Приборкання Цербера

ПРИБОРКАННЯ ЦЕРБЕРА

(Подвиги Геркулеса XII)

З англійської переклала Наталя ДЬОМІНА

I

Еркюль Пуаро сьорбнув аперитива і, поглянувши на женевське озеро, зітхнув. Він провів ранок за розмовами з певними особами, пов'язаними з дипломатичними справами, які всі були дуже стурбовані, а він почувався втомленим, бо нічим не міг їм зарадити. Світ перебував у стані неспокою — всі народи стривожені й напружені. Тепер щохвилини хтось когось міг стусонути — і тоді Європа знову поринула б у війну.

Еркюль Пуаро зітхнув. Він надто добре пам'ятав 1914 рік і не мав щодо війни жодних ілюзій. Війна нічого не вирішує. Мир, що вона приносить потім, є лише миром утоми, але аж ніяк не конструктивним миром. Він із сумом подумав: "Якби ж лишень постала людина, яка з такою ж легкістю поширила ідею миру на весь світ, з якою шириться потяг до перемог і завоювань".

По тому, дякуючи своєму латинському здоровому глузду, він вирішив, що ці його ідеї зовсім марні. Він ніколи не вмів ширити ідеї. "От мізкувати, — подумав він, не страждаючи зайвою скромністю, — це моя справа. А люди з гарними міз-ками вряди-годи бувають великими лідерами чи ораторами. Можливо тому, що занадто витончені, аби перейматися власною персоною".

"От тут треба бути філософом, — промовив Еркюль сам до себе, — потопу ще немає. А поки що цей аперитив добрий, сонце сяє, озеро блакитне, оркестр грає непогано. Чи цього не досить?"

Та він відчував, що не досить, міркуючи собі з раптовою посмішкою: "Бракує однієї маленької деталі, аби довершити гармонію миті — Жінки. Une femme du monde — chic1, гарно вдягненої, симпатичної, spirituelle!"2

Навколо нього було багато чарівних і добре вдягнених жінок, але для Пуаро цього було дещо замало. Він вимагав більше гарних вигинів, пишнішої і барвистішої зовнішності.

У ту саму мить, коли Пуаро невдоволено пройшовся очима по терасі, він побачив те, що сподівався побачити — жінку за сусіднім столиком — пишнобарвну, із шикарним пофарбованим у червоне волоссям, прибраним маленьким чорним обідком, на якому красувалися яскраво обпірені маленькі пташки.

Жінка повернула голову, мимохіть поглянула на Пуаро, і враз її очі розширились, а яскраво-червоні уста розкрилися. Вона підвелася, ігноруючи свого супутника за столиком, і з усією імпульсивністю своєї російської натури помчала до Пуаро, наче галеон на повних вітрилах. Простягаючи руки, вона вигукнула:

— О, та це ж, та це ж mon cher* Еркюль Пуаро! Скільки минуло років, скільки років... Ох, не будемо згадувати скільки! Бо шкода.

Пуаро підвівся, галантно схиляючись до руки графині Вєри Росакової. Така вже доля маленьких педантичних чоловіків — палко прагнути великих пишнобарвних жінок.

Пуаро ніколи не міг звільнитися від фатальних чар графині. Щоправда, тепер вона вже була далеко немолода. її нафарбоване обличчя нагадувало про захід сонця, а з вій стікала туш. Справжня жінка уже давненько ховалася під цим гримом.

Попри все, для Еркюля Пуаро вона й досі втілювала образ розкошів та спокуси. Як буржуа він був у захваті від аристократки. Давні чари взяли гору. Він добре пам'ятав, як вони вперше зустрілися — з якою спритністю вона вкрала коштовності і з якою пихою визнала факт крадіжки, коли її звинуватили в ній.

Він промовив: "Мадам, enchanté"4, — що пролунало так, ніби фраза була чимось більшим, ніж просто формула ввічливости.

