Новочасне вбивство

- Рюноске Акутагава -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Нижченаведене – це передсмертний лист покійного лікаря Ґіітіро Кітабатаке (ім'я та прізвище вигадані), якого недавно дав мені прочитати віконт Хонда (його прізвище також вигадане). На мою думку, немає рації відкривати справжнє ім'я лікаря Кітабатаке, бо тепер його навряд чи хтось пам'ятає. Та й я сам уперше почув про нього лише після того, як зблизився з віконтом Хондою, який розповів мені чимало цікавих історій, що сталися в перші роки епохи Мейдзі[41]. Певне уявлення про його вдачу та вчинки можна собі скласти, прочитавши нижченаведеного листа. Я додам лише кілька фактів, про які мені довелося випадково почути на стороні. Лікар Кітабатаке у свій час був відомим терапевтом і вважався своєрідним знавцем театрального мистецтва, що мав радикальні погляди щодо реформи театру. Кажуть, начебто з-під його пера вийшла комедія на дві дії, що була інсценізацією однієї частини повісті Вольтера "Кандід" з використанням історичного тла епохи Токуґава[42].

Судячи з фотографії, яку зробив Цукуба Кітані, лікар Кітабатаке мав вельми поважну зовнішність добродія з обличчям, обрамленим бакенбардами в англійському стилі. За словами віконта Хонди, лікар Кітабатаке не тільки перевершував своєю статурою будь-якого європейця, але й з молодих років славився неабиякою заповзятливістю в досягненні всього, до чого брався. Його вдача вгадується навітьулисті, написаному розмашистими, жирними ієрогліфами в стилі Чжен Баньцяо.

Ясна річ, що, оприлюднюючи цей лист, я вніс у нього деякі правки. Скажімо, я називаю Хонду віконтом, хоча в той час ще не було юридично запроваджено в нас таких титулів. Що ж стосується його духу, то його збережено повністю.

"Високоповажний віконте Хонда! Високоповажна віконтесо!

Наприкінці свого життя я збираюся видати вам ганебну таємницю, яку ось уже третій рік зберігаю глибоко в душі, й відкрити перед вами свій мерзенний намір. Я почувався б невимовно щасливим, якби ви, прочитавши мого передсмертного листа, пройнялися до мене, вже покійного, хоч крихтою співчуття. Однак я нітрохи не скаржитимусь і тоді, якщо вважатимете мене людиною, що заслужила тисячі смертей та ще й фізичного покарання після них. Але не спішіть називати мене божевільним на підставі фактів, які я збираюся вам викласти, навіть якщо вони здаватимуться вам надто незвичними. Хоча впродовж кількох останніх місяців я страждав від безсоння, моя свідомість не затьмарилась, а, як ніколи, чітко все сприймає. Заради нашого двадцятирічного знайомства (назвати це дружбою не наважуюсь) я прошу вас не сумніватися в тому, що психічно я цілком здорова людина! Бо інакше цей передсмертний лист, в якому я збираюся розкрити ганьбу всього мого життя, стане ні чим іншим, як непотрібним клаптиком паперу.

Високоповажний віконте, високоповажна віконтесо! Я – мерзенна людина, що вчинила вбивство в минулому й задумала скоїти такий же злочин у майбутньому. Причому я не лише задумав, але й готувався підняти руку (ви не повірите!) проти близької одному з вас людини. Я ще раз вважаю за потрібне повторити своє застереження, що я в повній свідомості й моє зізнання – чистісінька правда, від початку до кінця. Будь ласка, вірте мені й не вважайте кілька аркушів цього передсмертного листа – єдиної пам'ятки мого життя – пустопорожньою маячнею божевільного.

Я не маю коли розводитися про стан мого психічного здоров'я. Цей короткий час, що залишився мені прожити, спонукає мене негайно описати мотиви злочину та його скоєння, а також дивний душевний стан, в якому я опинився після того. Однак… однак зараз, зігрівши туш своїм гарячим подихом, я сиджу перед аркушем паперу і знову гостро відчуваю, що не можу заспокоїтися. Бо, як добре подумати, записати всі подробиці скоєного – це, врешті-решт, не що інше, як пережити заново минуле. Я мушу задумати вбивство, скоїти його і знову пережити страшні муки останнього року. Та чи вистачить мені сили все це витерпіти? Я знову благаю свого Ісуса Христа, чого не робив уже впродовж кількох років: о, Господи, дай мені сили!

Я з дитинства закохався у свою кузину Акіко Канродзі, теперішню віконтесу Хонда. (Пробачте, що називаю Вас, віконтесо, в третій особі.) Згадуючи про минуле, чи треба мені перелічувати всі ті щасливі години, як я провів з Акіко? Боюсь, що тоді вам було б надто важко дочитати цього листа до кінця. Та для прикладу мушу розповісти про одну сцену, яка яскраво закарбувалася глибоко в моїй душі. Мені тоді сповнилося шістнадцять, а Акіко не було й десяти. Одного травневого дня ми з нею гралися під шпалерами гліциній у дворі її дому. Акіко запитала, як довго я зможу стояти на одній нозі. Я ще не встиг відповісти, що не зможу, як вона підняла ліву ногу, схопила її за пальці лівою рукою й, піднявши праву руку вгору для рівноваги, довго стояла в такій позі. Зверху гойдалися у сонячному промінні гліцинії, а під ними незворушно, мов статуетка, застигла Акіко. Цієї картини я й досі не можу забути. Оглядаючись подумки назад, я з подивом переконуюсь, що вже тоді, коли побачив Акіко під шпалерою гліциній, я кохав її всім серцем. З того часу моя любов до неї ставала щораз сильнішою, я думав тільки про неї і майже запустив навчання. Але через свою соромливість так і не звірив їй своєї душі жодним словом. Так минуло кілька довгих років, заповнених то пітьмою, то світлом, упродовж яких я то плакав від горя, то сміявся від радості. А коли ж мені сповнився двадцять один рік, батько несподівано наказав відправитися в Лондон вивчати медицину – традиційний фах у нашій родині. Під час прощання я хотів зізнатися Акіко в коханні, але в нашій родині з її суворими звичаями не заведено про таке говорити, а крім того, я сам, вихований в конфуціанському дусі, боявся осуду за те, що начебто удався в розпусту, й поїхав сам-один в англійську столицю безмежно засмучений розлукою.

