють есеї, дослідження, біографії та енциклопедії, і ніде бодай однієї книжки з белетристики.

— Ви не цінуєте романів, месьє Пліссон?

— Так само мене можна запитати, чи ціную я брехню.

— Настільки?

— Слухайте, мій юний друже, відтоді як я захопився історією, географією та правом, попри сорок п'ять років старанного читання по кілька книжок на тиждень, я досі вчуся. Що можуть відкрити мені романісти, в яких на першому плані фантазія? Ні, ви таки скажіть, що? Якщо вони розповідають про щось істинне, воно мені вже відоме; якщо вигадують щось неправдиве, мені на це начхати.

— Одначе, література…

— Я не хочу ганити праці своїх колег, ні марнувати вашу енергію, тим паче, що ви блискучий студент, спроможний вступити до Вищої нормальної школи, але якби я мав право на відвертість, мені хотілось би заявити: годі чіплятися до нас із тією літературою! Це — дурниці та дрібниці… Читати романи — це заняття для самотньої жінки, хоча вишивання чи в'язання були б кориснішими. Писати романи — значить звертатися до жінок без заняття — і не більше, прагнучи цим знайти більше читачів! Хіба шанований інтелектуал Поль Валері не відмовився писати текст, який починався фразою: "Маркіза вийшла з дому о п'ятій"? Наскільки він був правим! Якщо він відмовився її писати, то я відмовляюся читати: "Маркіза вийшла з дому о п'ятій"! Передовсім, що це за маркіза? Де вона мешкає? Яка це епоха? Що підтверджує, що була якраз п'ята, а не п'ята десять або п'ята тридцять? Яка, зрештою, різниця, була б десята ранку чи десята вечора, адже все тут вигадка? Самі бачите, що роман — це панування довільного й бозна-чого. Я ж людина серйозна. У мене немає ні місця, ні часу, ні енергії, щоби присвячувати їх подібним дурницям.

На його ескападу не могло бути ніяких заперечень; цього року, як і в попередні роки, він мав такий самий результат: його співрозмовник нічого не заперечив. Моріс Пліссон виграв.

Але якби він чув думки свого студента, то дійшов би висновку, що це мовчання — аж ніяк не перемога. Зніяковівши від безапеляційного тону, юнак запитував себе, чому його викладач тримається на віддалі від уявного, з якої причини недовірливо ставиться до мистецтва та емоцій; особливо його дивувало те, що зневага до "самотніх жінок" йшла від "самотнього чоловіка". Адже в Парковому ліцеї було загальновідомо, що месьє Пліссон — "старий парубок" і "затятий одинак", його ніколи не бачили в жіночому товаристві.

Моріс Пліссон запропонував відкоркувати нову пляшку пива, це був спосіб указати на те, що розмову завершено. Студент зрозумів, промимрив слова подяки і пішов услід за викладачем до дверей.

— Гарних канікул, любий каньє.[2] Пам'ятайте, було б корисно, якби від початку серпня ви почали повторювати давню історію, бо впродовж наступного року у вас зовсім не буде часу перед конкурсом.

— Авжеж, месьє. Історія греків і латинян — із першого серпня, я прислухаюся до вашої поради. Треба лишень умовити батьків узяти валізку книжок на канікули.

— Куди поїдете на канікули?

— До Провансу, моя родина має там будинок. А ви?

І хоча студент поставив запитання автоматично з увічливості, воно, однак, захопило Моріса Пліссона зненацька. Він закліпав очима й пошукав допомоги вдалині.

— О… та… цього року в Ардеш.

— Я обожнюю Ардеш. Куди саме?

— Але… але… бачите, я не знаю, всім… клопочеться добра знайома, яка найняла будинок. Зазвичай ми подорожуємо з групою, але цього року вирішили поїхати до Ардешу. Це — її рішення, вона цим клопочеться і… я не пригадую назви села.

Студент із розумінням прийняв сум'яття викладача, потиснув йому руку і спустився, перескакуючи через сходинки; він квапився приєднатися до товаришів і повідомити новину дня: у Пліссона є коханка! Всі пліткарі помилялися щодо нього, і ті, хто вважав його гомосексуалістом, і ті, хто відносив його до клієнтів повій, і ті, хто вважав досі незайманим… тоді як насправді у житті Пліссона, хоча він був негарним, роками була присутня жінка, з нею він їздив по світу, з нею проводив відпустку, а можливо, й вихідні, починаючи з вечора п'ятниці. Чому вони не живуть разом? Є два варіанти: або вона живе далеко, або одружена… Чортів Пліссон, цього літа він стане осереддям пліток серед учнів підготовчого класу.

Зачиняючи двері, викладач кусав собі губи. Навіщо він це розказав? За тридцять років своєї роботи він ніколи і натяку не зробив про своє особисте життя. Як він міг не стриматись… Усе через те запитання: "Куди саме до Ардешу?"… Він зрозумів, що забув… із його залізною пам'яттю, зі здатністю нічого не забувати… його це настільки вибило з колії, що, намагаючись виправдати цей провал у пам'яті, він несподівано згадав Сільві…

Що саме він сказав? Яка різниця… Хвороби, яких він боявся, проявляються ось так — плутаниною, обмовкою чи неможливістю щось пригадати… А тепер голова почала закипати. У нього температура — точно! Чи це не другий симптом? Невже мозок може так швидко дегенерувати?