Графиня підсіла за його столик, вигукуючи:

— Ви тут, у Женеві? Чому? Невже, аби вистежити якогось нікчемного злодюжку? О, якщо це правда, то в нього проти вас — жодних шансів, жодних. Ви — чоловік, який завжди перемагає! Таких більше немає — немає в усьому світі!

Якби Еркюль Пуаро був котом, він би замуркотів. Натомість він підкрутив свої вуса.

— А ви, мадам? Чим тут займаєтеся ви? Вона осміхнулася, промовивши:

— Я вас не боюся. Цього разу я — на боці правого діла! Я живу дуже доброчесно. Намагаюся якось розважитися, але тут усі такі похмурі. Це нічого?

Чоловік, який сидів був за столиком із графинею, підійшов і нерішуче зупинився біля них. Графиня поглянула на нього.

3 Mon cher (франц.) — мій друже.

— Bon Dieu!5 — вигукнула вона. — Я забула про вас. Дозвольте відрекомендувати — доктор Кайзербах. А це — це найдивовижніший у світі чоловік — мсьє Пуаро.

Високий чоловік із темною бородою і палкими блакитними очима клацнув каблуками і вклонився, після чого промовив:

— Я чув про вас, мсьє Пуаро.

Графиня Вєра перервала ввічливу відповідь Пуаро, вигукнувши:

— Та ви ж не знаєте, яка це дивовижна людина! Він усе знає! Він може зробити будь-що! Вбивці вішаються, коли почують, що він іде по їхніх слідах. Він — геній, кажу вам. Він ніколи не помиляється.

— Та ні, мадам. Не кажіть такого.

— Але ж це правда Не будьте таким скромним. Це нерозумно — бути скромним.

Вона звернулася до того чоловіка:

— Кажу вам, він робить дива. Він навіть мертвого може повернути до життя.

У блакитних очах під окулярами щось блиснуло.

— Та невже? — промовив гер Кайзербах. Але тут заговорив Еркюль Пуаро:

— До речі, мадам, як там ваш син?

— Мій любий ангел! Тепер він уже такий великий — широкі плечі, такий гарний хлопець! Він в Америці. Будує там мости, банки, готелі, торгові центри, залізниці — все що схочуть американці.

— То він будівельник чи архітектор? — поцікавився Пуаро.

— Та яка різниця? — відказала графиня Росакова. — Він славний хлопець: у нього тільки й мови про сталеві балки, про якийсь опір матеріалів. Це щось, чого я ніколи не розуміла і чим ніколи не переймалася. Але ми обожнюємо одне одного.

Гер Кайзербах збирався вже йти, тож запитав у Пуаро:

— Ви тут зупинилися, мсьє Пуаро? Добре. Тоді ми можемо знову побачитися.

— Чи не випили б ви зі мною аперитива? — запитав Пуаро у леді.

— Так, так. Вип'ємо разом горілки й одразу повеселішаємо. Еркюлю Пуаро ця ідея сподобалася.

II

Це було наступного вечора, коли доктор Кайзербах запросив Пуаро до своїх покоїв. Вони випили чудового бренді і завели балачку про се й про те. Зрештою Кайзербах сказав: г

— Мене зацікавило, мсьє Пуаро, те, що вчора розповідала про вас наша чарівна знайома.

— Так?

— Вона сказала: "Він може навіть мертвого повернути до життя". Еркюль Пуаро випростався у кріслі і, здивовано повівши бровами, запитав:

— Вас це цікавить?

— Дуже.

— Чому ж?

— Бо я відчуваю, ті слова були знаменням. Пуаро різко відказав:

— Ви що просите мене повернути мертвого до життя?

— Можливо. Що б ви сказали, якби я попросив? Еркюль Пуаро знизав плечима, промовивши:

— Зрештою, смерть є смерть, мсьє.

— Не завжди.

Очі Еркюля Пуаро зробилися гострими і зеленими:

— Тож ви просите мене оживити мертву особу. Чоловіка чи жінку?

— Чоловіка.

— Хто він?

— Схоже, вас не приголомшило завдання?

