Ода російському городу

Пам'яте моя, пам'яте, що ти дієш зі мною?! Все пряміше, все вужче твої дороги, все тьмяніший виднокіл, і кожна дальня вершина здається капличкою, що обіцяє заспокоєння. І рідше супутники зустрічей, яким хотілось би вклонитись, а спомини, необхідні живій душі, осипаються осіннім листом. Стою на житейському зітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки і кольори того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть у важкі свої дні й роки.

І все не замовкає в мені війна, стрясаючи натомлену душу. Багряне світло пробивається крізь німу вже товщу часу, і, сплющена, закам'яніла, але не втративши запаху гарива й крові, клубочиться вона в мені.

Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння. Та нема його навіть у сні, й у сні мучуся, ховаюся од вибухів і десь за північ починаю з жахом розуміти: це вже не та війна, од теперішніх вибухів не сховатись, не захиститись, і тоді покірно, стомлено і байдуже чекаю останнього спалаху — ось блисне біло, засліплююче, скорчить мене останньою судорогою, сплавить і віднесе іскрою в глибину всесвіту, який я так і не збагнув моїм розумом. І бачу ж бо, виразно бачу ту іскорку, відчуваю її політ. Через те бачу, що був уже піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь там поміж життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі не занесло мене в небуття, а скинуло на виснажену землю.

Скільки раз гинув я в нестерпних снах! І все-таки воскресав і воскресав. На зміну жахливо гогітливому вогню, гримкотливому диму вибухів раптово ринуть строкаті галявини в квітах; шумливий березовий гай; тихий кедрач на моховитій горі; спінена потоком ріка; коромисло веселки над нею; острів, обкиданий зеленим хутром шелюги; статечний сільський город біля селянського двору.

І лиця, лиця...

З'являться всі жінки, яких хотів би зустріти й любити, і вже поблажливий до них і до себе не простягаю їм руки,

а згадую тих жінок, яких зустрів і любив насправді. З літами я навчився втішати і обманювати себе — спомини про ці зустрічі солодші й чистіші від самих зустрічей...

Пам'яте моя, сотвори ще раз диво, зніми з душі тривогу, тупий гніт утоми, що пробуджує похмурість і отруйливу солодкість самотини. І воскреси,— чуєш?— воскреси в мені хлопчика, дай заспокоїтися і очиститися біля нього. Ну, хочеш, я, безбожник, іменем господнім заклинатиму тебе, як одного разу, оглушений і осліплений війною, молив підняти мене з дна мертвих безодень і хоч що-небудь знайти в темному і змертвілому нутрі? І згадав, згадав те, що хотіли в мені вбити, а згадавши, оживив хлопчика — і порожнеча знову наповнилася звуками, кольорами, запахами.

Мені говорили: отака надсада не мине даремно! Буду я хворий і од нервового перенапруження не доживу стільки-то літ, мені відведених. А навіщо вони мені, ті скільки-то літ, без мого хлопчика? І хто їх рахував, роки, нам відведені?

Освіти ж, пам'яте, хлопчика до кожної веснянки, до кожної подряпинки, до білого шраму на верхній губі — вчився колись там ходити, впав і розсік губу об ребро мостини.

Перший в житті шрам.

Скільки потім їх буде на тілі і в душі?

...Далеко-далеко виник легенький рух, гойднулася срібна ниточка, гойднулася й вигасла, злилася з небесним маревом. Та все в мені стріпнулося, відгукнулося на ледь відчутний проблиск пам'яті. Там, у минулому, що повільно наближається, по павутині, ось-ось ладній обірватися, під куполом небес, пригасивши дихання, йде до мене, осяяний сонцем, сільський хлопчик.

Я поспішаю назустріч йому, біжу з задишкою, перевалююсь незграбно, наче линялий гусак по тундрі, гупаю оголеними кістьми по вкритій мохом мерзлоті. Спішу, спішу, минаючи кровопролиття і війни; цехи з клекочучим металом; розумників, які сотворили пекло на землі; мимо прихованих ворогів і вдаваних друзів; мимо задушливих вокзалів; мимо життєвих чвар; мимо газових факелів і мазутних рік; мимо вольт і тонн; мимо експресів і супутників; мимо хвиль ефіру і кіножахів...

Крізь усе оце, крізь!

Туди, де на істинній землі жили воістину рідні люди, котрі вміли любити тебе просто так, за те, що ти є, і які знали одну-єдину плату — розділену любов.

ь

Хворі ноги, що багато ходили, здригнулися, шкірою відчувши не холоднечу тундри, а живе тепло городньої борозни, торкнувшись м'якої плоті трудової землі, відчули її струми, ось уже чиста роса лікує садна.

Через багато-багато років дізнається мій хлопчик, що така ж, як він, мала людина, в зовсім іншому краю, переживши хвилюючу мить повного злиття з рідною землею, прошепоче з зітханням: "Я чую печальнії звуки, яких не почує ніхто..."

...Беру в свою велику долоню руку хлопчика і болісно довго вдивляюся в нього, стриженого, веснянкуватого,— невже мною він був, а я ним?!