Він набрав номер Сільві, і доки на іншому кінці дроту лунав телефонний дзвінок, бо зазвичай вона довго не бере слухавки, він почав боятися, що, набираючи її номер, помилився і сам того не зауважив…

"Це ще серйозніше, ніж я думав. Якщо я набрав не той номер, і до мене озветься хтось чужий, я повішу слухавку і, не гаючи ні миті, побіжу до лікарні".

Після десятого дзвінка почувся здивований голос:

— Алло?

— Сільві? — перепитав він задихано безбарвним голосом.

— Так.

Він перевів подих: усе не так страшно, він, принаймні, набрав відповідний номер.

— Це Моріс.

— Вибач, Морісе, я тебе не впізнала. Я була в глибині квартири, де… Що трапилось? О цій порі ти зазвичай не дзвониш…

— Сільві, куди саме в Ардеш ми їдемо цього літа?

— У будинок подруги… ну, подруги іншої подруги…

— Як називається те місце?

— Не знаю…

Ошелешений Моріс кліпнув очима, стиснув пальці на телефонній слухавці: у неї також! Це зачепило нас обох.

— Уяви собі, я також не пам'ятаю, — вигукнув Моріс, — я не зміг пригадати назву, яку ти мені повідомила, коли учень мене про це запитав.

— Звісно, ти не міг повторити того, чого я тобі не казала, Морісе. Ця подруга… вірніше, подруга подруги… коротше, вона намалювала план, як туди дістатися, бо це — ізольована місцина у сільській місцевості, далеко від сіл.

— То ти нічого мені не казала?

— Ні.

— Ти певна?

— Так.

— Значить, я нічого не забув? І все гаразд! — зрадів Моріс.

— Зачекай, — сказала вона, не підозрюючи, від якої тривоги вона звільнила свого співрозмовника, — я візьму папери, щоб відповісти на твоє запитання.

Моріс Пліссон опустився в успадкований від бабусі в перших вольтерівський фотель і усміхнувся до своєї квартири, яка раптом видалась йому такою ж гарною, як Версальський замок. Врятувався! Вцілів! Живий і здоровий! Ні, він ще нескоро покине свої дорогі книги, його мозок функціонує, хвороба Альцгеймера далеко звідси, вона — за міцною стіною його мозкової оболонки. Геть від мене, загрози й фантазми!

За шелестінням, що почулось у слухавці, він здогадався, що Сільві перебирає папери; нарешті, пролунав переможний крик:

— Ось, знайшла! Ти ще тут, Морісе?

— Так.

— Ми їдемо до гирла річки Ардеш, в будинок, зведений у кінці дороги, що не має назви. Пояснюю: після села Сен-Мартен-де-Фосі звертаємо на Каштановий шлях; там, на третьому повороті після перехрестя, де стоїть статуя Марії, ще два кілометри. Така відповідь тебе влаштовує?

— Так, цілком.

— Хочеш, аби тобі пересилали туди пошту?

— Ні, на два тижні це нераціонально.

— Я також ні. Та ще з такою адресою.

— Гаразд, Сільві, я тебе більше не турбую. Ти ж знаєш, я й телефон… Значить, у суботу?

— Так, у суботу, о десятій.

Наступні кілька днів Моріс прожив у піднесенні, що охопило його після телефонної розмови: адже він у повній формі, а до того ж незабаром їде у відпустку!

Як і більшість неодружених, які не мають сексуального життя, він дуже переймався своїм здоров'ям. Щойно при ньому заходила мова про якусь хворобу, Моріс уявляв, що може її підхопити, і відтоді пильно стежив за її ймовірною появою. Якщо хвороба проявлялася такими неясними, маловиразними симптомами, як утома, головні болі, пітніння і шлункові розлади, страх підчепити щось тривав значно довше. Його лікар звик до його несподіваних появ, тремтячим, із пересохлим ротом, якраз перед зачиненням кабінету, готовим почути підтвердження про близьку агонію. Лікар щоразу дуже докладно — чи, принаймні, створював таке враження — його оглядав, заспокоював свого клієнта і відсилав додому щасливого, ніби таки вилікував від справжнього захворювання.

У такі вечори, вечори вивільнення, вечори, коли приреченого на смерть відпускають на волю, Моріс Пліссон роздягався і з задоволенням розглядав себе з голови до ніг у великому дзеркалі у спальні — спогад про бабусю, міцна шафа з дзеркалом на повний ріст. Він, звісно, не красень, не гарніший, ніж раніше, але він здоровий. Повністю здоровий. І це тіло, якого ніхто не хоче, здоровіше, ніж багато інших значно спокусливіших тіл, і воно житиме ще довго. У такі вечори Моріс Пліссон себе любив. Без періодів такого інтенсивного страху, щеплення якого він собі робив, він, можливо, не міг би наділяти себе такою любов'ю. Бо хто ще міг би його нею наділити, між іншим?

О десятій ранку в суботу він сигналив під будинком, де було призначено зустріч.

Огрядна, радісна, кепсько вдягнена Сільві виглянула з балкона.

— Вітаю, братику!

— Привіт, сестричко!

Вони з Сільві знайомі з дитинства, він був єдиним сином, вона — єдиною донькою, вони настільки подобались один одному, що пообіцяли собі потім одружитись.