Правосуддя

Фрідріх ДЮРРЕНМАТТ

ПРАВОСУДДЯ

В основі цього роману — не факти. Імена, дійові особи, населені пункти й сюжет автором вигадані. Будь-яка схожість із справжніми подіями, місцевостями й людьми, живими чи мертвими,— суто випадкова.

1

Я вирішив написати про це, певна річ, тільки тому, що звик доводити все до ладу. Як людина досить педантична я хочу, щоб цей мій звіт потім підшили до справи. Я хочу примусити себе ще раз перебрати в пам'яті події, що призвели до виправдання вбивці і смерті невинної людини. Хочу ще раз простежити кожен свій крок, на який мене спокусили, обміркувати заходи, яких я вжив, можливості, що ними не скористався. Хочу ще раз сумлінно зважити шанси, які ще, мабуть, усе ж таки залишилися в правосуддя. Та насамперед я пишу про це тому, що маю час — багато часу, щонайменше місяців два. Щойно я повернувся

з аеропорту (бари, до яких я по заглядав дорогою, в рахунок не йдуть, і нинішній мій стан теж не має значення: я п'яний як чіп, але завтра знов буду тверезий). Коли я, знімаючи на револьвері запобіжник, вискочив зі свого "фольксвагена", величезний лайнер із почесним доктором Ісааком Колером на борту злетів у нічне небо і з ревом та гуркотом узяв курс на Австралію. Він і сьогодні утнув штуку: подзвонив мені перед самим відльотом. Старий, видно, знав про мій намір.

А про те, що летіти вслід за ним я не маю грошей, знають усі.

Отож мені не залишається нічого іншого, як чекати, поки він повернеться — може, в червні, а може, в липні. Чекати, вряди-годи (або й частіше — як буде за що) напиватися і писати — тільки й роботи тепер для адвоката, що на ньому поставили хрест. Проте в одному кантональний радник помиляється: чекати я не стомлюся, час не загоїть ран від його злочину, його ані змиє випите мною спиртне, ані виправдають ці мої записи. Розповідаючи правду, я вкарбовую її в свою пам'ять, збираюся на силі колись — у червні, як уже сказано, або в липні, чи хай там коли він повернеться (а він повернеться), зробити свідомо — байдуже, в якому стані я тоді буду, у п'яному чи в тверезому,— те, що тепер прагну зробити згарячу. Ця розповідь — не лише доказ, а й підготовка до вбивства. До справедливого вбивства.

Тепер, у кабінеті, в мене знову зринає твереза думка: справедливість можна відновити ще тільки шляхом злочину. Те, що потім мені доведеться накласти на себе руки, неминуче. Це не означає, однак, нібито я хочу уникнути відповідальності. Навпаки, лише так я й можу відповісти за свої вчинки — коли не перед законом, то перед людською совістю. Я знаю правду, але не маю змоги її довести. Мені бракує свідків для вирішального моменту. А завдяки моєму самогубству мені швидше повірять і без свідків. Я йду на смерть не так, як на неї йде вчений, що ставить на собі експеримент і жертвує життям задля науки. Ні, я вмираю через те, що продумав випадок із собою до кінця.

Місце злочину. Воно відіграє роль уже з самого початку. "Театральний" із його фасадом у стилі рококо — одна з небагатьох споруд, якими може похвалитися наше безнадійно невдало забудоване місто. Сам ресторан розміщений на трьох поверхах, що відомо не кожному: більшість відвідувачів знають тільки про два з них. На першому поверсі в довгі передобідні години — у нашому місті всі прокидаються дуже рано — можна побачити заспаних студентів, а також ділових людей, які не встають із-за столиків і пополудні. Згодом, після кави з вишнівкою, тут стає тихо, кельнерки снують невидимо, а десь близько четвертої години з'являються виснажені вчителі, важко всідаються стомлені службовці. Потім на зміну їм гуртом сунуть усілякі можновладці,— звісно, вже на вечерю,— і аж десь під одинадцяту приходять, крім політиків, підприємців та фінансистів, представники вільних та аж надто вільних професій, а також трохи перелякані іноземці — наше місто любить, щоб його називали "міжнародним". На другому поверсі все так само повите душком. Кращого слова й не придумаєш: в обох низеньких, обклеєних червоними шпалерами залах стоїть тропічна задуха. А проте відвідувачі тримаються мужньо — жінки у вечірніх сукнях, багато чоловіків у смокінгах. Повітря просякнуте потом, парфумами, а найдужче — пахощами фірмових страв нашого міста: січеної телятини зі смаженою картоплею і всякого такого. Тут збираються після прем'єр та великих афер (переважно таке саме товариство, що й унизу, тільки врочисто вбране), і не для того, щоб облагодити діло, а для того, щоб відсвяткувати облагоджене діло. Зате на третьому поверсі "Театральний" уже зовсім не той. Тут із подивом відчуваєш подих розпусти. Виставлену напоказ невимушеність. Кабіни високі, світлі, й усе в них дуже нагадує дешевий заїзд: прості дерев'яні стільці, на столах — картаті скатерки, повсюди підноси для пивних кухлів. Одразу біля сходів — напівпорожнє кабаре з посередніми фокусниками й іще посереднішим стриптизом; у залі грають у карти й більярд. Тут сидять міські торговці овочами та фруктами, будівельні підрядчики й власники універсальних магазинів та великих гаражів, фахівці по знесенню давніх споруд, сидять нерідко цілими годинами, ставки фантастичні, а довкола шастають набридливі вболівальники, далекі й непевні приятелі; поруч очікують і кілька дівок, три чи чотири, завжди за тим самим столиком біля вікна, і їх тут не просто терплять, вони — невід'ємна частина інтер'єру й водночас недорогі. Відносно. По-справжньому багаті люди розмінюватись на дрібниці не люблять.

