Невидимий

Станіслав ЛЕМ

НЕВИДИМИЙ

Я дав прочитати Тарантозі ці нотатки, і він сказав, що я роблю з усіх, хто готував мою місію й опікувався мною, дурнів або роззяв. І, мовляв, мені не слід забувати, що Загальна Теорія Систем з математичною точністю доводить: не існує елемента або окремої частки, які були б цілком безпечні. І навіть, коли припустити ймовірність аварії, як один до мільйона, тобто що даний елемент може вийти з ладу один раз на мільйон, то система, яка складається з мільйона частин, мусить в якомусь місці зіпсуватися. Я ж був крихітне вістря, спрямоване на Місяць, а сама система, до якої я належав, складалася з вісімнадцяти мільйонів частин. Отож тим йолопом, який завинив у більшості моїх прикрощів, є матерія. І нехай би всі наші фахівці хоч гопки скакали і геть усі були генії, могло бути тільки ще гірше.

Мабуть, так воно й є. Але ж наслідки отих неминучих аварій, мов шишки, сипалися на мене і, коли розглянути цю ситуацію з погляду психології, то стає цілком зрозуміло – опинившись у безвиході, ніхто не проклинає атоми чи електрони, а шпетить цілком конкретних людей. Отож мої депресії та скандали по радіо також були неминучі.

База покладала особливі надії на останнього LЕМа: Це чудо техніки мало гарантувати мені максимальну безпеку. Був то здальник з порошку. Цього разу замість сталевого атлета у контейнері громадилася велика купа мікроскопічних зерняток, і кожне з них інтелектуальною насиченістю не поступалося суперкомп'ютеру. Під впливом відповідних імпульсів ці часточки починали сполучатись, аж поки перетворювалися на LЕМа. Це таємниця означала: Lunar evasive molecules .

Я міг опуститися на Місяць у вигляді дуже розрідженої хмари молекул, а в разі потреби, міг ущільнитися й набути форми робота в людській подобі. Так само легко я міг перетворитися й на будь-яку із сорока дев'яти запрограмованих істот. І коли б навіть вісімдесят п'ять відсотків тих зерняток було знищено, решти вистачило б для продовження запланованої розвідки.

Принцип дії такого здальника, який зветься ДИСПЕРСАНТ такий складний, що жодна людина неспроможна вмістити його в голові. Хоч би вона була дитя Ейнштейна, фон Ньюмена, фокусника-ілюзіоніста і Головної Ради Массачусетського Технологічного Інституту, а на додачу ще й Рабіндранат Тагор. Отож і я не мав про це жодного уявлення. Знав лише, що я втілений у тридцять мільярдів різних часточок, довершеніших, ніж клітини живого організму, і що не пригадую, скільки разів складені програми змушують ці часточки з'єднуватися у найрізноманітніші сполуки. Досить натиснути клавішу, і вони знову обернуться на пил. До того ж у розпорошеному стані часточки недосяжні для ока, радарів й усіх видів опромінення за винятком гама-променів. Якби мені загрожувала небезпека, я міг би розпорошитися, здійснити тактичний відступ і знову ущільнитись, набувши необхідної форми.

Неможливо описати те, що відчуваєш, коли ти перевтілився у хмару, яка розпростерлася на дві тисячі кубічних метрів. Зрозуміти це зміг би тільки той, хто побував такою хмарою. Зір, а точніше оптиметри, я міг, в разі потреби, замінити будь-яким іншим оптичним приладом. Так само руки, ноги, щупальці та інші пристрої. Тільки треба було пильнувати, щоб не заплутатися у розмаїтті можливостей. Але тоді я мав би звинувачувати лише самого себе. Таким чином вчені зняли з себе відповідальність за безаварійну роботу здальника, зваливши її на мене. Щиро кажучи, це аж ніяк не поліпшувало мого настрою.

Я приземлився біля екватора із зворотного боку Місяця, у самісінькому центрі японського сектора. Потому прибрав подобу кентавра, а точніш істоти, що має чотири нижні кінцівки й дві руки, а також додаткову маскувальну систему, яка сповивала мене легенькою хмаркою-таким собі "мислячим газом". Йменувавсь кентавром я завдяки досить віддаленій схожості з цією міфічною істотою.

Зі своїм здальником я ознайомився ще на полігоні Lunar Agenci , однак поліз на склад і ще раз перевірив, як він працює. Признаюсь, було й справді дивно спостерігати, як та велика купа мерехтливого порошку після вмикання вибраної програми, починає ворушитись, пересипатися, зчеплюватися,

зліплюватись, аж поки утворить запрограмовану форму. А коли вимкнути електромагнітне поле (а може, й зовсім інше), ці часточки вмить розлітаються, як піскова бабка, котру штурхонули ногою.

Те, що я можу щохвилини розлетітися на дрібні часточки і так само легко з'єднатися знову, певно, мало мене підбадьорювати. Однак ці перевтілення були досить неприємні — мені забило памороки, до того ж ще й тіпало, мов у лихоманці, але на це не було ради. Та й, зрештою, цей стан сум'яття тривав лише доти, доки я втілювався в іншу подобу.

Вважали, що знищити цього здальника міг лише термоядерний вибух й тільки на близькій відстані. Я цікавився, чи може він зовсім розсипатися через якийсь дефект, але мені так нічого конкретного і не сказали. Ясна річ — я пробував увімкнути дві програми водночас: так, щоб за однією втілитися у людиноподібного молоха, а за другою — у різновид триметрової гусені зі сплющеною головою і захватами на зразок величезних обценьок. Але нічого з цього не вийшло: сектор втілень діяв на засаді або — або.

