Провина зірок

ПРОВИНА ЗІРОК (ФРАГМЕНТИ)

Переклад Віри Назаренко

РОЗДІЛ І

Наприкінці зими сімнадцятого року мого життя матінка вирішила, що в мене депресія, бо я рідко виходжу з дому, багато часу марную в ліжку, знов і знов перечитую ту саму книжку, нечасто їм і чимало свого вільного часу, якого в мене аж забагато, присвячую думкам про смерть.

Якщо ви читали буклети, інтернет-сторінки чи статті, присвячені раку, то знаєте, що автори називають депресію одним з побічних ефектів раку. Насправді депресія не побічний ефект раку. Депресія — побічний ефект умирання. (Рак — теж побічний ефект умирання. Те саме можна сказати практично про все). Проте мама вирішила, що я потребую лікування, і повела мене до Лікаря-Терапевта Джима, який підтвердив, що я справді поринаю в паралізуючу, цілком клінічну депресію, тож мене слід підлікувати і записати на щотижневі засідання групи підтримки.

У групі цій постійно змінювалися учасники, що перебували на різних стадіях депресії через пухлини. Чому той склад мінявся? А це побічний ефект умирання.

Відвідування групи підтримки, звісна річ, не менш депресивне. Зібрання відбувалися по середах у підвалі мурованої єпископальної церкви, збудованої у формі хреста. Ми сідали кружкома посередині — на уявному перетині двох брусів хреста, де Ісусове серце.

Я звернула на це увагу лише тому, що Патрик, керівник групи, якому єдиному з-поміж нас було вже за вісімнадцять, зводив балачку про Ісусове серце кожної тієї клятої зустрічі — мовляв, ми, юні поборювачі раку, сидимо у священному серці Христа тощо.

Й ось що відбувалося в серці Ісусовому: вшістьох, усімох чи вдесятьох заходили ми туди чи заїжджали в інвалідних візочках, неохоче жували старезне печиво, запиваючи лимонадом, сідали у коло довіри і втисячне слухали депресивну розповідь Патрика про те, як у нього був рак і всі гадали, що він помре, та він не помер і тепер, уже дорослий, сидить перед нами в церковному підвалі сто тридцять сьомого серед найкращих міст Америки, розлучений, захоплений відеоіграми, без друзів, убого животіє, експлуатує своє ракоцентричне минуле, насилу повзе до магістерського ступеня, що нітрохи не поліпшить його кар'єрних перспектив, живе, які усі ми, під дамокловим мечем, щоб той нарешті дав йому звільнення, якого він уникнув багато років тому, лишивши те, що тільки найспівчутливіша душа на світі назве життям.

ВАМ ТЕЖ МОЖЕ ТАК ПОЩАСТИТИ!

Потім ми знайомилися. Ім'я. Вік. Діагноз. Як почуваєшся сьогодні? "Мене звати Гейзел, — казала я, коли до мене доходила черга. —Шістнадцять років. Первинна локалізація в щитовидці, але чимало метастазів у легенях. У мене все гаразд".

Давши змогу висловитися всім, Патрик завжди запитував, чи не хоче хтось чимось поділитися. І розпочиналася дурнувата "підтримка": кожен бурмотів про боротьбу і перемогу, втрату ваги і УЗД. Треба віддати належне Патрикові: він дозволяв нам говорити і про смерть. Та присутні здебільшого не були при смерті. Повинні були дотягнути до повноліття, як Патрик.

(А це означало ще й яку конкуренцію: кожен намагався здолати не лише рак, а й усіх присутніх. Розумію, нехай воно ірраціонально, та якщо тобі кажуть, що твої шанси прожити п'ять років, скажімо, двадцять відсотків, ти за допомогою нескладного математичного розрахунку отримуєш один шанс із п'ятьох... роззираєшся і думаєш собі: мені треба пережити чотирьох із цих гадів).

