Обережно, тригери (збірка)

Ніл Ґейман

Обережно, тригери

Збірка оповідань

Не знаю, як так сталося, але вісімнадцять років тому мені пощастило зустріти видатного голлівудського агента, який обожнює книжки. Він досі мій агент, досі видатний і досі понад усе любить коротку прозу. Ця збірка оповідань присвячується Джону Левіну

Вступ

I. Маленькі тригери

Деякі речі мене засмучують. Але мова не про це. Я хочу поговорити про ті зображення, слова чи ідеї, які наче ляда прочиняються під ногами і жбурляють нас із безпечного, нормального світу у місце моторошне й непривітне. Наші серця шалено калатають у грудях, і ми хапаємо ротом повітря. Кров відринає від наших облич та пальців, ми бліднемо і вражено сапаємо.

І в ці хвилини, коли спрацьовує наш тригер, ми усвідомлюємо: минуле все ще з нами. Є речі, які терпляче чекають на нас у темних переходах нашого буття. Ми думаємо, що все минуло, ми викинули їх з голови, полишили зсихатись, морщитись та відлітати з вітром; та це не так. Вони чекають на нас, зачаївшись, готуються, відпрацьовують свої нищівні удари — різкі, важкі, безжалісні удари у живіт, — вони чатують, аж доки ми не завітаємо знову.

Потвори в наших шафах та думках нікуди не зникають у пітьмі, як цвіль попід долівкою та за шпалерами, і скільки там пітьми — невичерпний запас пітьми! Ночі там вистачить на цілий Всесвіт.

Чого нам слід остерігатись? У кожного з нас є маленькі тригери.

Я вперше натрапив на фразу "Обережно, тригери!" в інтернеті, де її основною функцією було попереджати людей про посилання на зображення та ідеї, які можуть їх засмутити або викликати неприємні спогади, тривогу чи жах, щоб вони могли відфільтрувати цей контент зі стрічки новин або були морально готові з ним зіткнутись.

Я був у захваті, коли дізнався, що попередження про тригери перейшли межу між інтернетом та світом матеріальних речей. Повідомлялося, що у кількох коледжах збиралися почепити попередження про тригери на твори літератури, мистецтва та кіно, щоб попередити студентів про те, що на них чекає. Ця ідея мене водночас порадувала (зрозуміло, що варто попереджати людей про речі, які можуть їх засмутити), але разом із тим і сильно збентежила: коли я написав "Піщану людину" і її почали публікувати у форматі щомісячного коміксу, на кожному випуску було попередження про те, що комікс рекомендовано для дорослих читачів — я вважав це доцільним. Так потенційні читачі розуміли, що перед ними недитячий комікс, який може містити неприйнятні зображення чи ідеї, і, якщо ви дорослий (що б це для вас не значило), рішення за вами. Що ж до речей, які могли їх стривожити, вразити або навести на помисли, які досі не спадали їм на думку, я вважав, що читачі розберуться самі. Ми дорослі, тож самі обираємо, що нам читати чи що не читати.

На мою думку, те, що ми читаємо у зрілому віці, слід читати без будь-яких попереджень чи застережень, окрім, хіба що, такого: "Ви входите на свій страх і ризик". Ми повинні дізнатися, що таке художня література, що вона значить для нас — цей досвід унікальний, адже кожен переживає історію по-своєму.

Ми творимо історії у власній голові. Ми беремо слова і надаємо їм сили, ми дивимося через чужі очі, крізь які бачимо і переживаємо те, що й інші. Часом я замислююсь: "Чи вигадані історії безпечні?" А потім запитую себе: "Чи повинні вони бути безпечними?" У дитинстві я натрапляв на історії, про читання яких потім жалкував. Я був неготовий до них і тому засмучувався: це були історії про безнадію, де люди були принижені чи знівечені, де дорослих показували вразливими, і батьки не могли нічим допомогти. Історії тривожили мене і з'являлися у кошмарах й мареннях, хвилювали та засмучували до глибини душі, але вони також навчили мене, що іноді, читаючи художню літературу, я зможу визначити свою зону комфорту лише покинувши її. Тепер, вже дорослий, я б нізащо не позбувся того досвіду, навіть якби міг.

Але і зараз існують речі, які мене сильно засмучують, коли я з ними стикаюсь: в інтернеті, у книзі або в реальному світі. Від них завжди однаково важко і серце збивається з ритму, від них не втечеш без негативних наслідків. Та вони чомусь вчать мене, відкривають очі, і хоч завдають болю, та змушують думати, рости й змінюватися.

Читаючи про обговорення у коледжах, я запитував себе, чи одного дня на мої твори теж почеплять попередження про тригери. І чи буде це виправдано. А потім я вирішив зробити це першим.

У цій книжці, як і в житті, є речі, які можуть вас засмутити. Тут є смерть і біль, сльози та труднощі, насильство всіх мастей, жорстокість і навіть знущання. Та часом, я сподіваюсь, тут зустрічається і доброта. І навіть кілька щасливих кінцівок. (Зрештою, нечасто історії закінчуються нещасливо для всіх дійових осіб.) Та це ще не все. У мене є знайома на ім'я Рокі, яку лякають щупальця, а надто з присосками, і їй справді потрібні попередження про те, що та чи інша річ їх містить, бо коли Рокі неочікувано стикається з куснем кальмара чи восьминога, вона враз із тремтінням пірнає за найближчий диван. Десь на цих сторінках є гігантське щупальце.

Багато моїх історій закінчуються погано принаймні для одного з персонажів. Вважайте, що вас попередили.

