Полтава

The power and glory of the war,
Faithless as their vain votaries, men
Had pass'd to the triumphant Czar.
Byron*,

* Влада і воєнна слава, зрадливі,

як і люди, їх суєтні прихильники,

перейшли на сторону переможного царя.

Байрон.

ПРИСВЯТА

Тобі — та голос музи темний
Чи ти почуєш віддалік?
Чи слово це я надаремне,
Як чистий дар, тобі прирік?
Чи ця поетова присвята,
Як в давні дні його любов,
Своєю щирістю багата,
Пройде невизнаною знов?

То хоч послухай чисті звуки,
Що так любила ти колись,
І пам'ятай, що в дні розлуки
Важкі шляхи мені сплелись,
Твоя ж пустеля сумовита,
І звуки слів, і злети мрій —
Одна святиня серед світу,
Одна любов в душі моїй.

ПІСНЯ ПЕРША

Багат і славен Кочубей 1,
Для лук його межі немає;
Там коней, втіху для очей,
Без вартових він випасає.
Немало в нього хуторів
В садах полтавських неозорих,
А скільки золотих скарбів
І хутра, срібла та шовків
І на показ, і по коморах!
Та Кочубей живе не тим,
Пишається не табунами,
Не кримським золотом дзвінким,
Не родовими хуторами, —
Ні, донею серед людей
Гордиться сивий Кочубей 2.

В Полтаві, між красунь, вона
Найкраща на дівочу вроду.
Вона — мов квітка весняна,
Що розцвіла до сонця сходу.
Тополя київських висот —
Її подоба. Крок Марії
Мов плав лебежий в тиші вод,
А то, як лань у час негод,
Вона спішить в задумі мрії.
Як піна — персів білина,
Понад чолом ясним вона
Звиває кучері, мов тучі,
Уста — мов квітка у росі,
А очі — як зірки жагучі.
Та не лише за юнь в красі
(Зав'яне цвіт) їй шана всюди, —
І ласку має, і привіт,
І за думок ясний політ
Марію тиху люблять люди.
Зате найкращих женихів
Їй шле Вкраїна і Росія,
Та од вінця, як з ланцюгів,
Ляклива утіка Марія.
Усім відмова женихам,
І от — сватів шле гетьман сам 3.

Старий він. Змучений літами,
Війною, тяжкими трудами,
Та почуття киплять, і знов
Мазепа відчува любов.

Жага у серці молодому
Горить і гасне. В нім любов
Минає і приходить знов,
І він в захопленні новому.
Та не на жарти, не на мить.
Як юний запал легкокрилий,
Старого серце клекотить,
За довгий вік окаменіле.
Повільно, вперто вирина
Остання пристрасть огняна;
Жаріння те не тліє, ясне,
Лише з життям воно погасне.

Не сарна в ліс густий заходить,
Як від орла грозить біда,
То по сінях Марія бродить,
Тремтить, чекає, молода.

І в невимовнім гніві з хати
До неї враз виходить мати,
Стискає міцно руку їй
І каже: "Що він здумав, сивий,
На що він зваживсь, нечестивий!
Ні, відверну я гріх тяжкий!
Він батьком був би і єдину
Свою хрещеницю б жалів!
Безумний! На останку днів
Тебе він хоче за дружину!"
І гнівній матері до ніг,
Немов зів'яла квітка біла,
Вся тремтячи, пополотніла,
Марія впала на поріг.

Опам'яталася, та й знову
Затьмила очі; жодне слово
Не лине з уст. Отець сумний
І від тривоги зблідла мати
Словами жах її тяжкий
І смуток хочуть відігнати.
Але дарма. Два довгих дні
Ридала, наче вся в огні,
Марія, не пила, не їла,
Не знала сну, собі лишень
Шептала щось. На третій день
Її світлиця спорожніла.

Ніхто не знав, куди і як
Вона поділась. Лиш рибак
Чув кінський тупіт серед ночі,
Козацький голос та дівочий,
І вранці слід восьми підків
На луках росяних уздрів.

Не тільки юності весна,
Рум'янці, кучері злотисті,
Бува, й стареча сивина,
Рубці чола та очі млисті
В душі жагучій, молодій
Раптово будять пломінь мрій.

