Сигнальники і горністи

- Анатолій Алексін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

СИГНАЛЬНИКИ І ГОРНІСТИ

У кожної людини повинно бути ім'я (це обов'язково!) і, можливо, прізвисько (якщо вигадають!). У мене ж на одне ім'я було аж два прізвиська!

Спершу прозвали Горністом. Але на горні я ніколи не грав: бракувало слуху. Багато років минуло з тих пір, а слух у мене так і не з'явився… Різні пісні я й зараз виконую на один і той же мотив.

— Усіх авторів зрівняв у правах! — сумно колись жартувала мама, ніби співчуваючи композиторам.

Вона постійно прагнула співчувати людям. Навіть тим, які, на мій погляд, співчуття не потребували.

— Усі цього потребують, — запевняла вона. — Безхмарних доль нема.

Хмари — ще нічого: від них не буває грози. А над маминою долею двічі збиралися такі хмари, що їй до кінця життя могли б вчуватися громи й блискавиці. Але не вчувалися.

У неї був єдиний брат… Андрійко… Мій дядько. Як тільки я почав дещо розуміти, мама розповіла, що брат її загинув на війні. Було йому всього вісімнадцять — і я услід за мамою називав його просто Андрійком.

У неї був єдиний чоловік. Мій батько… Він теж воював. Але повернувся додому.

— Повернувся, щоб попрощатися, — казала мама.

На фронті батька засипало землею. Його було сильно контужено. Відкопали… Але контузія лишилася в ньому — і через тринадцять років знову засипала землею. Вже назавжди.

— Ненавиджу війну! — казала мама.

Слово "ненавиджу" в її устах звучало так дивно, що я кожного разу здригався.

Маму в нашому будинку називали добрим генієм.

"Ніна Василівна — наш добрий геній!" — вигукували сусіди з різних квартир. І тільки сусід на прізвище Гнєдков, який жив прямо під нами, зустрівши маму, починав старанно повчати її.

— Не вбивайтеся, Ніно Василівно. Не оцінять! Повірте: кожен судитиме про вас не по тому, що ви зробили для інших, а по тому, що зробили для нього. Персонально. Змінити людство — нам не по силі.

Голос у Гнєдкова був украдливий, в'їдливий. Він довірливо заглядав у очі, особливо коли говорив про все людство, яке не влаштовувало і дратувало його.

Кожною своєю фразою Гнєдков ніби відкривав тільки йому одному відомі істини. Вигляд у нього був поблажливо-жалісливий: він жалів навколишніх за те, що вони потонули у довірливих оманах.

… Незадовго до війни батько і Андрійко натрапили один на одного.

— У прямому значенні! — пояснила мені мама. — Це було на катку.

Потім Андрійко привів батька у наш дім і познайомив зі своєю сестрою, тобто моєю майбутньою мамою. А якби вони не зітнулися на катку? Я міг би й не народитися? Жахливо подумати!

Чому мене прозвали Горністом?

Цього я не можу сказати, доки не дійду до однієї історії, яка сама все пояснить: скромність прикрашає людину. Хоч, як сказала мені вчителька Катерина Іллівна, з якою ви познайомитесь трохи далі, "скромність не живе наодинці". Вона пояснила:

— Коли ми говоримо, що людина скромна, треба в думці домислювати "але": відважна, але скромна; талановита, але скромна… Однак сказати "скромна, але скромна" — не можна. Чого скромничати, коли не маєш інших достоїнств?

Про Катерину Іллівну я б сказав: розумна, але скромна; чесна, але скромна; просто чудова, але скромна… Ну й таке інше! Ви самі переконаєтеся. Вона перша прозвала мене Горністом. А потім переіменувала на Сигнальника. Чому? І про це ви довідаєтесь, як кажуть, у свій час.

Розповідатиму по порядку, щоб не збитися. Тим паче що все це було вже давно.

