Щасливої дороги, сеньйоре президенте

Він сидів самотній у парку під жовтим листям, спираючись обома руками на срібний набалдашник палиці; дивився на запорошених лебедів і думав про смерть. Коли він уперше приїхав у Женеву, це озеро було спокійним та прозорим, довірливі чайки підходили та їли з рук у людей, а продажні жінки, схожі на примари, у своїх серпанкових сукнях з оборками та з шовковими парасольками в руках, походжали парком. Тепер єдиною жінкою на безлюдній пристані була продавщиця квітів, і йому було важко повірити, що час зруйнував не тільки його життя, а й цілий світ.

Він почувався ще одним незнайомцем у цьому місті визначних незнайомців. На ньому добре сиділи темно-синій у білу смужку костюм, з-під якого виднілася парчова камізелька, та капелюх, що його носять чиновники-пенсіонери. В нього були мушкетерські вуса, темне густе волосся з романтичними кучерями, руки арфіста з перснем удівця на лівому підмізинному пальці та веселі очі. Єдине, що вказувало на стан його здоров'я, була зів'яла шкіра. Та в сімдесят три роки навіть це не позбавляло його притаманної йому елегантності. Того ранку він почував себе вільним від усякого марнолюбства. Роки слави та влади безповоротно залишались позаду, а попереду були лише роки чекання смерті.

Він повернувся до Женеви після двох світових воєн, щоб з'ясувати причину болю, якої лікарі на Мартиніці не змогли йому назвати. Він розраховував залишитися тут на два тижні, та минуло вже півтора місяця виснажливих аналізів та неясних результатів, а кінця все ще не було видно. Причину болю шукали в печінці, в нирках, у підшлунковій залозі, в простаті, але нічого ніде не знайшли. Так тривало до того прикрого четверга, коли найменш знаменитий лікар із тих багатьох, що його оглядали, призначив йому зустріч у відділенні невралгії о дев'ятій ранку.

Приміщення було схоже на келію ченця, лікар виявився чоловіком похмурим, малим на зріст, його права кисть через перелом великого пальця була в гіпсі. Коли лікар вимкнув світло, на екрані з'явився висвітлений хребет пацієнта. Лікар указкою тицьнув у з'єднання двох хребців нижче поперека.

Ваш біль отут, — сказав він.

Пацієнтові було важко це зрозуміти. Його біль був мінливий, іноді він виникав у правих ребрах, іншого разу внизу живота, найчастіше ж нагадував про себе миттєвим уколом у пах. Лікар слухав його незворушно, тримаючи указку біля екрана.

Цей біль збивав нас із пантелику, — зауважив він, — але тепер ми знаємо, що він тут.

Потім приклав указівного пальця йому до скроні й уточнив:

Хоча, власне кажучи, сеньйоре президенте, ваш біль отут.

Лікар вимовив ці слова дуже драматичним тоном, і його вирок був остаточним: треба лягати на операцію, ризиковану, але неминучу. Хворий запитав, настільки ризикована така операція, але старий лікар нічого певного йому не сказав, а тільки зауважив, що донедавна ризик був великий, іноді операція навіть закінчувалася частковим паралічем, але за сьогоднішнього розвитку медицини боятися нічого.

Будьте спокійні — підготуйтеся й повідомте нас. Але знайте, що чим скоріше, тим краще.

Не дуже добрий видався ранок — спершу треба було переварити таку погану звістку, а тут ще й негода. Рано-вранці він вийшов із готелю без пальта, бо побачив крізь вікно яскраве сонце, від лікарні, розташованої на проспекті "Chemin du Beau Soleil"[32], повільно попрямував до Англійського парку, де знаходили собі таємний притулок закохані. Там він посидів із годину, думаючи про смерть, коли раптом настала осінь. Озеро здибилося, наче розбурханий океан, а шалений вітер сполохав птахів і позривав із дерев останнє листя. Президент підвівся й замість того, щоб купити квіти в продавщиці, зірвав ромашку з клумби й устромив її в петельку. Квіткарка це побачила.