На обличчі Пуаро з'явилася легка посмішка. Він промовив:

— Ви — не божевільний. Ви — розумний поміркований індивідуум. Фраза "повернути мертвого до життя" є багатозначною. її можна розуміти як фігурально, так і символічно.

Той відповів:

— За хвилину ви все зрозумієте. Для початку мене звати не Кайзербах. Я назвався цим ім'ям, аби не привернути до себе уваги. Моє справжнє ім'я занадто відоме. Себто, воно стало відомим за останній місяць. Лац-ман — поважно вимовив він. Його очі уважно вивчали Пуаро.

Пуаро різко запитав:

— Лацман? — він зробив паузу і потім повторив іншим тоном: — Ганс Лацман?

Чоловік важко і сухо відповів:

— Ганс Лацман — це мій син...

III

Якби місяць тому ви спиталися у будь-якого англійця, хто відповідальний за європейські заворушення, неминучою відповіддю було б "Герцлайн".

Правда, ще був Бондоліні, але то завдяки Аугустові Герцлайну розгулялася народна уява. Він був диктатором диктаторів. Його войовничі промови захмелили молодь його власної країни та країн-союзниць. Саме він розгарячив Центральну Європу і продовжував тримати її розпеченою.

На свої публічні промови він збирав величезні натовпи шалених прибічників. Самий лише його пронизливий голос мав неабияку владу. Поінформовані люди пояснювали, що Герцлайн не був верховним вождем Центральних імперій. Вони згадували інші імена — Ґолштам, фон Еммен.

— Ці, — розповідали вони, — були виконавчими мізками, а Герцлайн — лише підставною особою. Але хай там як, саме Герцлайн запам'ятався публіці.

Ходили обнадійливі чутки, що у Герцлайна невиліковний рак. Йому лишалося жити не більше шести місяців. У нього була серцева недостатність. Будь-якого дня він міг упасти і вмерти. Герцлайн уже пережив один напад, і тепер будь-якої миті міг статися ще один.

Після жорстоких переслідувань Герцлайном католицької церкви відомий баварський ченець — отець Людвіг — навернув його до Бога. Невдовзі він мав піти в монастир. Але Герцлайн закохався в російську єврейку, дружину лікаря. Він навіть збирався покинути Центральну імперію й оселитися з нею у Швеції.

Та незважаючи на всі чутки, Герцлайн не зазнав серцевого нападу, не помер від раку, не пішов у монастир і не втік із коханкою. Він продовжував виголошувати запальні промови, які його прихильники слухали захоплено, і, зрештою, правильно вибираючи час, приєднував до Центральної імперії одну територію за іншою.

Щодня грозові хмари над Європою згущувалися. У розпачі люди повторювали обнадійливі чутки ще з більшою надією. Або ж несамовито волали: "Чому ніхто не вб'є його? Аби лишень його позбавитися..."

Настав тиждень, коли Герцлайн не виступив жодного разу, і вдесятеро більше людей повірили, що все обійдеться.

Однак потім у фатальний четвер гер Герцлайн знову виступив із промовою перед Молодіжним Братством. Згодом люди розповідали, що його обличчя було скривлене і напружене, і навіть його голос звучав інакше, ніби він передчував, чим усе скінчиться. Та зрештою люди завжди говорять такі речі.

Промова почалася наче звично. Ствердити права нації можна тільки самопожертвами і силою зброї. Чоловіки мусять бути готові загинути за свою країну, а якщо ні, то вони не варті жити заради неї. Демократичні держави бояться війни, а отже вони — легкодухі і не гідні того, щоб вижити. Нехай вони зникнуть з лиця Землі і нехай їх знищить могутня сила Братства. До бою, до бою, і знову до бою — здобудете перемогу і дістанете в нагороду всю Землю.

В емоційному збудженні Герцлайн ступив за межі своєї куленепробивної кабіни. І миттєво пролунав постріл — великий диктатор упав — куля влучила в голову.

У третьому ряду слухачів натовп буквально роздер на шматки молодика, який тримав у руці задимлений пістолет.