Моя мама — педіатр. Простіше кажучи, дитячий лікар. Але діти нашого будинку до неї за порадами не зверталися: в юну пору людина відчуває себе безсмертною і не думає про хвороби. Дорослі ж не давали мамі проходу: усі знали, що, доглядаючи хворого чоловіка, тобто мого тата, мама оволоділа всіма медичними спеціальностями.

— Ваша квартира нагадує процедурний кабінет: робите уколи, міряєте тиск, — дорікав мамі Гнєдков, який жив під нами. — Коли б я був вашим чоловіком, то я б цього не допустив!

Я радів, що Гнєдков ніколи не міг стати маминим чоловіком.

Але про всяк випадок попередив:

— Не думай, що він піклується про тебе: погані люди не можуть любити хороших.

— Але, на жаль, хороші інколи люблять поганих, — зітхнувши, відповіла вона. — Це трапляється.

Тиск чомусь хвилював багатьох наших сусідів.

— Це закономірно, — пояснила мені мама. — На людей тиснуть прожиті ними роки. А це означає — турботи, без яких не обходиться жодне життя на землі. І не забувай, що війна була. Ненавиджу війну!

— Щедрою вас, повірте, вважатиме тільки той, кого ви облагодієте, — втлумачував мамі, довірливо заглядаючи їй в очі, Гнєдков з нижнього поверху. — А всіх, Ніно Василівно, благодіянням не охопиш! Та й охоплені скоро забудуть…

— Я й не хочу, щоб вони пам'ятали.

— Ви схожі на свого брата Андрійка. Він теж був слабохарактерний. Не вмів говорити "ні". Навчіться відмовляти! Це корисна властивість.

Мама була терплячою, коли йшлося про неї саму: мовчки переносила фізичний біль, уміла приховувати душевний. Вона, невисока, худенька, коротко підстрижена, в таких випадках лиш напружено зіщулювалася — і тоді вже зовсім починала бути схожою на семикласницю. Але коли були несправедливі до когось іншого, риси її обличчя і голос ставали загостреними, ніби готувалися для відсічі, для битви.

— Андрійко був слабохарактерний? — перепитала вона Гнєдкова. — Ходімо, Петре! — Мама міцно взяла мене за руку. Потім обернулася до сусіда з нижнього поверху. — Зі своїм слабким характером він підвівся назустріч танку. Вам не доводилося так робити?

— Я зовсім не хотів… — заметушився Гнєдков.

Але мама не слухала його:

— Не вмів відмовляти. Казати "ні"? Ось тому фашистському танкові він сказав "ні"! А навіщо ж заточувати це слово на чесних людях? Ходімо, Петре!

— На чесних не треба… Я чесних не мав на увазі!

Худенька мама потягла мене вгору по східцях на наш третій поверх: вона не хотіла слухати Гнєдкова.

Потім перегнулася через перила і звідти, згори, ще раз метнула в нього списа:

— Вишукувати слабке у сильних, дрібне у великих — втішно для себе, чи не так? Так ніби й зближаєшся з ними?

— Що ви маєте на увазі? І кого? — запитував знизу Гнєдков так збентежено, ніби, граючись, ударив по м'ячу, всередині якого виявилась вибухівка.

Мама точно знала, хто в якій квартирі і на що хворий. Здавалося, вона дістала завдання відповідати за здоров'я всіх мешканців нашого будинку. "Від кого дістали?" — розмірковував я. І лише коли подорослішав, зрозумів, що це завдання дала мамі її совість.

Хворих вона визначала відразу: за кольором обличчя, запаленими очима, за рухами і ходою. Вона не могла пройти повз людину, яка нездужала.

— Це вже моя хвороба, — казала мама.

"У-у, як ви дихаєте! — зверталась вона до одного. — Не допомагати серцю це варварство, безкультур'я".

"Навіщо ви намагайтеся перебороти хворобу на ногах? — зверталась до другого. — Конфлікт з організмом не закінчиться на вашу користь!"

Людей, що нехтують своїм здоров'ям, мама вважала жорстокими:

— Себе не жалієте, то хоч близьких пожаліли б!