І нагла чутка Кочубею
Прийшла небавом так, як єсть:
Вона забула сором, честь,
І він — Мазепа — він із нею!
Яка ганьба! Старі батьки
Не хочуть вірити в чутки.
Та правда перед них з'явилась
У наготі своїй страшній,
Душа злочинниці розкрилась
Отцеві й матері старій.
І всім було тоді не диво,
Чому цуралася примхливо
Вона сім'ї, як тих заков,
І в таїні одна зітхала,
До женихів, на їх любов,
Мовчанням лиш відповідала;
Чому так тихо за столом
Лише Мазепу дослухала,
Як добра бесіда гуляла
І чаша пінилась вином;
Чому вона завжди співала
Його слова, його пісні,
Котрі складав у ті він дні,
Як слава ще його не знала;
Чому в душі своїй живі
Носила кличі бойові
І дзвін литавр, що гучно лине
Під бунчуком, при булаві
Грізного владаря Вкраїни...4

Багат і знатен Кочубей,
Надійних має він людей!
Свою омить він може славу,
На повстання піднять Полтаву;
Раптово посеред двірця
Він може помстою отця
Скарати гетьмана лихого;
Він може десь на самоті
Вразить... Та помисли не ті
Він гріє біля серця свого.

Була та буряна пора,
Коли Росія в юні літа,
Боріння полум'ям зігріта,
Мужала з генієм Петра.
Дано їй вчителя для слави,
Суворий був та грізний він,
І не один урок кривавий
Завдав їй шведський паладин.
Та в випробах тяжкої кари
Від долі стерпівши удари,
Зміцніла Русь. Так молот б'є:
Він скло дробить, — булат кує.

У славі марній та холодній
Одважний Карл дійшов безодні.
На древню рушив він Москву,
І руські котяться дружини:
Так вихор пил жене з долини
І хилить в куряві траву.
Ішов він тим шляхом широким,
Де грізний муж у час новий
Втікав назад ганебним кроком
Назустріч гибелі своїй.

Вкраїна глухо хвилювалась.
Давно в ній іскра загорялась,
Зухвалі друзі давнини
Нової прагнули війни,
Вимоги кидали чванливо,
Щоб гетьман узи їх розбив,
І Карла ждав нетерпеливо
Їх нерозважливий порив.
Навкруг Мазепи розтинався
Свавільний крик: Пора! Пора!
Та хитрий гетьман залишався
Слугою відданим Петра.
В спокою гордого личині
Урядував він на Вкраїні,
На поголоски не зважав,
Байдуже пив, бенкетував.

"Що ж гетьман? Він старий, безсилий!" —
Казала молодь навкруги. —
"Труди і літа погасили
Вогонь колишньої снаги.
Пощо тремтячою рукою
Він носить славну булаву?
Тепер би вдарити війною
На злоненависну Москву!
Коли б старий наш Дорошенко 5,
Чи Самойлович молодий 6,
Семен Палій 7, чи Гордієнко 8
Були при владі військовій,
Тоді б у сніжному завої
Не мерли наші козаки,
І Малоросії сумної
Вже визволялись би полки" 9.

Отак свавільна та гаряча
Кричала молодість козача,
Піддавшись пагубі оман,
Забувши краю давній бран
І при Богдані буйні збори,
Священні битви й договори
І сонце слави крізь туман.
Та старість ходить обережно,
І підозріливо зорить,
Чого не можна й що належно,
Вона не вирішає вмить,
Хто в глибину морську погожу
Пройде в просторі льодовім?
Хто бистрим розумом своїм
Впізна безодню зловорожу
Душі підступної? У ній
Чуттів колишніх буревій
Лежить захований глибоко,
І давніх здійснення надій,
Можливо, зріє одиноко.
Та, затаївши зло в думках,
Чим хитрий гетьман брехливіший,
Тим в поведінці він простіший
І спокійніший у речах.
Як він уміє самовладно
В серцях довіру викликать,
Думками править безоглядно
І таємниці розкривать!
Як він у щирості лукавій,
В старечім колі, при вині
Сумує по колишній славі
І згадує минулі дні,
Свободу славить з непокірним,
Ганьбує владу із невірним,
З озлілим — сльози пролива,
З дурним — розумні ллє слова!
Небагатьом, мабуть, відомо,
Що буйний дух у нім кипить
Що рад він ворогу свойому
І чесно, і безчесно мстить,
Що він образи ні одної
Нікому в світі не простив,
Що він в удаванім спокої
Злочинні думи затаїв;
Що він не відає святині,
Що він не знає благостині,
Що вірність гетьману чужа,
Що кров ладен він лить, як воду,
Що згорда топче він свободу,
Що рідний край він зневажа.

Думки страшні, мов чорні ночі,
Він затаїв, як лютий звір,
В душі своїй. Та інші очі
Його впіймали хижий зір.

"Ні, чорний яструбе, ні, враже! —
Шепоче Кочубей слова, —
Твоя світлиця в прах не ляже,
Дочки темниця гробова;
Ти не згориш серед пожару,
Ти не подохнеш від удару
Моєї шаблі й поготів;
В руках московських злих катів
Серед відмов, у темній крові,
На дибі скорчишся в півслові,
Ти проклянеш і день, і час,
Коли дочку хрестив у нас,
І той бенкет, де чесну чашу
Тобі сповна я наливав,
І ніч, коли голубку нашу
Ти, яструб хижий, заклював!.."

