Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

- Астрід Ліндгрен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА СІДАЄ НА КОРАБЕЛЬ

(пер. О.Сенюк)

Повість (дитяча)

----------------------------------------------

ПЕППІ ХОДИТЬ ПО КРАМНИЦЯХ

Одного чудового весняного дня, коли на небі світило ясне сонце, на деревах щебетали пташки, а по канавах весело дзюрчала вода, Томмі й Анніка прибігли до Пеппі. Томмі взяв із собою кілька грудочок цукру коневі Пеппі, і вони з Аннікою спершу трохи постояли на веранді, погладили й погодували коня, а потім уже зайшли до Пеппі. Пеппі ще спала, поклавши, як завжди, ноги на подушку, а голову сховавши під ковдру. Анніка полоскотала її за ноги й гук.нула:

— Вставай!

Пан Нільсон давно вже встав і тепер сидів на абажурі. Невдовзі ковдра заворушилася, і і-під неї висунулася кудлата руда голова. Пензі розплющила веселі очі й усміхнулася на весь рот.

— Ах, це ви лоскочете мене за ноги! А мені снилося, що це мій татко, негритянський король, мацає, чи немає в мене мозолів.

Вона сіла на край ліжка й заходилася надягати панчохи — одну коричневу, а другу чорну.

— Але звідки візьмуться мозолі, коли носиш он які ходаки, — додала Пеппі й показала на чорні черевики, вдвічі більші за її ступні.

— Що ми сьогодні робитимемо? — запитав Томмі. — У нас з Аннікою вільний день.

— Гм, треба подумати, — мовила Пеппі. — Танцювати навколо ялинки ми не можемо, бо вже танцювали три місяці тому. Та й кататися на ковзанах також не зможемо. Цікаво було б накопати золота, але й цього не можна, бо ми не знаємо, де воно лежить. Тобто, ми знаємо, що на Алясці повно золота, та до нього не дотовпишся через інших шукачів. Ні, треба придумати щось інше.

— Ага, щось цікаве, — мовила Анніка. Пеппі заплела волосся в дві тугі кіски, які стирчали врізнобіч, мов палички. Тоді сказала:

— А що, якби ми пішли до міста? Походили б по крамницях?

— Ми не маємо грошей, — сказав Томмі.

— Зате я маю, — мовила Пеппі. І, на підтвердження своїх слів, відкрила торбу, повну золотих монет. Пеппі взяла їх повну жменю й запхнула в кишеню, пришиту посередині фартушка.

— Я вже готова йти, тільки ще знайду капелюха, — сказала вона.

Але капелюха десь не було. Пеппі зазирнула в ящик з дровами і здивувалась, що там його також немає. Потім заглянула до хлібниці в буфеті, проте знайшла там тільки підв'язку від панчіх, поламаний будильник і скоринку хліба. Нарешті вона пошукала ще на полиці для капелюхів, але там лежала тільки сковорода й шматочок сиру.

— Ну, ніякого тобі ладу! — невдоволено мовила Пеппі. — Нічого не можна знайти! Агов, капелюху, де ти! Ти хочеш іти до міста чи ні? Мерщій показуйся, я не буду на тебе чекати!

Проте капелюх не показувався.

— Ну, як хочеш, про мене. Сиди вдома, як ти такий дурний. Але щоб мені не пхикав, коли я повернуся! — суворо сказала вона.

Невдовзі після цього на шосе, що вело до міста, вибігло троє дітей — Томмі, Анніка й Пеппі з мавпочкою на плечі. Діти були веселі, бо на синьому, чистому небі так гарно сяяло сонечко. Поряд у канаві дзюркотіла вода. Канава була глибоченька.

— Мені так подобаються канави, — сказала Пеппі і, не довго думаючи, залізла у воду, що сягала їй вище колін. Вона побрела по канаві так швидко, що на Томмі й Анніку полетіли бризки.

