Ножик

- Шолом-Алейхем -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

НОЖИК

--------------------------------------

Не украдь!

(З десяти заповідей)

Слухайте, діти, я вам розкажу про ножика, та не якусь там вигадку, а щиру правду. Це трапилося зі мною самим. Нічого в світі я так не любив, як ножик; нічого в світі я не хотів так мати, як ножика, власного ножика. Нехай собі лежить у кишені; коли схочу — витягну його, що захочу — різатиму, і всі мої товариші заздритимуть мені! Я тоді щойно почав ходити в хедер, до вчителя Йосела, і вже тоді мав ножика, тобто щось схоже на ножика. Я його сам собі змайстрував: висмикнув пір'їну з гусячого крила, з одного кінця обрубав, з другого краю вирівняв і уявив собі, що це ножик і що він ріже...

— Що це в тебе за пір'їна, к лихій годині? Чого ти носишся з пір'ям, як дурень з писаною торбою? — питає мене батько, хвора людина з жовтим, висохлим обличчям, і заходиться кашлем. — Знайшов собі іграшку, пір'я, кхе-кхе-кхе!

— Чого це тебе обходить — нехай дитина бавиться! — каже йому мати, низенька на зріст жінка в шовковій хустці. — Тільки те й знаєш, що кров собі псуєш!

Потім, коли я вже вивчав біблію, у мене був майже справжній ножик, теж мого власного виробу: я здобув сталеву пластинку з материного криноліна і майстерно загнав її в колодочку. Сталеву пластинку я добре нагострив на горщику і при цьому, звичайно, порізав собі всі пальці.

— Диви-но, диви, як синок твій заюшився кров'ю! — кричить батько і схоплює мене за пальці так цупко, що аж кісточки хрустять. — Нічого сказати, парубійко, кхе-кхе-кхе!

— Ох, ти ж, нещастя моє! — бідкається мати, забирає в мене ножик і кидає його в піч, незважаючи на мій плач. — Коли вже цьому буде край, лишенько мені!

Але я незабаром здобув інший ножик, таки справжній, складаний ножик: з дерев'яною колодочкою, кругленькою, товстенькою, схожою на барильце, і з горбатим лезом; ножик відкривався і закривався. Хочете знати, яким чином я його здобув? Я збив собі капітал із сніданків і купив його у Шльомки за сім шелягів готівкою, а ще три я йому заборгував.

Ой, як же я любив свій ножик! Ой, як же я його любив! Прийду було додому з хедера прибитий, голодний, сонний, відшмаганий (я, розумієте, почав вивчати у вчителя талмуда Моті-душогуба трактат: "Віл, що заколов рогами корову" — а хіба, коли віл коле рогами корову, мене треба шмагати?), прийду і насамперед видобуду ножика з-під чорної шафи (там він цілий день, бо в хедері я не міг його держати, а вдома напевне ніхто не повинен був знати, що в мене є ножик), витру його гарненько, розріжу клаптик паперу, перетну соломинку надвоє і тільки після цього ріжу свою пайку хліба на малесенькі-малесенькі скибочки, настромлюю їх на кінчик ножика і аж тоді кладу собі в рот.

Увечері, перед сном, я його ретельно чистив, витирав, клав перед собою брусок, знайдений мною у нас на горищі, плював на нього і брався до роботи — гострив ножика, гострив, гострив...

Тато з ярмулкою на голові сидить над талмудом, вивчає його й кашляє, кашляє й вивчає.

Мати — на кухні, саджає халу в піч. А я все гострю, гострю, гострю того ножика...

Раптом тато прокидається, неначе спросоння:

— Хто там шкрябає? Хто порається там? Що ти робиш, лобу-ря-ко?

Він підходить до мене, нахиляється над моїм бруском, хапає мене за вухо і закашлюється.

— А-а-а! Ножики? Кхе-ге-ге! — каже тато і забирає в мене ножик разом з бруском. — Такий гомила, а нема того, щоб взяти книжку в руки. Кхе-ге-ге!