"Ваш вигляд мені не подобається!" — зауважувала вона, витягуючись навшпиньки, як під час гімнастики, i обмацуючи чийсь лоб. Долонею вона визначала температуру з точністю до десятих.

Поступово, сама того не бажаючи, мама привчила сусідів звертатися до неї не лише з медичних питань, але й з іншими проханнями. "Бюро добрих послуг!" — прозвали нашу квартиру.

— Це образливе прізвисько, — сказала мама. — Але в бюро не може працювати одна людина. Повинно бути мінімум двоє. Ти зрозумів?

— Працюєте до виснаження, — співчував Гнєдков. — А ті, заради кого ви виснажуєтесь, чи захочуть вас ремонтувати на випадок якоїсь життєвої аварії? Адже лікарі, я здогадуюсь, не лише лікують, але й самі хворіють.

Породжувати недовіру в навколишній світ було хворобливою пристрастю сусіда з нижнього поверху.

— Бачив би ваш покійний чоловік! Адже він до цієї своєї хвороби… пестив і балував вас, як дитя!

Ніжність, проте, не розпестила маму, а баловство не розпустило. Вона працювала до виснаження, ніби виснаження не могло бути: приховувала втому, а свої вчинки не вважала подвигами.

— Лікар — не тільки професія, але й спосіб життя, — запевняла вона.

І бюро добрих послуг продовжувало діяти.

Самотні хворіли набагато частіше і довше, ніж сімейні.

— Самотність, як інфекція, що причаїлася, підточує організм зсередини, — сказала мама. — Страшно подумати, але деякі самотні люди радіють хворобі: про них згадують! Приходить лікар із поліклініки. Я приходжу… Не можна залишати людей самотніми!

"Ненавиджу війну!" — щоразу повторювала мама, коли підходила до квартири на першому поверсі, де жила Надія Омелянівна. Цими словами мама ніби стукала до неї.

— Іди додому, Петре! Вона, коли розмовляє з дітьми… плаче. Тож іди.

Донька Надії Омелянівни загинула на війні в сорок першому році. Її звали Тетянкою.

— Іди, Петре!

Мама брала мене за лікоть і обережно підштовхувала до ліфта.

Вона вже тоді була нижчою від мене на півголови, але все в її зовнішності було зрілим, визначеним.

— Я — завершений об'єкт, — казала вона. — А ти маєш вигляд ще недобудованого.

Це справді було так. У незакінченому будинку одна якась частина неодмінно випереджає іншу і тоді вона має безглуздий вигляд, випирає. Природа кинула свої головні будівничі зусилля на мої руки і шию: вони були непропорціонально довгими. Я знав про це — і шию намагався сховати в плечах, а руки за спину. Мені здавалося незручним бути вищим мами — і я підкреслено в усьому їй підкорявся: в ліфт — то в ліфт, не заходити в квартиру — то не заходити.

Та коли Надія Омелянівна тяжко захворіла, мама сказала:

— Я виписала для неї безліч ліків. Але рецепти самі по собі не можуть допомогти. Тому відправляйся за звичним маршрутом — в аптеку!

Маршрут і справді був для мене звичний: коли мама встановлювала в якій-небудь квартирі медичний пост і починала атакувати хворобу, боєприпаси у вигляді ліків підносив я. Якщо, звісно, у потерпілого не було родичів.

Біля дверей Надії Омелянівни, мимоволі наслідуючи маму, я прошепотів: "Ненавиджу війну!", ніби це був умовний пароль.

Кроків я не почув, але двері відчинилися.

— На вулиці холодно? — спитала Надія Омелянівна.

— Що ви? Тепло!

— А я змерзла.

Кутаючись, ніби ховаючись, у величезну хустку, вона безшумно вернулася до ліжка.

Я не раз зустрічав її у дворі… Але не міг роздивитися як слід: вона намагалася пройти непомітно, боячись, що з нею заговорять.

Над ліжком висіли фотографії двох молодих красунь.