— Я граюся в корабель! — гукнула Пеппі, але тієї ж миті спіткнулася і впала у воду. — Тобто, в підводного човна, — виправилась вона, підвівшися з води.

— Ти зовсім мокра, Пеппі! — стурбовано сказала Анніка.

— То й що? — відповіла Пеппі. — Хто сказав, що діти неодмінно повинні бути сухі? Адже відомо, що холодна вода загартовує. Це тільки в нас дітям не дозволяють ходити по канавах. У Америці в канавах повно дітей, навіть воді не лишається місця. Вони не вилазять звідти цілий день. Взимку, звичайно, вони замерзають, тільки голови стирчать із криги. Матері приносять їм овочеву юшку й котлети, бо діти не можуть прийти самі на обід. Зате будьте певні, діти в Америці здорові, як дуб!

Того ясного весняного дня містечко було дуже гарне. Між розкиданими абияк будиночками звивалися вузенькі, бруковані камінням вулички. В палісадниках, що були майже біля кожного будиночка, цвіли проліски й крокуси. В містечку було чимало крамничок, і покупців такого погідного дня також не бракувало: дзвоники над дверима, які то відчинялися, то зачинялися, дзеленчали майже безперестанку. Жінки заходили з кошиками й купували каву, цукор, мило та масло. Забігали туди й діти купити лимонаду або пачечку жувальної гумки. Але в багатьох дітей не було грошей. Вони сумно стояли біля вітрин і не зводили очей з тих чудових ласощів, що були там виставлені.

Десь над полудень, коли сонце світило найяскравіше, на головній вулиці містечка з'явилося троє дітей. Це були Томмі, Анніка й Пеппі, мокра-мокрісінька Пеппі, з якої стікала вода. Всюди, де вона ступала, залишався мокрий слід.

— Ой, які ми щасливі! — раділа Анніка. — Гляньте, скільки всього виставлено, а в нас повна кишеня золотих монет!

Томмі теж, коли уявляв собі, скільки вони всього накуплять, підстрибував з радощів.

— Так, мабуть, треба вже починати купівлю, — мовила Пеппі. — Найперше я хочу купити піаніно.

— Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!

— Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.

Крамниці з піаніно їм не трапилося, зате вони опинились біля парфюмерії. У вітрині вони побачили велику банку мазі від ластовиння, а поряд — картку з написом: "ВАС ТУРБУЄ ЛАСТОВИННЯ?"

— Що там написано? — спитала Пеппі. Вона не могла прочитати такого довгого речення, бо не хотіла ходити до школи, як інші діти.

— Там написано: "Вас турбує ластовиння?" — прочитала Анніка.

— Ти ба! — здивувалася Пеппі. — Що ж, на чемне запитання треба чемно її відповісти. Заходьмо!

Пеппі відчинила двері й зайшла всередину в супроводі Томмі й Анніки. За прилавком стояла літня жінка. Пеппі підступила до неї і твердо мовила:

— Ні!

— Що ти бажаєш? — спитала жінка.

— Ні! — ще раз мовила Пеппі.

— Я не розумію, що ти маєш на думці, — сказала жінка.

— Ні, мене не турбує ластовиння,

Тепер жінка зрозуміла Пеппі, але вона глянула на неї й вигукнула:

— Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!

— Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. До побачення! — Пеппі рушила до виходу, проте в дверях обернулася й гукнула:-Але якщо у вас є така мазь, від якої виступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!

Поряд з парфюмерією була крамниця жіночого одягу.

— Бачу, поблизу немає цікавіших крамниць, отже почнемо купувати тут, — сказала Пеппі.

Діти зайшли до крамниці — попереду Пеппі, за нею Томмі, а позаду Анніка. Найперше вони побачили гарний манекен, одягнений у блакитну сукню.

— Гляньте, мабуть, це та жінка, що завідує крамницею, — мовила Пеппі. — Я дуже рада познайомитися з тобою, — звернулася вона до манекена й схопила його за руку.

