Шпиль

Присвячую Джуді

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Він сміявся, задерши підборіддя Й трусячи ГОЛОВОЮ. Бог-Отець спалахував у його очах під сліпучим сонцем, що лилося крізь мальовані шибки вітражів і посувалося за його рухами, запалюючи неземним сяйвом лики Авраама, Ісаака й самого Бога-Отця. Сміявся до сліз, і сяйво мінилося в його очах райдужними колами, дугами, промінчиками.

Він тримав у руках макет вежі й, примружившись, вдивлявся в нього. Радість, радість...

— Я півжиття чекав цього дня!

Перед ним, по другий бік столика з макетом собору, стояв канцелярій; його бліде старече обличчя ледь маячіло в затінку.

— Не знаю, мілорде настоятелю, не знаю...

Він вдивлявся в макет вежі, що його Джослін міцно тримав обома руками. Голос його, тоненький, ніби виск кажана, зовсім губився в просторій, високій залі капітулу.

— Адже як подумати, що оця дерев'яна цяцька... яка вона завдовжки?

— Вісімнадцять дюймів, мілорде канцелярію.

— Вісімнадцять дюймів. Атож. Саме так. Але ж насправді це буде споруда з каменю, дерева й заліза...

— Чотириста футів заввишки.

Тримаючи руки біля грудей, канцелярій вийшов із затінку і повів поглядом довкола себе. Тоді звів очі до стелі. Джослін скоса ласкаво дивився на нього.

— Підвалини... Я знаю. Але покладімось на бога.

Канцелярій нарешті знайшов те, чого шукав поглядом: він згадав.

— Ах, так...

І в старечій заклопотаності, човгаючи ногами по кам'яних плитах, рушив до дверей. Вийшов, а за ним у повітрі зависло нагадування.

— А, звичайно. Утреня.

Джослін, не зрушивши з місця, пустив услід йому стрілу ласкавої думки: "Це моє місце, мій дім, моя ро-дина. Зараз він вийде з ризниці вслід за іншими й поверне ліворуч, як робив завжди; а потім спам'ятається й поверне праворуч, до приділу Пресвятої діви". І Джослін знов засміявся, задерши підборіддя, сповнений блаженної втіхи: "Я знаю їх усіх, знаю, що вони роблять і робитимуть, знаю, що вже зробили. За всі ці роки, поки я простував далі й далі, собор став ніби вбранням на моїх плечах".

Він урвав сміх і витер очі. Взяв білий шпиль і туго встромив його основу в чотирикутний отвір, прорізаний у старому макеті собору.

— Ось так!

Макет скидався на людину, що лежала горілиць. Не-фи — ніби складені разом ноги, трансепти обабіч — розкинуті руки. Хор — тулуб; а приділ Пресвятої діви, де поки що мали правитись відправи,— голова. І ось тепер із самого серця будівлі стримів, підносився, рвався вгору його вінець, знак величі — новий шпиль. "Вони не знають,— подумав Джослін,— вони не можуть знати, поки я не розповім про своє видіння!" І, знов засміявшись радісно, він вийшов із зали капітулу на затоплене сонцем подвір'я, обведене аркадами. "Але я повинен пам'ятати, що шпиль — це ще не все! Я повинен, по змозі, робити далі те, що робив досі".

Він обійшов аркади, розхиляючи одну за одною Завіси, і опинився біля західних дверей собору. Обережно, щоб не бряжчати, підняв защіпку. Нахилив голову, входячи, і промовив подумки, як щоразу: "Підніміте, брами, верхи ваші!" К Та вже переступаючи поріг, зрозумів, що та обережність була зайва: собор уже сповнював гамір. Правда, звуки утрені, такі тихі, здрібнілі, що їх неначе можна було зібрати в одну жменю, долинали з приділу Пресвятої діви в другому кінці собору, крізь дощану переділку, обтягнену полотном. Інші звуки, ближчі, хоча й перемішані з відлунням у суцільний стугін, свідчили, що десь тут довбають лопатами та кайлами землю й камінь. Там гомоніли, щось наказували, часом голосно гукали, тягли по кам'яних плитах колоди, котили і впускали додолу тягарі, а доправивши до місця, важко гупали ними, і все це зливалось би в безладний ярмарковий гармидер, якби лункий простір собору не підхоплював їх і не змушував кружляти під склепіннями, наздоганяючи самих себе й дзвінкий хоровий спів і тягнучи без кінця все ту саму ноту. Ці звуки були такі нові для

1 Слова 8 23-го Давидового псалма.