Виправдовував ходіння до групи підтримки хіба хлопець на ім'я Айзек, довговидий, худорлявий, з прямим білявим волоссям, що звисало на одне око.

Проблема у нього була з очима. В Айзека була надзвичайно рідкісна форма раку. Одне око йому вирізали ще змалечку, і він носив грубі окуляри, в яких його очі, справжнє і шкляне, здавалися неприродно великими, наче вся голова його була штучним оком, з якого на вас витріщалося око справжнє. Як я второпала з нечастих візитів Айзека в групу підтримки, рецидив поставив під загрозу і його збережене око.

Ми з Айзеком спілкувалися зітханнями. Щоразу як хтось обговорював протиракові дієти чи висміював товчені акулячі плавники, він дивився на мене й тихенько зітхав. Я насилу помітно хитала головою й теж зітхала.

Група підтримки Гейзел не допомогла, але вона продовжувала її відвідувати через маму. На світі є лише одна річ гірша за рак у шістнадцять років: коли в тебе дитина хворіє на рак.

Мама заїхала на круглу стоянку біля церкви о 16:56. Кілька секунд я вдавала, ніби припасовую кисневий балон — просто щоб згаяти час.

— Хочеш, допоможу тобі його занести?

— Ні, все гаразд, — сказала я. Зелений балон важить усього кілька фунтів, і в мене є маленький сталевий візок, щоб возити його за собою. Через рурку з балона в мене надходить два літри кисню за хвилину — прозора трубка роздвоюється ззаду на шиї, чіпляється за вуха і знову з'єднується під ніздрями. Трубка необхідна, тому що мої легені не хочуть працювати легенями.

— Я тебе люблю, — сказала матінка, коли я вилазила з авта.

— Я тебе теж, мамо. Побачимося о шостій.

— Заводь друзів! — нагадала мама крізь опущене вікно, коли я йшла до підвалу.

До ліфта я не пішла: ліфтом користувалися тільки ті, кому залишилося жити кілька днів. Спустившися сходами, я взяла печива, налила собі лимонаду в паперовий стаканчик й обернулася.

На мене дивився хлопець.

Я була впевнена, що раніше його не бачила. Довготелесий і струнко-м'язистий, він скорчився на дитячому пластиковому стільчику. Волосся темно-руде, пряме й коротке. Мій одноліток чи, може, на рік старший, сидить на краєчку стільця в зухвало незручній позі, одна рука наполовину застромлена в кишеню темних джинсів.

Я відвела очі, відразу згадавши про тисячу своїх недоліків. Я в старих джинсах, які спершу насилу налазили на мене, а тепер висять у найнесподіваніших місцях, і в жовтій футболці з рок-гуртом, який мені вже не подобається. А ще коси: підстрижені під пажа, і я їх навіть не розчесала. Щоки у мене, як у тлустого бурундука, — побічний ефект лікування. В цілому я схожа на людину нормальної статури з повітряною кулею замість голови. Це якщо не рахувати набряклих гомілок. І все ж таки я крадькома подивилася на незнайомця — він досі не зводив з мене очей.

Оце вперше я зрозуміла вислів "зустрітися поглядами".

У колі присутніх я сіла поряд з Айзеком, через два стільці від новачка. Зиркнула знов на нього: ще дивиться.

Гаразд, скажу прямо: він був красунчик. Некрасунчик дивиться безжально, але виходить у кращому разі ніяково, а в гіршому — як спроба образити. Але красунчик... ох.

Я вийняла телефон і клацнула, щоб загорівся екран: 16:59. Хлопець знай дивився на мене. Я відчула, що червонію.

Незабаром я вирішила, що правильною стратегією буде витріщатися у відповідь. Зрештою, хлопці не мають монополії на пильні погляди. Я оглянула новачка з ніг до голови. Незабаром хлопець усміхнувся і відвів блакитні очі. Коли він знову подивився на мене, я звела брови: мовляв, я перемогла.