Цього разу я опинився на місячній поверхні без резерву мікропів. Адже сам я був певною мірою безліччю мікроскопічних циклопів (техніки називають їх на своєму жаргоні "мікроциками"). За собою я тягнув майже невидимий жмуток датчиків, схожий на розмаяний туманний шлейф. Видно його було лише тоді, коли він густішав. З пересуванням я також не мав проблем.

Від природи я людина допитлива, отож і питав себе, що буде, коли виявиться, що й на Місяці виникли такі молекулярні автомати. Але цього мені ніхто сказати не міг. На полігоні під час випробувань учені пускали одне на одного по два й більше порошкових здальників. Вони скидалися на хмари, що летять у протилежних напрямках. Однак дев'яносто відсотків їх були тотожні. Що означає "дев'яностовідсоткова тотожність", теж пояснити нелегко. Для того, щоб зрозуміть, треба самому це пережити.

Хоч би як там було, початок чергової розвідки не віщував ускладнень. Рухаючись уперед, мені навіть не треба було оглядатися, — адже бачив усе водночас, хоча з боків та ззаду — у скороченому вигляді, як бджола, що має напівкруглі очі і дивиться тисячами оматидій водночас. Але, певно, серед читачів немає жодної бджоли, отож і це порівняння не може передати моїх відчуттів.

Кожна держава запрограмувала комп'ютерні збройні інкубатори по-своєму і тримала це в таємниці. Але від японців, таких тихих та божих на перший погляд, а насправді вдивовижу хитромудрих я міг чекати будь-яких несподіванок. Професор Хакагава, член нашої групи на базі, теж, мабуть, не знав" у що розвинулися праличинки японської зброї, але приязно застеріг мене, щоб я був напоготові і не давав ввести себе в оману. Я не знав, як відрізнити оманливе од справжнього, отож простував собі підтюпцем пласкою та понурою місячною рівниною. Лише ген там, на виднокраї, височів приземкуватий вал величезного кратера. Вівіч, Хакагава та всі інші були страшенно задоволені, бо, мовляв, телевізійне зображення, яке передавали ретранслятори на Землю, було гостре, мов бритва.

Через годину подорожі я помітив серед безладно розкиданих, засипаних піском різних брил якісь невисокі паростки, обернуті до мене. (Вони були схожі на зів'яле картоплиння). Я спитав, що мені з тим бадиллям робити, але ніхто на базі не хотів вирішувати за мене. А коли я почав наполягати, то одні визнали, що робити щось конче треба, а інші вирішили, що краще не робити нічого. Тоді я нахилив свій кентаврячий торс над чималою купою тих заростів і спробував одірвати одну гнучку стеблину. Нічого страшного не сталося. Отож, тримаючи бадилину в жмені, я підніс її до очей. Вона почала звиватися, як гадина, й міцно обхопила моє зап'ястя. Я пробував і так і сяк порозумітися з нею і, зрештою, виявив, що коли її легенько погладжувати, точніш лоскотати пальцем, то вона відпускає мою руку.

Взагалі-то, це, мабуть, дурниця — пробувати заговорити з картоплинням (хоча я знав, що воно нічого спільного з бараболею не має), але все-таки спробував.

Я не сподівався на відповідь і не дістав її. Тоді я полишив ці химерні пагони й посунув далі. Навколишній краєвид скидався на занедбані поля якихось овочів, і був трохи схожий на сільський. Я однак щомиті очікував нападу і навіть провокував ці псевдоовочі: толочив їх копитами (такий, власне, вигляд мали мої черевики. Якби мені було треба, я міг перетворити їх і на ратиці).

Невдовзі я опинився біля довгих грядок інших мертвих заростів. Перед кожною грядкою стояв великий щит з гігантським написом STOP! HALT! СТОЙ! — і відповідниками десь іще двадцятьма іншими мовами, малайською та давньоєврейською включно. Не звертаючи уваги на ці попередження, я заглибився у насадження. Трохи далі над самим грунтом роїлися малесенькі блідо-блакитні мушки. Вздрівши мене, вони почали складатися у літери: DANGER! ОПАСНОСТЬ! GEFAHR! NIEBEZPIECZENSTWO! DANGER! YOU ARE ENTERING JAPANESE PINTELOU!

Я зв'язався з базою, але ніхто, навіть сам Хакагава, не знав, що означає оте PINTELOU, і я втрапив у першу халепу, бо коли зайшов у ці літери, що тремтіли над піском, вони почали обліпляти мене і лазити по мені, мов мурашки. Проте ніякої шкоди вони мені не робили, отож я відмахувався від них хвостом, (він уперше став мені в пригоді). Після цього я побіг далі, намагаючись рухатися борозною, між грядками, аж поки досяг схилу великого кратера. Зарості поволі спускалися в щось подібне до тріщини, а далі переходили у справжню широку ущелину. Розпадина була глибочезна, я не міг побачити її дна — вона повнилася чорним місячним мороком.

Несподівано з провалля просто на мене виїхав танк — плескатий і величезний. Він голосно скреготав і гуркотів широкими гусеницями, і це було страшенно дивно — адже на Місяці немає атмосфери, яка проводить акустичні хвилі. І все ж я чув отой гуркіт, чув навіть, як під сталлю траків хряскотить жужелиця. Танк сунув просто на мене. За ним ціла колона інших. Я б охоче дав їм дорогу, та у вузькому перешийку не було куди відступити. Я вже хотів перетворитися на хмару пилу, аж тут перший танк пройшов крізь мене, мов імла.