Джосліна, що він заквапився до середини нефа, в затінок великих західних дверей, і там упав навколішки перед невидним звідти престолом; а потім підвівся й задивився.

Покліпав очима. Такого сонця він тут іще не бачив. Найматеріальнішою річчю в усьому нефі була не стінка 8 дощок та полотна, що розділяла собор надвоє по приступках перед хором, не два ряди арок обіч нього й не мальовані надгробні плити та склепики під тими арками. Найматеріальнішим у ньому було світло. Воно ринуло крізь ряди вікоп південного бічного нефа, вогнем запалюючи барви вітражів, і рівною лавою променів скісно падало на основи колон, що підпирали арки з північного боку середнього нефа. І всім тим світляним стовпам та пругам надавала об'єму зависла в повітрі тонка пилюка. Джослін знову покліпав очима: ось тут, перед ними, порошинки кружляли одна круг одної або всі разом шугали вгору, ніби рій одноденок під подувом вітру. Трохи далі вони клубочилися хмарами, завивались вихорами, на мить зависали нерухомо, а в найдальших пругах та стовпах світла були вже тільки кольором — медово-жовтими смугами, що навскіс перетинали простір собору. Там, де однобарвне світло вливалось у середохрестя з південного трансепту, з півторастафутової височини, той мед згущувався в колону, і вона, пряма, ніби Авелів стовп, височіла над людьми, що ломами зривали там плити підлоги.

Він аж головою похитав у скрушному подиві перед цим сонячним світлом, таким матеріальним. "Якби не отой Авелів стовп, я подумав би, що ці світляні колони стоять прямовисно, а мій кам'яний корабель сів на мілину й нахилився набік..." — і Джослін ледь усміхнувся від думки, що людський розум усьому приписує закони, а сам обманюється легко, мов дитина, "Тепер, коли на бічних вівтарях не горять свічки, а перед очима в мене ота стінка з дощок та полотна, можна подумати, що я опинився в якомусь поганському храмі; а оті двоє з ломами на самій середині (коли вони підважують плиту й вивертають її, вона грюкає, падаючи, ніби в каменярні) схожі на жерців, що чинять якийсь заморський обряд... Господи, прости мені.

Вже півтораста років ми тчемо в цьому храмі розкішний візерунок хвали Господові. Все й далі буде таке, як було, тільки ще краще, розкішніше: той візерунок хвали нарешті довершиться. Треба вже йти молитися".

Та він усвідомив, що молитись іще не піде, навіть у цей великий день, день радості. І він голосно засміявся від тієї чистої радості, бо знав, чому ще не піде, знав, як здавна знав щоденний порядок: хто на полюванні, хто виголошує казання, хто кого заступає, знав, яке надійне це кам'яне судно і його команда.

І, немов та думка відкрила собою коротеньку інтермедію, він почув, як у північно-західному куті собору брязнула защіпка й рипнули, відчиняючись, двері. "Зараз, як і щодня, я побачу свою дочку в Христі".