Коли ми зустрілися з кантональним радником Колером уперше, я саме склав державний іспит, написав дисертацію і здобув ступінь доктора та свідоцтво на звання адвоката, але служив іще, як і під час навчання, на побігеньках у Штюссі-Лойпіна. Цей став відомим далеко за межами нашої країни завдяки тому, що домігся виправдання у процесах про вбивства братів Етті, Рози Пік, Дойбельбай-са та Амслера, а також мирової угоди між "Допоміжними підприємствами Трег" і Сполученими Штатами (причому перші дістали неабияку вигоду). Я мав принести Штюссі-Лойпіну до "Театрального" висновок експертизи про один із тих сумнівних випадків, які любив тільки він. Знаменитого адвоката я знайшов на третьому поверсі біля одного з більярдних столів, де він щойно закінчив партію з кантональним радником. На сусідньому столі грали доктор Бенно з професором Вінтером, і аж тепер, коли я сів писати про це, мені спало на думку, що того вечора в ресторані зібралися всі головні дійові особи пізніших подій — немов у пролозі. Надворі було холодно — стояв листопад, а може, й грудень, тепер уже важко пригадати,— я до кісток промерз, бо за звичкою не надяг пальта, а "фольксваген" довелося припаркувати за кілька кварталів від "Театрального".

— Замовте собі грог, юначе,— порадив мені Колер. Потім пильно подивився на мене й підкликав кельнера.

Я мимоволі послухався, до того ж Штюссі-Лойпін сказав мені зачекати — він саме відійшов до одного із столиків і гортав висновок. Ближче до дверей у залі грали торговці овочами, і на тлі вікна виднілися їхні темні постаті. Знадвору долинав глухий гуркіт трамвая. Кантональний радник усе ще розглядав мене — безцеремонно, не приховуючи свого погляду. Було йому років десь під сімдесят. Тільки він один не скинув тут піджака, проте навіть не спітнів. Нарешті я відрекомендувався, збагнувши, що переді мною — особа важна, хоча хто саме здогадатися й не міг.

— Родич полковника Шпета? — спитав він, не називаючи свого прізвища — чи то не надав цьому значення, чи то гадав, що я й сам його знаю. (Полковник Шпет — войовничий поміщик, нині федеральний радник. Вимагає атомного озброєння.)

— Навряд,— відповів я.

(Щоб до цього вже не повертатись: народився я 1930 року. Матері, Анни Шпет, не пам'ятаю, батько взагалі невідомо хто. Виріс у сирітському притулку, про який у мене лишилися приємні спогади — особливо про величезний ліс, що підступав аж до самого будинку. Директор і вчителі були всі прекрасні люди, дитинство моє минуло щасливо, отож рідні батько та мати — це ще далеко не завжди перевага. Лихо моє почалося з почесного доктора Ісаака Колера. Щоправда, перед тим я опинився в скрутному становищі, хоч і не безнадійному.)

— Хочете стати компаньйоном Штюссі-Лойпіна? — поцікавився кантональний радник.

Я здивовано звів на нього очі.

— Мені таке й у голову не заходило.

— А він про вас високої думки.

— Мені він про це досі й не натякнув.

— Штюссі-Лойпін не любить натякати,— сухо відказав старий.

— Це його помилка,— кинув я легковажно. — Я хочу працювати самостійно.

— Це буде нелегко.

— Можливо.

Старий засміявся:

— Ви ще надивитеся чудес! У нашій країні не легко стати на ноги самому... Ви граєте в більярд? — несподівано запитав він.

Я відповів заперечливо.

— А це ваша помилка,— мовив він і знов замислено звів на мене пильний погляд.

Іронії в його сірих очах я не помітив — вони були сповнені подиву, серйозні й суворі. Потім кантональний радник підвів мене до сусіднього столу, де грали доктор Бенно і професор Вінтер. Обох я знав, професора — по університету (він був ректором, коли я починав учитися), доктора Бенно — до нічному життю, що панувало в нашому місті —тоді, правда, тільки до півночі, зате досить жваво. Професію доктор Бенно мав непевну. Колись він був і переможцем олімпіади з фехтування — через це його називали Гайнцом-Олімпійцем,— і чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета, і водночас не пере вершеним гравцем у гольф, і власником галереї, що не давала ніякого прибутку. Тепер доктор Бенно, як казали, переважно орудував нерухомою маєтністю.

Я привітався. Обидва кивнули головою.

— Вінтер — вічний початківець,— сказав Колер.

— А ви, мабуть, чемпіон? — засміявся я.

— Звичайно,— спокійно відповів він. — Більярд — це моя стихія. Дайте мені кий, професоре, ви цю кулю не закотите.

Професор Адольф Вінтер простяг йому кий. То був гладкий, проте досить невисокий шістдесятирічний чоловік у золотих окулярах без оправи, з лискучою лисиною, доглянутою густою бородою із сивими пасмами, яку він мав звичку з гідністю погладжувати, завжди охайно, навіть вишукано вдягнений у костюм класичного крою, один із тих базік-гуманістів, яких повнісінько в нашому університеті, член пен-клубу й правління фонду Устері, автор двотомної базгранини "Карл Шпіттелер і Гесіод, або Швейцарія і Еллада у порівнянні", вид-во "Артеміс", 1940 (як у юриста сама згадка про філософський факультет викликає в мене роздратування).

Кантональний радник ретельно натер крейдою шкіряний кінчик кия.