Обряд родини Масгрейвів

Артур Конан Дойл

Обряд родини Масгрейвів

Перекладач: Микола Дмитренко

У характері мого друга Шерлока Холмса мене часто вражала одна дивовижна риса: у своїй розумовій роботі він був вельми охайний і акуратний, любив він і вишукано вдягтися, та водночас йому була властива надзвичайна неорганізованість, і він міг довести до розпачу будь-кого, хто мешкав з ним під одним дахом. Це не означає, що сам я щодо цього бездоганний. Безладна робота в Афганістані, посиливши мою природну схильність до богемного життя, зробила мене безладнішим, ніж це дозволено лікареві. Проте моя безладність має межі, і коли я бачу людину, яка зберігає свої сигари в цеберку для вугілля, тютюн — у перській пантофлі, а листи, що на них треба негайно відповісти, приколює складаним ножиком до дерев'яної полиці над каміном, то починаю думати про себе щонайкраще. До того я завжди вважав, що такій розвазі, як стрільба з пістолета, слід, безперечно, віддаватись просто неба; отож коли Холмс, пройнявшись якимось дивним настроєм, вмощувався в кріслі з револьвером у руці та сотнею патронів і починав прикрашати протилежну стіну патріотичним вензелем "VR"1, я дуже гостро відчував, що ні повітря, ні вигляд нашого помешкання від цього аж ніяк не кращають.

Наші кімнати завжди були повні хімікатів та речей, що лишилися на згадку про різні кримінальні справи, і все це опинялося в зовсім несподіваних місцях, приміром у маслянці або ще деінде. Та найбільше завдавали мені клопотів Холмсові папери. Він терпіти не міг нищити документи, особливо пов'язані зі справами, які він колись розслідував, а проте раз або двічі на рік збирався на силі й розбирав свій архів та упорядковував його. Як я вже згадував десь у своїх безладних нотатках, бурхливі вибухи енергії, коли Холмс здійснював видатні розслідування, чергувалися в нього з періодами апатії, і тоді він майже не рухався, а здебільшого лежав, граючи на скрипці або читаючи книжки. Отже, щомісяця паперів більшало й більшало, по всіх кутках росли стоси рукописів, а палити їх суворо заборонялося і доторкатись до них міг тільки їхній власник. Одного зимового вечора ми сиділи біля каміна. Скориставшись із того, що Холмс закінчив робити вирізки і вклеювати їх у свій альбом, я зважився запропонувати йому знайти хоч би пару годин, щоб надати нашому помешканню трохи пристойнішого вигляду. Він визнав справедливість мого прохання і з досить похмурим виразом обличчя подався до своєї спальні. Незабаром він з'явився знову, тягнучи чималу бляшану скриньку. Поставивши її посеред кімнати й сівши перед нею на ослінчик, він одкинув віко. Я побачив, що скринька на одну третину заповнена паперами, перев'язаними червоною тасьмою.

— Тут чимало цікавих справ, Вотсоне,— сказав Холмс, лукаво позираючи на мене.— Гадаю, коли б ви знали, щó у цій скриньці, то, мабуть, попросили б мене дістати звідти деякі папери, а не класти туди нові.

— Отже, там записи про вашу давнішу роботу? — спитав я.— Мене обіймає жаль, що я не маю ніяких нотаток про ті часи.

— Авжеж, друже, всі ці справи відбулися ще до того, як у мене з'явився мій власний біограф і поклав собі уславити моє ім'я.

М'якими, пестливими рухами він одну за одною виймав паки паперів.

— Не всі справи кінчались успішно, Вотсоне,— сказав він,— але серед них було кілька неабияких загадок. Ось звіт про вбивства в Тарлетоні, ось справа Вембері, торговця вином, ось записи про пригоду з однією старою росіянкою, ось дивна історія алюмінієвої милиці, а також повний звіт про Ріколетті з дерев'яною, ногою та про його страшну дружину. А ось... о, це справді цікава справа!

Холмс запорпався на самісінькому споді скриньки й витяг маленьку дерев'яну з висувною кришкою коробочку, схожу на ті, що в них тримають дитячі іграшки. Звідти він, видобув зіжмаканий клапоть паперу, старовинного фасону мідний ключ, дерев'яний кілочок з прив'язаним до нього клубком мотузки і три металеві укриті іржею кружальця.

— Ну, друже, якої ви думки про ці речі? — спитав Холмс, сміючись із моєї розгубленості.

— Цікава колекція.

— Дуже цікава. А історія, пов'язана з нею, ще цікавіша.

— Отже, ці реліквії мають історію?

— О, вони самі — історія!

— Що ви хочете цим сказати?

Шерлок Холмс по черзі брав усі ті речі і клав їх на край столу. Потім пересів у своє крісло і оглянув предмети блискучими від задоволення очима.

— Оце все я залишив собі на згадку про випадок, пов'язаний із обрядом родини Масгрейвів.

Холмс не вперше згадував про цю справу, але мені досі не пощастило почути подробиць.

— Мені б дуже хотілося,— сказав я,— щоб ви розповіли про той випадок.

— I залишив усі речі розкиданими? — насмішкувато вигукнув Холмс.— Адже ваша любов до охайності довго такого не витримає. Проте я й сам хочу, щоб ви додали до свого літопису цей випадок, бо він має такі деталі, які роблять його унікальним у кримінальній хроніці не лише Англії, а, мабуть, і будь-якої іншої країни. Колекція моїх невеличких досягнень справді була б неповна без розповіді про цю незвичайну справу.

