Поховані живцем

© Український переклад. Ю. Я. Лісняк, 1992.

Є теми, сповнені гіпнотичного інтересу, але занадто жахливі, аби стати законним набутком літератури. Звичайному романістові слід уникати їх, коли він не хоче уразити читача або збудити у ньому нехіть. їх годиться зачіпати тільки тоді, коли вони підперті й освячені суворістю і величчю істини. Так, наприклад, нас проймає "солодка мука", коли ми читаємо про переправу через Березину, або про землетрус у Лісабоні, або про лондонську чуму, або про Варфоломіївську ніч, або про те, як у калькуттській Чорній Ямі задихнулися сто двадцять три в'язні. Але в цих розповідях нас уражає факт, дійсність, історія. А на вимисли такого роду слід дивитися з відразою.

Я тут згадав кілька найвидатніших і найцарственіших лих; але в них так живо вражають нашу уяву й розміри, а не тільки характер лиха. Можна й не нагадувати читачеві, що з довгого химерного каталогу людських нещасть я міг би вибрати багато окремих прикладів, більше перейнятих безпосереднім стражданням, ніж. будь-яке з цих загальних уособлень катастрофи. Так, справжній біль, найбільше горе завжди зосереджені в чиїйсь особі, а не розсіяні в загалі. І за те, що жахливі крайнощі мук звідані людиною-особою, а не людиною як видом, подякуймо Богові милосердному!

Бути похованим живцем — це, безперечно, найстрахітніше з лих, які будь-коли випадали на долю смертного. А що таке ставалось часто, дуже часто, навряд чи будуть заперечувати люди, які мислять. Межа, що відділяє Життя від Смерті, в найкращому разі примарна й непевна. Хто може сказати, де кінчається одне й починається друге? Ми знаємо, що є хвороби, під час яких припиняються всі видимі вияви життєвої сили, проте це припинення краще назвати затримкою. Це тільки тимчасові паузи в функціях незбагненного механізму. Минає певний час, і якесь невидиме таємниче начало знову приводить у рух магічні важелі й чарівні колеса. Срібна струна не була ослаблена назавжди, а золота чаша — розбита вщент. Але ж де була тим часом душа?

Незалежно від неминучого висновку a priori, що такі випадки повинні мати такі наслідки,— що добре відома наявність таких випадків затримки в житті природним чином мусить час від часу призводити до передчасних поховань,— незалежно від такого міркування ми маємо прямі свідчення медичного й побутового порядку, які доводять, що безліч таких поховань справді відбулись. Я міг би, коли треба, зразу навести сотню незаперечних прикладів. Один, вельми, прикметний,— обставини його, можливо, ще свіжі в пам'яті багатьох читачів,— стався нещодавно в недалекому місті Балтіморі, де спричинив дуже прикру, гостру и поширену на все місто тривогу. Дружина одного з найшанованіших

городян — визначного правника й члена Конгресу — раптом занедужала на якусь незбагненну хворобу, що не піддавалась ніяким зусиллям лікарів. Довго промучившись, вона померла — чи принаймні так вирішили. І справді, ніхто не підозрював і не мав причини підозрювати, що вона не мертва. Весь її вигляд був достоту як у мертвої. Обличчя, як у всіх мерців, загострилося, щоки запали. Очі втратили блиск. Губи зробились мармурово-білі. Тепла в тілі не лишилося. Пульсу не було. Три дні мертве тіло лежало непоховане і задубло за цей час, наче камінь. Одне слово, боячися швидкого нібито розкладу тіла, поквапились його поховати.

Покійницю поклали до родинного склепу, і три роки туди ніхто не заглядав. Через три роки склеп відкрили, щоб поставити туди ще один саркофаг; та лихо! Який страхітливий удар вразив чоловіка небіжчиці, що власноруч відімкнув двері! Коли їхні стулки відчинились назовні, в обійми йому впав, заторохтівши, якийсь угорнений у біле предмет. То був кістяк його дружини в ще не зотлілому савані.

Старанне розслідування з'ясувало, що вона ожила через два дні після похорону, і, борсаючись у труні, звалила її з підставки, чи то підвищення, на підлогу, труна розбилась, і вона змогла вилізти. Ненароком залишений у склепі ліхтар, тоді повний оливи, був порожній; а втім, можливо, що олива просто висохла. На верхній приступці сходів, що вели до цього підземелля жаху, лежав великий уламок труни: певне, вона грюкала ним у залізні двері, щоб привернути чиюсь увагу. Добиваючись у двері, вона, певне, зомліла або й померла з самого ляку; а коли падала, саван зачепився за якийсь гак, що стримів із дверей. Так вона й зотліла, повиснувши сторч.