Так! Дні були, що з Кочубеєм
Був друг Мазепа; з давнини,
Як сіллю, хлібом і єлеєм,
Ділились мріями вони.
На полі бою вірні коні
Їх поруч крізь огонь несли,
Розмови довгі у безсонні
На самоті вони вели.
Упевнений у Кочубеї,
Душі бездонної своєї
Частину гетьман відкривав,
Про переміну Дуже скору,
Про перемови й непокору
Словами темними казав.
Так, серце Кочубея вірне
Було за тих часів йому.
Тепер злоби чуття незмірне
Не спогадань печаль німу,
А помсту родить; він голубить
Єдину думку неспроста:
Чи сам загине, чи погубить, —
А за дочку надійде мста.

Але свою завзяту злобу
Він міцно в серці затаїв.
"В журбі безсилій жде він гробу,
Кінця своїх нещасних днів.
Він зла Мазепі не бажає;
Лиш на дочці лежить вина.
Та він дочку також прощає:
Хай богу дасть одвіт вона,
Що занедбала честь і сором,
Закони неба і землі!.."

Тимчасом він орлиним зором
В домашнім колі, при столі,
Товаришів шука відважних,
Несхитних, вірних, непродажних.
У всім він звірився жоні 10:
Давно в глибокій тишині
Донос на гетьмана він пише;
І, по-жіночи запальна,
Його підбурює жона
Відплату довершить скоріше;
Як надійде пора нічна,
Неначе дух, йому вона
Про помсту шепче й дорікає.
І сльози ллє, і запевняє,
І вимагає клятв, — і їй
Клянеться Кочубей старий.

Удар обдумано. В розмові
З ним Іскра 11 заодно стоїть,
Обидва мислять так: "Готові
Розправу з ворогом чинить.
Але покластися на кого,
Хто, для загального добра,
Донос на владаря лихого
До ніг могутнього Петра
Складе, забувши осторогу?"

Поміж полтавських козаків,
Що їх зневажила Марія,
В одного з юності років
Кохання розцвіло, як мрія.
В світання час, по вечорах,
Десь над рікою, в яворах,
В тіні черешень серед саду
Бувало він Марію ждав
І в тім жданні один страждав,
В короткій стрічі мав розраду.
Без сподівань її любив,
Не докучав він їй мольбою:
Відмови б він не пережив.
А як наїхали юрбою
До неї женихи, то він,
Нещасний, зник у безнадії.
Коли ж той поголос, як дзвін,
Розніс ганьбу страшну Марії,
І розтинався сміх людський
В жорстокім натовпі повсюди, —
Зостався вірним без облуди
Любові бранець молодий.
Якщо ж при нім хто випадково
Ім'я Мазепи споминав,
То мовчки він білів раптово
І зір додолу опускав.

Хто під зірками, в тишині,
Так пізно їде на коні?
То чий же кінь невтомно лине
Через байраки та долини?

На північ править він коня,
Ніде на спочив не спиня,
Ні в чистім полі, ні в діброві,
Де переправи випадкові.

Мов скло, блищить його булат,
Мішок дзвенить копитам в лад,
І жвавий кінь біжить охоче.
Густою гривою тріпоче.

Потрібне золото гінцю,
Булат — утіха молодцю,
А кінь — утіха ще миліша,
Та шапка в нього найцінніша.

За шапку він лишити рад
Коня, червінці, свій булат,
А шапку видасть тільки з бою
І то разом із головою.

А що тій шапці за ціна? —
У ній важлива таїна,
Донос на лиходія правий
Царю Петрові із Полтави.

Не знаючи, що близько грім
І не сполоханий нічим,
Мазепа, знай, готує лихо.
З ним єзуїт 12 у час нічний
Народний бунт готує тихо
І обіцяє трон хиткий.
У тьмі, як чорні лиходії,
Вони оцінюють події,
Ще ні світанок, ні зоря,
Складають шифр універсалів 13,
Цінують голову царя
І продають життя васалів.
Убогий старець у двірець,
Не знати звідки, часто ходить,
І Орлик 14, справ усіх знавець,
Його заводить і відводить.
Отруту всюди потайну
Гетьманські слуги розсівають:
Там із Булаві ним 15 здіймають
Козацькі бунти на Дону;
Там будять диких орд відвагу,
Там, за порогами Дніпра,
Лякають вольную ватагу
Самодержавністю Петра.

Мазепа поглядом ширяє
І шле листи із краю в край:
В погрозі хитрій підіймає
Він на Москву Бахчисарай.
Король його в Варшаві знає,
В старім Очакові паша,
У стані Карл і цар.