II. Передполітний інструктаж з безпеки

Часом важливі істини виголошуються у незвичних контекстах. Я надто багато літаю. Ця ідея, це речення були б незбагненними для мене в юності, коли кожен політ видавався захопливим і дивовижним, коли я втуплювався в хмари за вікном і уявляв їх містом чи цілим світом, де можна гуляти у безпеці. І все ж, на початку кожного польоту я замислююсь і роздумую над мудрими словами стюардес, неначе то коан,[1] коротка притча чи наймудріше з усіх знань.

Ось що вони кажуть:

"Закріпіть свою маску, перш ніж допомагати іншим".

У цю мить я думаю про всіх нас, людей, і про маски, які ми носимо, маски, які ховаємо і маски, які знімаємо. Я уявляю, як люди вдають, якими вони є насправді, а згодом дізнаються, що інші люди значно кращі чи значно гірші, аніж вони самі у власній уяві чи в очах інших. А потім я думаю про необхідність допомагати іншим і про те, як ми маскуємося для цього, і як без маски ми стаємо вразливими…

Усі ми носимо маски. Саме це робить нас цікавими. Ці історії — про маски і про те, які ми є під ними.

Ми, автори, заробляємо собі літературою на життя. Ми — сукупність усього, що ми бачили та чули, а головне, усього, що читали.

У мене є друзі, які критикують, гніваються та просто вибухають від розчарування, коли люди не розуміють посилань, не здогадуються про підтекст, забувають авторів, історії та світи. Я зазвичай дивлюсь на речі з іншого боку: колись я й сам був чистим клаптем пергаменту, чекав, доки на мені напишуть. Я дізнався про речі та людей з історій, і звідти ж дізнався про авторів.

Багато, якщо не більшість історій у цій книжці, — частина тієї самої сукупності. Вони існують, бо інші автори, інші голоси та інші думки вже існували до них. Сподіваюся, ви будете не проти, якщо у цьому вступі я скористаюся можливістю вказати вам на кілька авторів та місць, без яких ці оповідання не побачили б світ.

III. Удача в жеребкуванні

Це моя третя збірка короткої прози і я уявляю, наскільки мені пощастило.

Я виріс з любов'ю та повагою до оповідань. Вони видавалися мені найбільш чистим та ідеальним творінням людини: жодних зайвих слів у найкращих з них. Автор махне рукою, і навколо з'являється цілий світ зі своїми людьми та ідеями. Початок, середина та кінець, що проведуть вас Всесвітом і повернуть назад. Я любив різні збірки оповідань — від антологій жахів та історій з привидами, які я читав ще хлопчиком, до збірок окремих авторів, які змінили моє сприйняття світу.

Мої улюблені збірки не лише знайомили мене з оповіданнями, а й відкривали щось нове про історії у книзі та про письменницьку майстерність. Я поважав авторів, які не писали вступу, але я не міг любити їх так само щиро, як я любив тих, хто дали мені усвідомити, що кожна історія в антології була написана — дійсно вигадана слово за словом та записана — людською істотою, яка думала, дихала, гуляла і, можливо, навіть співала у душі так само, як я.

У видавничій справі мудрість полягає в тому, що збірки оповідань не продаються. Найчастіше збірки оповідань виходять як самвидав або публікуються в малих друкарнях — їх не вважають чимось "справжнім", як-то романи. Та все ж, для мене саме оповідання — це місце, де можна розгулятися, поекспериментувати та погратись. У мене є можливість помилитись і вирушити у коротку подорож, і є щось у процесі складання збірки, як оця, що одночасно лякає та відкриває очі: коли я складаю історії докупи, теми перероджуються, змінюються й чіткішають. Я дізнаюся, про що писав останнє десятиліття.

IV. Дуже перепрошую

Я цілковито впевнений у тому, що збірки оповідань мають бути об'єднані однією тематикою. Вони не повинні, неначе вінегрет, хоч-не-хоч зв'язувати історії, які явно не задумувались як частина цілого. Одним словом, вони не можуть поєднувати в собі жахи та історії про привидів, наукову фантастику та казки, магічний реалізм та поезію. Вони мають щось означати.

Дуже перепрошую, та я не дотримав цих правил.

За це та чимало іншого я сподіваюсь на ваше розуміння і лиш маю надію, що десь на цих сторінках ви зустрінете історію, яку б інакше нізащо не прочитали. Погляньте! Ось одна коротенька історія, що чекає на вас просто зараз:

Шедери

Деякі створіння полюють. Деякі — шукають їжу. Шедери ж ховаються. Часом, правда, вони скрадаються. Але здебільшого ховаються.

Шедери не плетуть павутиння. Світ — їхня павутина. Шедери не риють ям. Якщо ти тут, то ти вже в ямі.

Є тварини, що переслідують, женуться, наче вітер, без упину, щоб вп'ястися зубами в твою шкіру й знесилити. Шедери не переслідують. Вони просто ідуть туди, де ти будеш, коли закінчиться погоня, й чекають там на тебе, десь у пітьмі, у закутку. Вони знаходять останнє місце, де ти б шукав, й чатують там, як є на те потреба, аж доки ти не дійдеш до того місця і не побачиш їх.

Від шедерів не сховатись. Вони прийшли першими. Від шедерів не втекти. Вони чекають на тебе в кінці твого шляху. Шедерів не подолати — вони терплячі і зволікатимуть, аж доки не настане день, коли ти втомишся від боротьби, коли не буде більше сил боротись, день, коли завданий останній удар, зроблений останній укол, сказане останнє болюче слово.