Мабуть, не треба пояснювати, як упродовж трьох років навчання в Англії, прогулюючись у Гайд-Парку, я згадував Акіко під гліциніями, як проходячи вулицею Пел-Мел, почувався самотнім мандрівником у чужій країні. Досить сказати, що в ті дні лише рожеві мрії про майбутнє подружнє життя хоч трошки зм'якшували мої страждання. Та от, повернувшись з Англії додому, я дізнався, що Акіко вийшла заміж за директора банку Кьохея Міцумуру. Я відразу вирішив вкоротити собі життя, але через вроджену слабодухість і християнську віру, до якої я навернувся під час навчання в Лондоні, на жаль, в мене рука не піднялася, щоб це зробити. Якщо хочете знати, яка рана відкрилася в моєму серці, то я вам нагадаю, що через днів десять я зібрався знову поїхати в Лондон, чим накликав на себе гнів батька. Мій душевний стан був таким, що Японія без Акіко стала мені чужою. Тож я подумав, що замість того, щоб марно скніти життям душевно розбитої людини в країні, яка стала мені чужою, краще вже, взявши з собою томик "Чайлд-Гарольда", відправитися в далекі краї, мандрувати наодинці по світу і знайти свій вічний спочинок на чужині. Однак родинні обставини врешті-решт змусили мене відмовитися від наміру знову поїхати до Англії. Більше того, як лікар, що недавно повернувся з-за кордону, я мусив лікувати численних хворих у батьковій лікарні, а тому кінець кінцем зранку до вечора проти власної волі був прикутий до свого кабінету.

І от саме тоді я почав шукати в Бога розради від нерозділеного кохання. У той час я близько заприязнився з англійським місіонером Генрі Таунсендом, який проживав у районі Цукідзі, й тільки завдяки його тлумаченню кількох розділів Біблії після тривалої внутрішньої боротьби моє кохання до Акіко перетворилося в палке, але спокійне, чисто родинне почуття. Пригадую, як часто ми розмовляли з Таунсендом про Бога, про Божественну і людську любов, а потім серед ночі я повертався додому безлюдними вулицями Цукідзі, де селилися іноземці. Навіть якщо ви посмієтеся з моєї сентиментальності, я все одно скажу, що, вдивляючись у серп місяця над містом, я тоді подумки молився за щастя кузини й від зворушення гірко схлипував.

Мені не вистачало ні мужності, ні часу, щоб як слід зрозуміти, чим спричинений новий поворот у моєму житті – так би мовити, примиренням з долею чи чимось іншим, але я не сумнівався в одному: що вперше вилікував свою сердечну рану завдяки цьому родинному почуттю до Акіко. Спочатку після повернення на батьківщину я остерігався навіть розмови про неї та її чоловіка, а от Тепер, пройнявшись до Акіко родинними почуттями, мріяв з ними зблизитися. Бо легковажно вірив, що нарешті на мене зійде спокій, найменші мої страждання закінчаться, коли на власні очі побачу їхнє щасливе подружнє життя.

Завдяки цій вірі я нарешті мав приємність вперше в житті провести цілий вечір у товаристві кількох гейш у великому ресторані "Манпаті" разом з Кьохеєм Міцумурою, чоловіком Акіко, з яким мене познайомив один мій приятель третього серпня одинадцятого року Мейдзі[43] під час великого феєрверка поблизу мосту Рьоґоку. Невже я сказав, що мав приємність? Ні, гіркота набагато перевищувала приємність. Того дня я записав у щоденнику такі слова: "Від самої думки про те, що Акіко – дружина такої розпусної й ницої людини, як Міцумура, мене охоплює невимовний гнів і досада. Бог навчив мене дивитися на Акіко, як на молодшу сестру, але чому віддав її в руки подібній тварюці? Мені несила терпіти витівки такого жорстокого і фальшивого Бога. Зрештою, хто зміг би спокійно дивитися, як його дружину й сестру ґвалтують, і водночас, зводячи вгору очі, поминати ім'я Господа? Віднині я не надіятимуся на Бога, а власними руками вирву Акіко з кігтів цього хтивого диявола".

І от зараз, коли пишу цього листа, перед моїми очима мимоволі спливає та огидна картина. Бліда імла над рікою, тисячі червоних ліхтарів і нескінченні ряди розфарбованих човнів… О, я до кінця свого життя не забуду, як спалахували й гаснули в небі вогні феєрверків, як той п'яний жирний кабан Кьохей Міцумура, однією рукою обіймаючи стару гейшу, а другою – зовсім молоденьку, розсівся на маті й горланив непристойні пісеньки. Я навіть пам'ятаю три родинних герби з візерунками суцвіття імбиру на його чорному шифоновому хаорі[44]. Гадаю, що саме того вечора, милуючись феєрверками з ресторану "Манпаті", я вирішив його вбити.