Я починаю вголос плакати, тато дає мені кілька штурханів, а мати із засуканими рукавами прибігає з кухні і знімає галас:

— Тихше, тихше, що тут скоїлось, чого ти його б'єш? Господь з тобою! Чого ти напався на дитину? Лишенько мені!..

— Ножики?.. — гримає тато і закашлюється. — "Малесенька дитина!.." Такий лоботряс!.. Кхе-ге-ге!.. Не може взяти книжки в руки? Парубійко восьми років! Я тобі дам ножики, лобуряко! Тільки ножиками бавиться, кхе-ге-ге-ге!..

Ґвалт, чого він причепився до мого ножика? Чим ножик так завинив перед ним?.. Чого він такий лютий?..

Відколи я пам'ятаю мого батька, він майже завжди хворий, завжди блідий, жовтий і завжди сердитий на все в світі. Що б я не робив, він запалюється гнівом і ладен мене пошматувати. Щастя, що мати заступається і визволяє мене з його рук.

А ножик мій закинули, закинули так далеко, що я його вісім днів поспіль шукав і не міг ніде знайти. Я довго оплакував свій горбатий ножик, такий добрий ножик, і як гірко і сумно було мені в хедері, коли я згадував, що прийду додому з опухлими щоками, з червоними вухами і з чубом, нам'ятим Мотею-душогубом за те, що віл заколов рогами корову, і не матиму, до кого податися, кому поскаржитись! Самотній я лишився без горбатого ножика, самотній, осиротілий, і ніхто, ніхто не бачив моїх сліз, які я вночі, повернувшися з хедера, нишком проливав у себе в ліжку. Я нишком довго-довго плакав, витирав очі і засинав, а другого дня вранці знову йшов до хедера, знову "віл, що заколов рогами корову", знову катування Моті-душогуба, знову батьків гнів, батьків кашель, батькові прокльони, — немає вільної хвилини, не видно веселої міни і посмішки, жодної посмішки ні від кого, — сам я, одним один у всьому світі!..

З того часу проминув рік, а може, півтора. Я вже почав потроху забувати горбатий ножик. Проте мені, мабуть, написано на роду, щоб усі мої дитячі літа я зазнавав мук через ножики. Отож, з'явився новий ножик на мою голову! Зовсім новий ножик, просто лялечка, слово честі, знаменитий ножик, з двома лезами, чудовими сталевими лезами, гострими, як бритви, з білою кістяною колодочкою, з мідною оправою і з червоними мідними гвинтиками, — одно слово, кажу вам, лялечка, справжній "зав'ялов"!..

Звідки взявся у мене такий дорогий ножичок? Адже такі ножички на смітниках не валяються! Це довга історія, сумна, хоч і цікава історія. Послухайте, прошу вас, уважно.

Ви самі розумієте, який смішний вигляд мав у моїх очах підрядчик гер [1] Герц Герценгерц, — голений єврейський німець, що квартирував у нас, — коли він розмовляв по-єврейському, а ходив без шапки на голові, без бороди, без пейсів і, вибачайте на слові, з дуже коротко підрізаною капотою! Отож, питаю вас, як я міг стримуватись і не вибухати сміхом, коли цей єврейський німець чи німецький єврей звертався до мене по-нашому, але якоюсь мішаною мовою;

— Ну, любий кнабе [2], що в біблії штудіюєш?

— Хи-хи-хи! — сміявся я, ховаючи лице в долоні.

— Заге, заге, майн лібес кіндхен [3], що в біблії штудіюєш?

— Хи-хи-хи! "Боолок"! — вибухнув я реготом і втік. Та все це було напочатку, коли я ще не знав його, а потім, добре познайомившися з цим німцем гер Герц Герценгерцом (він прожив у нашій хаті цілий рік), я його полюбив, і мене вже не дратувало те, що він не молиться і їсть, не помивши рук. Спершу я не розумів, як він живе? Як терпить бог такого на світі? Як він не подавиться обідаючи? Як йому не випаде волосся з невкритої голови? Від учителя Моті-розбійника я чув, чув з його власних уст, що цей єврейський німець є не що інше, як перевертень, а це значить: єврей обернувся на німця, який потім ще може обернутися на вовка, корову, на коня чи зовсім на качку... На качку?