Він знизав плечима. Патрик товк своє. Прийшла пора знайомитися.

— Айзеку, може, ти сьогодні почнеш? Я знаю, у тебе нині важкий час.

— Так, — погодився Айзек. — Мене звати Айзек, мені сімнадцять років. Судячи з усього, за два тижні у мене операція, після якої я залишуся сліпим. Я не скаржуся, буває і гірше, але, розумієте, осліпнути не дуже приємно. Мене підтримує моя дівчина. І друзі. Огастас ось, наприклад, —він кивнув на новачка, у якого тепер з'явилося ім'я. — Ну, отож, — провадив Айзек, дивлячись на свої руки, які склав у подобі гостроверхого індіанського тіпі. — І ви тут нічим не зарадите.

— Ми поруч, Айзеку, — сказав Патрик. — Нехай Айзек почує нас, люди. І ми всі монотонно підхопили:

— Ми поруч, Айзеку.

Прийшла черга Майкла. Йому дванадцять. У нього лейкемія. У нього завжди була лейкемія. З ним усе гаразд. (Ото так він сказав. Але він спустився на ліфті).

Ліді шістнадцять, і вже на кого варто було задивлятися красунчику, то це на неї. Ліда — старожил групи підтримки, у неї тривала ремісія раку апендиксу — виявляється, є й такий. Вона заявила — як заявляла на кожному зібранні групи підтримки, — що почувається сильною, що мені, з кисневими трубками в ніздрях, здавалося хвастощами.

До новачка говорили ще п'ятеро. Він усміхнувся кутиком рота, коли прийшла його черга. Голос у нього був низький, прокурений і приголомшливо сексуальний.

— Мене звати Огастас Вотерс, — представився він. — Мені сімнадцять. Півтора року тому в мене діагностували легку форму остеосаркоми, а тут я сьогодні на прохання Айзека.

— Як ти почуваєшся? — запитав Патрик.

— О, чудово! — Огастас Вотерс усміхнувся кутиком рота. — Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору, друже мій.

Настала моя черга.

— Мене звати Гейзел, мені шістнадцять років. Рак щитовидки з метастазами в легенях. Зі мною все о'кей.

Засідання тривало: обліковували бої, вигравали битви в заздалегідь програшних війнах, чіплялися за надію, сварили і хвалили батьків, згоджувалися, що друзі не розуміють серйозності проблеми; лили сльози та пропонували розраду. Ні Огастас, ні я не вимовили ні слова, поки Патрик не сказав:

— Огастасе, можливо, ти хочеш поділитися з групою своїми страхами?

— Моїми страхами?

— Так.

— Я боюся забуття, — відповів хлопець по паузі. — Боюся ірраціонально, як сліпий боїться темряви.

— Щось зарано, — Айзек розтягнув губи в усмішці.

— Це було нечуйно з мого боку? — запитав Огастас. — Вибачте, я буваю геть сліпий до почуттів інших людей.

Айзек засміявся, але Патрик суворо підняв пальця і мовив:

— Огастасе, будь ласка, повернімося до тебе і твоєї боротьби. Ти сказав, що боїшся забуття?

— Сказав, — відповів Огастас. Патрик розгубився.

— Чи не хоче хтось, е-е-е, що-небудь відповісти на це?

Я не ходжу в нормальну школу вже три роки. Батьки — мої найближчі друзі. Третій друг — письменник, який гадки не має про моє існування. Я доволі сором'язлива — не з тих, хто перший тягне руку.

Але цього разу я раптом вирішила висловитися. Піднесла руку, і Патрик з неприхованим задоволенням миттю мовив:

— Гейзел!

Я, на його думку, розкривалася. Ставала Частиною Групи. Я поглянула на Огастаса Вотерса, а він поглянув на мене. Очі в нього були такі блакитні, що крізь ту блакить, здавалося, можна щось побачити.

— Прийде час, — заговорила я, — коли ми всі помремо.