1810 року один випадок поховання живцем стався у Франції; обставини його підтверджують сентенцію, що дійсність буває дивовижніша за вимисел. Героїня цієї "історії була така собі мадемуазель Вікторіна Лафуркад, молода дівчина знатного й багатого роду, рідкісна красуня. Серед її численних поклонників був один бідний літератор, чи то журналіст, на ім'я Жюльєн Боссюе. Його таланти й загальна привабливість привернули до нього увагу юної спадкоємниці, та й він, видно, щиро кохав її; але врешті родова пиха змусила її відштовхнути його й вийти за якогось пана Ренеля, відомого дипломата й банкіра. Та після одруження цей добродій занедбав її, а можливо, навіть знущався з неї. Проживши з ним нещасливою кілька років, вона померла — чи принаймні запала в такий стан, що кожен, хто бачив її, думав так. її поховали — не в склепі, а в звичайній могилі на кладовищі її рідного села. Закоханий молодик у розпачі, запалений спогадами про своє глибоке захоплення, приїхав зі столиці в далеку провінцію, де лежало те село, з романтичним наміром відкопати тіло й узяти на спомин розкішну косу. Він знайшов могилу, опівночі відкопав труну, розкрив її, а коли заходився відрізати косу, очі коханої розплющились. Жінку поховали живцем! Життя ще не зовсім покинуло її, і пестощі закоханого юнака пробудили її з летаргії, яку помилково визнали за смерть. У нестямі він приніс її до свого помешкання, найнятого в селищі. Досить глибоко обізнаний з медициною, застосував сильні збудливі ліки. Одне слово, вона ожила. І впізнала свого рятівника. Вона лишалася в нього, аж поки її здоров'я поступово цілком відновилось. Серце її, жіноче серце було не кам'яне, і цього останнього доказу любові вистачило, щоб скорити його. Вона віддала те серце Боссюе. До чоловіка не повернулась, приховала від нього своє воскресіння й утекла з коханцем до Америки. Через двадцять років обоє повернулись до Франції, певні, що час дуже змінив Вікторіну й ніхто із знайомих її не впізнає. Та вони помилились, бо, тільки-но побачивши свою колишню дружину, пан Ренель її впізнав і зажадав, щоб вона повернулась до нього. Вона відмовилась, і суд підтримав її, вирішивши, що за таких незвичайних обставин, через такий тривалий час чоловік утратив свої права не тільки морально, а й згідно з законом.

Лейпцігський "Хірургічний журнал", вельми авторитетне і достойне періодичне видання, що його слід би якомусь американському видавцеві передруковувати у нас англійською мовою, сповіщає в останньому числі про дуже тяжку пригоду такого самого типу.

Один офіцер-артилерист, чоловік велетенського зросту й міцного здоров'я, впавши з неприборканого коня, сильно вдарився головою й знепритомнів, трохи пошкодивши череп; але небезпеки для життя начебто не було. Трепанацію виконано цілком успішно, хворому пустили кров і виконали над ним усі звичайні в таких випадках заходи. Проте він дедалі більше западав у стан цілковитого ступору, і врешті вирішили, що він помер.

Погода стояла тепла, і його із аж непристойним поспіхом поховали на міському кладовищі. Похорон відбувся в четвер. Наступної неділі на кладовищі, як звичайно, було повно відвідувачів, і близько полудня серед них зчинилася справжня тривога: один селянин сказав, ніби він, сівши на офіцеровій могилі, виразно відчув, що в землі щось ворушиться, ніби там, у могилі, хтось борсається. Спочатку селянинові не дуже повірили; але видимий переляк його і та впертість, із якою він наполягав на своєму, врешті справили на юрбу відповідне враження. Мерщій принесли лопати, і за хвильку ганебно мілку могилу розрили так, що з'явилась голова похованого. Він був начебто мертвий; одначе сидів випростано в труні, віко якої, шалено борсаючись, підняв.

Його відвезли до найближчої лікарні, і там з'ясувалося, що він іще живий, тільки знепритомнів без повітря. За кілька годин він опритомнів, упізнав присутніх знайомих і уривчасто розповів про свої муки в могилі.

З його слів випливало, що він зберігав свідомість десь із годину після поховання і аж потім зомлів. Могилу засипали абияк, земля не вляглася щільно, і повітря потроху проходило до нього. А потім він почув, що по землі над ним ходять люди, й почав кликати на поміч та борсатись. Як він сам гадав, його розбудила з глибокого сну товкотнеча на цвинтарі, а тільки-но прокинувшись, він зразу усвідомив, у яке страхітне становище попав.

Як сповіщається в статті, цей пацієнт уже видужував і був би, певне, видужав зовсім, якби не став жертвою якогось шарлатанського досліду медиків. Вони скористались гальванічною батареєю, і сердега помер під час несамовитих корчів, які часом викликає гальванічний струм.

Одначе згадка про гальванічну батарею викликала в моїй пам'яті широко відомий незвичайний випадок такого ж роду, коли її дія вернула до життя одного молодого лондонського правника, уже два дні як похованого. Це сталося 1831 року і в ті часи викликало величезну цікавість усюди, де лишень згадували про цю пригоду.

Той правник, містер Степлтон, помер нібито від тифозної гарячки, сполученої з якимись аномальними симптомами, що збудили цікавість у його лікарів. І коли він, як гадали, помер, лікарі просили в його рідних дозволу дослідити труп, але ті не погодились. Як часто буває у випадках такої відмови, лікарі вирішили відкопати мертве тіло й таємно зробити розтин. Вони дуже легко домовились із котроюсь зграєю викрадачів трупів — таких людей у Лондоні є вдосталь — і на третю ніч після похорону тіло відкопали з могили завглибшки вісім футів і приставили до операційного покою однієї приватної лікарні. На животі трупа вже зробили короткий розріз; плоть виявилася свіжою, нерозкладеною, і лікарі вирішили спробувати дію гальванічної батареї. Пішла спроба за спробою, що викликали звичайний ефект без ніяких дивних відхилень — хіба в двох чи трьох спробах конвульсії гальванічного трупа були занадто схожі на рухи живої людини.

Ніч минала.