Ці квіти не дарунок Божий, пане, — сказала вона невдоволено, — вони належать муніципалітету.

Він не звернув на неї уваги й пішов собі, широко ступаючи та досить недбало погойдуючи палицею. На мосту Мон-Блан швидко знімали прапори Конфедерації, які тріпотіли від шаленого вітру, а прегарний водограй, що бризкав піною, зненацька завмер. Президент не впізнав кав'ярні на набережній, бо з неї скинули зелений намет, а квітучі літні тераси щойно закрили. У салоні вдень засвітили люстри, і квартет скрипкових інструментів заграв мелодію Моцарта. Президент узяв із прилавка газету, залишену для клієнтів, повісив парасольку та палицю на вішалку, надів окуляри в позолоченій оправі і тільки тоді зрозумів, що осінь уже настала. Він розгорнув газету на міжнародній сторінці, де часто друкував яку-небудь інформацію з Латинської Америки, й читав її з кінця до початку, доки офіціантка, як звичайно, не принесла йому пляшку мінеральної води "евіан". Минуло вже понад тридцять років, як він перестав пити каву за рекомендацією лікарів. Але він сказав собі: "Коли я знатиму, що напевне вмру, знову почну пити каву". Мабуть, цей час настав.

Принесіть також каву, — промовив він чудовою французькою мовою і додав: — Італійську й таку міцну, щоб мертвого підняла.

Повільно випив каву без цукру маленькими ковтками, потім поставив чашку на блюдце догори дном, щоб осад кави по стількох роках мав час вималювати його долю. Забутий за багато років смак відвернув його на якийсь час від поганих думок. За хвилину він відчув, що хтось дивиться на нього. Тоді, наче випадково, перегорнув сторінку, подивився поверх окулярів і побачив блідого неголеного чоловіка в спортивному кашкеті та спортивній куртці, який зразу ж відвів очі, щоб не зустрітися з ним поглядом.

Знайоме обличчя, здається, вони кілька разів зустрічались у вестибулі готелю, а може, їхні шляхи перехрещувалися по дорозі до озера чи на самому березі, де він спостерігав за лебедями. А може, це просто його фантазія, на які так часто хворіють ті, хто перебуває на вигнанні.

Він неквапно закінчив гортати газету, дослухаючись до чарівних звуків музики Брамса, доки знову не почався біль, сильніший за мелодію. Тоді скинув поглядом на золотий годинник, який звисав з короткого ланцюжка камізелькової кишені, й проковтнув дві заспокійливі денні піґулки, запивши останнім ковтком води "евіану". Перед тим як зняти окуляри, подивився на осад кави і здригнувся: там явно вимальовувалася непевність. Нарешті оплатив рахунок, узяв палицю й капелюха, зняв із вішалки парасольку та вийшов на вулицю, не дивлячись на чоловіка, який спостерігав за ним. Пішов легкою ходою, обминаючи клумби з квітами, розкуйовджені вітром, і вже зовсім заспокоївся, коли раптом почув за собою чиїсь кроки, зупинився, завернувши за ріг вулиці, й рвучко обернувся. Незнайомець, що йшов за ним, перелякано став, майже зіштовхнувшись із ним упритул.

Сеньйоре президенте, — пробелькотів він.

Скажіть тим, хто вам платить, щоб не тішили себе ілюзіями, — насмішкувато кинув президент своїм приємним голосом, — моє здоров'я в чудовому стані.

Ніхто не знає про це краще, ніж я, — відповів незнайомець, — я працюю в лікарні.

Вимова та несміливість, із якою він говорив, видавали в ньому жителя Карибських островів.

Тільки не кажіть мені, що ви лікар, — кинув президент.

Якби ж то! — відповів незнайомець, — я працюю шофером швидкої допомоги.