* * *

Дім хлопчика стояв лицем до річки, зависаючи вікнами і призьбою над підмитим крутояром, порослим шептун-тра-вою, чорнобилем, всюди пролізаючою жаливою. До правої вилиці дому примикав горожею город, що косо й хистко йшла вздовж балки, у повінь залитої до косогору дикою водою, котра залишала після відходу пластовини льоду й свіжі водомиї — земельні рани, які одразу ж починало затягувати зеленою шкірочкою плісняви. По ледь помітній улоговині вода інколи веснами проникала під жердини заднього прясла, розливалася аж під самою горою, заповнювала яму, з якої колись брали землю на господарські потреби. В ямі-ковбані, коли рік був незасушливий, вода кисла до заморозків, лід на ній ставав грудкуватий, провально-чорний, на нього боязко було ступати. У ковбані застрявали щупачки, схожі на складаний ножик, і в'юни, що проспали відхідний водотік. Щупачки швидко справлялися з в'юнами, а самих щупачків діти висмикували волосяною петлею, або коршаки й ворони хапали, коли вони перекидалися од задухи догори черевом — в яму скидали всякий мотлох.

Влітку ковбаня вкривалася кашею ряски, проростала вздовж і впоперек зеленою чумою, і тільки жаби, сірі трясогузки та товстозаді водяні жуки жили тут. Інколи з ріки прилітав охайний куличок. "Як ви тут живете?—ремствував:— Твань, сморід, занехаяність". Трясогузки сидять, сидять, та як випурхнуть, та боєм на гостя, затріпочуть, запе-ревертаються, як зіжмакані папірці, і — раз! — знову на корч або на камінь синичками опадуть, хвостиками похитують, комара стережуть, пощастить, то й муху хапонуть.

З гір наповзали, чіпляючись за кілки городу, лізли на жердину нитки повитиці, дідових кучерів і хмелю. Біля ковбані траплялись незабудки, рожевий кам'яний жовтець і, звичайно, осока-різуха. Як без неї обійдешся?! Середліта леваду біля городу окроплювало сонячно-сяючою курячою сліпотою, свиріпкою, головухими ромашками, бузковою ага-лик-травою, а під них, під відверто сяючі квіти й пахучі трави лізла, ховалася вошива цибуля, золотушна трава, неїстівна колючка. Леваду не косили, прив'язували на ній коня і він ліниво пощипував на закуску зелений дріб'язок, а частіше стояв просто так, задумливо дивлячись у зарічну далину, або спав стоячи.

Ні леваду, ні межі городу плугом не тіснили — вистачало простору всім, хоч і притисли гори мотузком витягнутий хутірець до самої річки.

Лівого прясла у городу не було — сім'я хлопчика дотримувалась правила: "Не живи з засіками, а живи з сусідами",— і від дому і садиби, що стояли поруч, горожею себе не відділяла. Втім, межа тут була така широка, так заросла вона лопухами, коноплями, свербигузом і всяким іншим непотребом, що ніякої загорожі не треба було. В глушині межі, запіненій серед літа малиново киплячим знітом і м'ясистими будяками, доступно пролізати собакам, курям, мишам та змійкам. Траплялося, хлопчик шукав у межі м'ячик, що закотився, або заблукале курча — так після хоч облизуй його — весь у знітовому меду. Густо гуділи шершні в межах, вислозаді оси і непоказні дикі бджоли; вим'ями висіли там гнізда, наче з обгорілих плівок зліплені. В них метушилося щось, чувся шерех і дзижчання. Непереможна хлопчача цікавість змусила якось ткнути вудлищем у цю загадкову дірчасту споруду. Що з того вийшло — краще і не згадувати...

Лазня похилилася в балку, випадаючи з жердин, наче стара конячка з поганенької упряжки, і тільки зарості суцільного бур'яну, що підпирали лазню зі всіх боків, здавалось, не давали їй скотитися з косогору. Зате воду для миття і поливання носити було близько, зате ліс поруч, суниці, полуниці, кам'яниці, глід зріли зразу за горожею.

На хорошому, хай і дикуватому привіллі розкинулось рідне подвір'я хлопчика, і небагато, але впевнено жилося на нім великій, різнокаліберній сім'ї. Народ в сім'ї був пісенний, бешкетливий, розмашистий, на діло й потіху удатний.

З лазні, щоб потрапили у двір, треба перетнути весь город по широкій борозні, яку що далі в літо, то тісніше замикало всяким розрослим овочем. З листя брукви, з лоскітливих китиць морквочки, з твердо тицяючих бобів — звідусюди сипалася роса, колола й лоскотала відмиту шкіру, а дрібнолиста кропива-летюха свербляче жалилась.

Та хіба це був біль і горе після того, що переніс хлопчик у лазні?!

З ніздрів, з горла видихалася чадна отруйність, дзвін у вухах затихав, не різав їх пронизливою пилкою, просвітлюючись, виразно бачили очі, і весь світ являвся йому но-воствореним. Хлопчику все ще здавалося, що за горожею, скріпленою кіллям, немає ніякого населення, ніякої землі —— все суще вмістилося в темний квадрат городу. Ліси, гори поза балкою і заднім пряслом, що примикало до косогору, там усе одно, що в телефоні, який висить у сплавній конторі,— все скрито: говорить телефон, а нікого немає! Ось і збагни!

Ні, за городом ще городи, двори з притихлою худобою, будинки, що кидають пригасле світло в ріку, люди, неквапливі, умиротворені суботньою лазнею. І в той же час нічого немає. Зовсім би загубився хлопчик у нічному підзоряному світі і забув би себе і все на світі, тільки он в молочному від пари вікні лазні тьмяніє вогник, вихоплюючи купку пирію на призьбі. Голосно розмовляє в лазні, б'ючи себе віником, повискує млосно жіночий рід. Там, у лазні, дві рідні тітки, заміжні, ще троє сусідських дівчат затесалися туди ж. У сусідів є своя лазня, та дівки-хитрунки під виглядом — ближче, мовляв, воду носити, збиваються в крайню лазню. "Молоді безсоромниці! Кров у них біситься!"— заключає бабця.