Та лихо! Рука манекена не витримала щирого потиску Пеппі, відламалася й випала з шовкового рукава. Томмі затремтів з ляку, Анніка мало не заплакала. До дітей відразу підбіг продавець і сердито напався на Пеппі, що тримала довгу руку манекена.

— Тихо, не кричи! — сказала Пеппі, коли він замовк, щоб передихнути. — Я думала, що це крамниця самообслуговування. І хотіла купити собі цю руку.

Продавець ще дужче розсердився і сказав, що манекен не продається. А якби й продавався, то саму руку не можна купити. Але Пеппі й так доведеться заплатити за весь манекен, бо вона його зламала.

— Дуже дивно! — мовила Пеппі. — Добре, що хоч не скрізь так торгують. Уяви собі, що мені захочеться печені і я піду по шматок м'яса до різника, а він скаже, щоб я купувала цілу свиню!

З цими словами Пеппі недбалим порухом витягла з кишені дві золоті монети й кинула їх на прилавок.

Продавець занімів з подиву.

— Може, ваша лялька коштує дорожче? — запитала Пеппі.

— Ні, ні, звичайно, багато дешевше, — відповів продавець і ввічливо вклонився.

— То візьми собі здачу й купи на неї своїм дітям цукерок, — сказала Пеппі й рушила до дверей.

Продавець кинувся за нею, ще раз уклонився і спитав, куди послати манекен.

— Мені потрібна тільки ця рука, і я візьму її з собою, — відповіла Пеппі. — А решту манекена розбери на частини й роздай бідним. До побачення.

— Навіщо тобі ця рука? — запитав Томмі, коли вони були вже на вулиці.

— Ти ще й питаєш! Хіба в людей не буває штучних зубів, штучного волосся? І штучні носи бувають. То чому б мені не мати штучної руки? І щоб ти знав, мати три руки дуже зручно. Коли ми з татом ще плавали по морях, то пам'ятаю, раз попали в таке місто, де всі люди мали по три руки. Чудово, правда ж? Уявляєш собі, вони обідають і тримають в одній руці виделку, а в другій ножа, а тут раптом захочеться подлубатись у носі або почухатись у вусі. Так, непогано вони придумали з тією третьою рукою. Скільки часу виграють собі!

Пеппі задумалася, потім невдоволено сказала:

— Ох, я знов брешу! Дивно, але брехня з мене так і рветься, ніяк я не можу її стримати. Щиро казати, в тому місті люди не мають третьої руки. Мають тільки по дві, як і всі.

Вона замовкла, а за хвилю додала:

— Навіть чимало з них мають, по одній руці. Так, не буду більше брехати, скажу відверто, що вони взагалі не мають рук і коли хочуть їсти, то нахиляються до тарілки й хлебчуть з неї. А почухатись у вусі зовсім не можуть і мусять просити допомоги в своїх матерів. Он як там люди живуть.

Пеппі невдоволено похитала головою.

— Я справді ніде не бачила так мало рук, як у тому місті. Але зі мною завжди так. Раз у раз я щось вигадую, щоб звернути на себе увагу, от і набрехала про людей з трьома руками, коли в них зовсім немає рук.

Пеппі пішла далі вулицею, тримаючи під пахвою руку від манекена. Перед вітриною кондитерської вона зупинилася. Там уже стояла ціла зграя принишклих дітлахів і зачаровано дивилася на ласощі, виставлені за шибою: великі банки з червоними, синіми й зеленими карамельками, довгі ряди шоколадних тістечок, цілі стоси жувальної гумки й паперові пакети з солодким лимонадом. Не дивно, що діти, які стояли й дивилися на те добро, тяжко зітхали — адже в жодного з них не було грошей, навіть найдрібнішої монетки в п'ять ере.

— Пеппі, зайдімо сюди! — попросив Томмі й нетерпляче смикнув її за сукенку.

— Так, сюди нам треба навідатися, — рішуче мовила Пеппі.