Вибачте, — сказав президент, зрозумівши свою помилку. — У вас важка робота.

Не така важка, як ваша, пане.

Президент уважно подивився на співрозмовника, сперся обома руками на палицю і з неприхованою цікавістю запитав:

Звідки ви?

З Карибських островів.

Про це я вже здогадався, але з якої країни?

З тієї, що й ви, пане, — сказав той і простяг йому руку. — Мене звати Омеро Рей[33].

Президент перебив його, здивований, не відпускаючи руки Рея.

Он як. У вас гарне прізвище!

А повністю Омеро Рей де ла Каса.

Несподіваний порив зимового вітру майже збив їх із

ніг посеред вулиці. Президент затремтів від холоду й зрозумів, що не зможе без пальта подолати ті два квартали, які йому лишилося пройти до досить бідної їдальні, де він звичайно обідав.

Ви вже обідали? — запитав він Омеро.

Я ніколи не обідаю, — відповів той, — їм тільки увечері вдома.

Зробіть на сьогодні виняток, — якнайлюб'язнішим тоном сказав президент. — Я запрошую вас пообідати зі мною.

Він узяв Омеро під руку й повів його в найближчий ресторан, який називався "Коронований віл". Усередині було тісно й жарко і, здавалося, яблуку ніде впасти. Омеро Рей здивувався, що ніхто не впізнає президента, і пішов у глибину зали когось покликати.

Він діючий президент? — запитав хазяїн.

Ні, — відповів Омеро, — його скинули.

Той посміхнувся з розумінням.

Для таких у мене завжди є спеціальний стіл.

Він повів їх у куток у глибині приміщення, там стояв незайнятий стіл, де вони могли спокійно поговорити. Президент подякував хазяїнові:

Не всі спроможні так, як ви, розуміти й шанувати гідність емігранта.

Спеціалізацією ресторану були бичачі ребра, смажені на вугіллі. Президент та його гість розглянулися навкруги й побачили на сусідніх столиках великі шматки смаженого м'яса з окрайкою ніжного жиру. "Чудове м'ясо, — подумав президент, — але мені його їсти не можна". Він доброзичливо по дивився на Омеро:

Я цього їсти не можу.

Каву вам також не можна пити, — сказав Омеро, — а ви її пили.

Звідки ви знаєте? — здивувався президент. — Але це був виняток, бо сьогодні особливий день.

Отже, винятком стала не тільки кава. Він замовив також бичачі ребра, смажені на вугіллі, салат зі свіжих овочів, заправлений оливковою олією. Його гість замовив те саме, додавши півкарафи червоного вина.

Поки вони чекали на м'ясо, Омеро витяг із кишені піджака гаманець без грошей, але напханий якимись паперами, й показав президентові вицвілу фотографію, на якій він упізнав себе в сорочці з короткими рукавами посеред великої групи молодих людей; був він тоді худий, мав чорне волосся і чорні вуса. Зразу ж пригадав і те місце, емблеми тієї бридкої виборчої кампанії та той нещасний день. "Яка гидота", — прошепотів він і ще подумав про те, що людина старіє на фотографіях скоріше, ніж у реальному житті. Повернувши ту світлину, він сказав:

Я пам'ятаю той день дуже добре, це було тисячу років тому в будинку для півнячих боїв у містечку Сан-Кристобаль де лас Касас.

Це моє село, — зауважив Омеро і показав на себе в юрбі молодих людей. — Ось і я.

Президент його впізнав:

Та ви ще тут зовсім хлопчисько!

Майже, — сказав Омеро, — я був із вами під час усієї кампанії на півдні як керівник університетських бригад.

Президент дорікнув собі заднім числом:

Я, мабуть, не звертав на вас уваги...

Навпаки, ви дуже добре ставилися до всіх нас, але нас було багато, і ви були не в змозі запам'ятати всіх.

А що сталося потім?

А хто ж знає про це краще за вас? — вигукнув Омеро.