І справді, ніби спогад про неї викликав її, вона швидко ввійшла, а він стояв і чекав, щоб поблагословити її, як щодня. Але Пенголова дружина звернула ліворуч, долонею затуливши обличчя від пилюки. Джослін тільки на мить побачив її миле вузьке обличчя, а тоді вона пішла не через собор, а вздовж північного нефа, і йому довелося думкою послати своє благословення вслід їй. Він з любов'ю й легким жалем дививсь, як вона йде повз темні, без свічок вівтарі північного нефа, стягла з голови каптур, відкривши білу памітку, а з-під сірого плаща майнув краєчок зеленої сукні. "Наскрізь жінкаї — з любов'ю подумав Джослін.— Як це виказує ота примхлива дитинна цікавість! Але це клопіт не мій, а Пенгола чи отця Ансельма". А вона, немов збагнувши власну примхливість, швидко обминула яму, затуляючись долонею від пилюки, перетнула неф і зачинила за собою двері до "царства". Він розважно покивав головою.

"Мабуть, дещо в нас усе ж таки зміниться..."

Коли двері за жінкою грюкнули, стало майже тихо; а потім у тій тиші почулись нові звуки: "цюк, цюк,

цюк..." Джослін повернув голову ліворуч. Там на цоколі однієї з колон північної аркади сидів німий у шкіряному фартусі, затиснувши між коліньми великий камінь.

Цюк. Цюк. Цюк.

— Мабуть, Гілберте, він сказав тобі різьбити мене, бо я так подовгу стою на місці.

Німий зразу схопився. Джослін усміхнувся до нього.

— Із мене в цьому ділі найменше пуття, правда ж?

Німий усміхнувся по-собачому й щось промугикав

без'язиким ротом. Джослін весело засміявсь у відповідь і закивав головою, ніби їх поєднувала спільна таємниця.

— Спитай в отих чотирьох підпор на середохресті, чи вони нічого не роблять!

Німий теж засміявся й закивав головою.

— Я скоро піду молитись. Як хочеш, іди зі мною, сядем там, і різьбитимеш. Візьми щось простелити, щоб не насмітив, а то Пенгол вимете тебе з приділу Пресвятої діви, як сухий листок. Пенгола не можна сердити.

Враз почувся новий звук. Джослін умить забув про німого й прислухався, повернувши голову. "Ні,— сказав він собі,— не може того бути, вони не могли впоратись так швидко!" І заквапився до південного бічного нефа, звідки міг зазирнути через увесь собор до північного трансепту. Зупинився біля рогу гробниці Певерелів. І зашепотів, сповнений радості, надто глибокої, щоб вино* сити її з храму:

— Ні, таки правда. Після стількох років зусиль і трудів. Слава господові.

Бо вони робили неймовірне. "Я ж цілі роки проходив тут,— подумав він.— І завжди одне було надворі, а інше — всередині, розділене так виразно, так довічно й незаперечно, як сьогоднішній і вчорашній День. Зсередини — гладенький камінь, викладений візерунками й помальований, знадвору — шершавий, оброслий лишаями; вчора — та де, один "отченаш" тому! — від одного до другого треба було пройти чверть милі. А тепер крізь стіну віє вітер. І ці два розмежовані боки зійшлись докупи. Я, ніби крізь прозурку, можу бачити по той бік подвір'я ріг канцелярієвого будинку, куди, може, якраз прийшов Айво.

Сміливіше! Слава господові. Це вже початок завершення. Одна річ — наказати йому викопати яму в середохресті, ніби могилу для якоїсь значної особи. А це — щось зовсім інше. Тепер я зняв руку на саме тіло свого храму. Як хірург, я підношу ніж до живота, знечулено-го маковим настоєм".

Джослін якусь хвильку розважався цією думкою, уявляючи, ніби тихі звуки утрені — це повільний віддих знечуленого опієм тіла, безвладно розкинутого горілиць.

Із-за гробниці почулись молоді голоси.

— Що не кажи, а в ньому є гординя.

— І невігластво.

— А знаєш що? Він має себе за святого! Хай би вже хто, а то — він!

Та побачивши, що над ними схиляється настоятель, обидва диякони впали навколішки.

Він дивився на них згори, і власна радість сповнювала його любов'ю.

— Що це ви, діти мої! Лихословите? Пліткуєте? Чорните когось?

Вони мовчали, похиливши голови.

— Хто ж цей бідолаха? Краще б помолилися за нього.