"Ха-ха-ха, цікава штука!" думав я, і мені було шкода цього німця. Одного тільки не міг я зрозуміти: чому тато, такий богомільний і богобоязливий, завжди садовив його на покуті? Так само і всі наші сусіди, приходячи до нас у хату, виявляли до нього велику пошану.

— Добридень, реб Герц Герценгерц. З приїздом, реб Герц Герценгерц. Сідайте, реб Герц Герценгерц.

Я навіть якось запитав у тата, та він мене відштовхнув і сказав:

— Геть, це не твоє діло! Чого ти плутаєшся тут під ногами, якого чорта? Нема того, щоб взяти книжку в руки, кхе-ге-ге!

Знову книжка? Владико небесний!.. Я хочу теж дивитися, я хочу теж почути, про що говорять!

Заходжу до зали, прокрадаюся в куточок і прислухаюсь, про що говорять у нас, дивлюся, як гер Герц Герценгерц сміється вголос і курить товсті чорні сигари, що чудово пахнуть... Раптом підходить до мене батько і дає мені ляпаса:

— Ти вже знов тут? Ледацюго! Що з тебе буде, тупа твоя голово? Ґвалт, що з тебе буде, кхе-ге-ге!..

Гер Герц Герценгерц заступається за мене: "Дайте йому спокій! Дайте йому спокій!"

Проте це не допомагає. Тато виганяє мене. Я беру "книгу" в руки, але мені зовсім не хочеться читати! Що робити?.. Никаю з одної кімнати до іншої, поки забрідаю до найкращої з усіх кімнат, яку займає гер Герц Герценгерц. Ах, як хороше, як світло тут! Лампи горять, і дзеркала міняться; на столі велика срібна чорнильниця з гарними перами; чоловічки, коники, цяцечки, камінчики і... ножик. Ах, чудовий ножик!.. От коли б я, наприклад, мав такого ножика! Який би я був щасливий! Які різноманітні речі я б міг вирізьблювати! Ану, треба спробувати — чи він гострий?.. Мить — і ножик у мене в руках. Ах! Бере волосинку! Перетинає волосинку! Ой-ой-ой, який ножик!..

Оглядаюсь навкруги і пробую покласти його на хвилинку до себе в кишеню... Рука тремтить... Серце калатає так, що я чую, як воно вистукує: "тук-тук-тук!.." Раптом чую, хтось іде, рипить чобітьми. Це він, гер Герц Герценгерц! Ай, ай, що робити? Ножик нехай буде у мене, я його потім назад покладу. Тимчасом треба вийти, піти звідси, втекти! Втекти!..

Я вже не можу вечеряти. Мати мацає мені лоба, батько зиркає на мене сердито і наказує піти спати... Спати? Хіба я можу заплющити очі? Я зовсім мертвий! Що робити з ножиком? Як його покласти назад?..

— Іди-но сюди, золото моє! — звертається до мене другого дня вранці тато. — Чи ти не бачив ножика?..

Спочатку я дуже перелякався: мені здалося, що він знає і всі вже знають... Ледве-ледве не прохопився: "Га? Ножик? Ось він..." Мені щось наче здавило горло, і я тремтячим голосом відповів:

— Де? Який ножик?..

— Де! Який ножик! — перекривляв мене тато. — Де? Який ножик? Звісно, не золотий ножик! Ножик нашого квартиранта! Ти, лобуряко, шибенику, кхе-кхе-кхе!..

— Чого ти причепився до дитини? — встряє мати. — Дитина ні сном ні духом не винна, а він їй морочить голову: ножик, ножик.

— Ножик, ножик! Як то не знає? — сердито каже тато. — Цілий ранок чує він, як гомонять: "Ножик, ножик! Ножик, ножик!", перевертають усе в домі, шукаючи ножика, а він питає: "Де? Який ножик?" Іди вже, іди помийся, лобуряко, негіднику, кхге-ге!

Хвала Всевишньому, що вони мене хоч не обшукали! Що робити далі? Треба сховати ножик у надійному місці...