Коли я вперше приїхав до Лондона, то оселився на Монтегю-стріт, просто за рогом Британського музею, й жив там, заповнюючи своє надто необмежене дозвілля вивченням усіх тих наук, які зробили б мене більш підготовленим до того, чим я мав намір зайнятись. Час од часу мені траплялося щось розслідувати, головним чином за рекомендацією давніх студентських товаришів, бо протягом останніх років мого навчання в коледжі там точилося чимало розмов про мене й мій метод. Серед інших довелось мені розслідувати справу про обряд родини Масгрейвів.

Моє втручання в цю надзвичайно цікаву справу призвело до вельми поважних наслідків. I саме вона була першим кроком до мого нинішнього становища.

Реджінальд Масгрейв навчався в одному зі мною коледжі, я навіть був з ним трохи знайомий. Він не користувався особливою популярністю серед студентів останнього курсу, хоч мені завжди здавалося, що його зарозумілість — всього-на-всього спроба приховати неймовірну невпевненість у собі. На вигляд він був справжній аристократ — тонке обличчя, високе чоло, великі очі, мляві, але вишукані манери. Він і насправді був нащадок однієї з найстаровинніших родин у всьому королівстві, хоч і молодшого її відгалуження, яке ще в шістнадцятому столітті відокремилось від північних Масгрейвів і оселилося в Західному Сассексі, де Херлстон — родовий маєток Масгрейвів — найдавніша людська оселя в графстві. Здавалося, місце народження позначилось на Реджінальді Масгрейві, і коли я дивився на його бліде, з гострими рисами обличчя, гордовиту поставу голови, мені мимоволі уявлялися сірі склепінчасті переходи, загратовані вікна і всі ці благородні руїни феодальної архітектури. Інколи нам траплялося поговорити, і я пам'ятаю, що він завжди виявляв гостру цікавість до моїх методів спостережень і висновків.

Я не бачив його чотири роки, аж якось уранці він увійшов до моєї кімнати на Монтегю-стріт. Змінився він мало, одягнений був модно,— він завжди був трохи франтом,— і зберіг спокійну, ввічливу манеру поводитись, що нею вирізнявся й раніше.

"Ну, як ся маєте, Масгрейве?" — спитав я, коли ми приязно потисли одиy одному руки.

"Ви, мабуть, чули про смерть мого бідолашного батька,— сказав він.— Батько помер близько двох років тому. Зрозуміло, відтоді я змушений хазяйнувати в Херлстонському маєтку, а оскільки я ще й депутат парламенту від своєї округи, то життя в мене клопітне. А ви, Холмсе, бачу, на практиці застосовуєте ті видатні здібності, якими колись нас дивували".

"Так,— відповів я,— заробляю на прожиття власним розумом".

"Дуже радий чути це, бо ваша порада була б зараз для мене просто неоціненною. В нас у Херлстоні сталися дивні події, і поліція не змогла нічого з'ясувати. Якась справді дивовижна й незбагненна справа".

Можете уявити собі, Вотсоне, як жадібно я його слухав; адже це була саме та нагода, що я її так пристрасно шукав усі ці місяці бездіяльності, вона сама знайшла мене! В глибині душі я завжди вірив, що можу досягти успіху там, де інші зазнають невдачі, тож тепер мав змогу випробувати себе.

"Благаю вас — розкажіть усе детально!" — вигукнув я.

Реджінальд Масгрейв сів навпроти мене і закурив сигару, яку я йому запропонував.

"Мушу вам сказати,— почав він,— що хоч я ще не оженився, але мені доводиться тримати в Херлстоні чималий штат прислуги — будинок старий, побудований безладно і тому потребує постійного догляду. До того ж у мене є мисливський заповідник, і під час полювання на фазанів там збирається чимале товариство, що теж вимагає слуг. Всього в мене вісім покоївок, кухар, дворецький, два лакеї і хлопець на побігеньках. В саду і стайнях є, звичайно, свої робітники.

З усіх цих людей найдовше — двадцять років — прослужив у нас Брантон, дворецький. Він був молодим шкільним учителем без місця, коли мій батько взяв його до себе на службу, але він відзначався неабиякою енергією і славною вдачею, тож незабаром став просто незамінним у нашому домі. Брантон — гарний на вроду, високий на зріст, у нього чудовий лоб; йому зараз близько сорока років. Може здатися дивним, що, маючи неабиякі особисті переваги й надзвичайні здібності,— Брантон знає кілька мов і грає мало не на всіх музичних інструментах,— він так довго задовольнявся своїм скромним становищем, але, мабуть, велося йому непогано, і він не бажав ніяких змін. На херлстонського дворецького звертав увагу кожний, хто приїздив до нас. Проте цей зразок довершеності має одну ваду. Він трохи донжуан, і можете повірити — для такого мужчини, як він, грати цю роль у нашій тихій сільській окрузі не дуже важко.

Все йшло добре, поки він був одружений, але відтоді, як овдовів, ми не можемо обібратися з ним клопоту. Правда, кілька місяців тому у нас з'явилася надія, що Брантон одружиться знову, бо він заручився з Рейчел Хауелз, нашою молодшою покоївкою, але він покинув дівчину і став залицятися до Дженет Треджеліс, дочки старшого єгеря. У Рейчел, дуже славної дівчини, але вкрай вразливої, як усі валлійки, було гостре запалення мозку, і тепер вона ходить — принаймні ходила до вчорашнього дня,— наче тінь колишньої Рейчел, бо від неї зосталися самі очі.

Така була наша перша драма в Херлстоні, але друга змусила нас забути про неї.