Слідопит

Слідопит, або Суходільне море

Переклад: Ілько Корунець

РОЗДІЛ І

І стане склепом дерн пахкий, І небо — храмом на віки; Замінить вітер дух кадила, Молитву ж—думка, серцю мила.

Томас Мур. "Священні пісні"

Хто не підносився душею, споглядаючи неозорі обшири! Уяву поета, коли він сягає зором безмежної далечіні,, заполонюють най-дивніші, найдалекосяжніші, либонь, найчистіші помисли. Новак, уперше побачивши океан, не зможе лишитися байдужим до його неосяжності і навіть уночі порівнюватиме в думці велич океану з явищами, незбагненними людському розумові. Подібні почуття захвату й благоговіння, породжені піднесеністю, охопили й чотирьох різних героїв, які вдивлялись у краєвид перед ними і які розпочнуть дію цієї оповіді. їх було четверо — двоє чоловіків і двоє жінок — і вони піднялися на купу дерев, повалених борвієм, аби охопити поглядом навколишній простір. Такі місцини ще й досі в цих краях називають вітровими валками. Впускаючи світло небес в урочу млу незайманих лісів Америки, вони утворюють немовби своєрідні оазиси серед вологої темряви американських пущ. Валок, що про нього йде мова, лежав на краю некрутого схилу, і з нього можна було бачити далекий виднокрай — рід-

кісна нагода для мандрівника у лісі. Такі валки ніколи не бувають великі, але цей, завдяки тому, що лежав на згаданому підвищенні, та ще тому, що утворена бурею .прогалина збігала донизу, давав змогу спостерігачеві бачити набагато далі, ніж можна було гадати. Філософія ще не визначила природи тієї сили, котра чинить такі руйнування в лісі, хоча окремі вчені й приписують усе ураганам (від яких і смерчі на морі), тим часом як інші схильні вбачати причину цього явища в раптових і шалених потоках електричних флюїдів. Принаймні наслідки цього явища відомі всім. В горішньому кінці* прогалини сліпа стихія так доладно згромадила дерева, що по них аж на самий верх валка, заввишки' футів тридцять, і самі чоловіки зійшли, і своїх боязкіших супутниць повели за собою, допомагаючи їм де міцною рукою,''а де — дружнім словом. Велетенські стовбури, попереломлювані й повиривані дужим вітром, лежали один на одному купами, а гілля, на якому ще духмяніло прив'яле листя, поперепліталося так густо, що рукам не треба було шукати, за що вчепитися. Одне дерево було з корінням' вирване з грунту; його обліплений землею оземок, викинутий поверх усього звалу, послужив опорою чотирьом шукачам пригод, коли ті видерлися на валок.

Хай читач не сподівається, що ми змалюємо людей вельможних — таких серед згаданих чотирьох героїв не було: всі вони були подорожні в пущі, та коли б навіть і не були ними, все одно ні їхній дотеперішній спосіб життя, ні їхнє нинішнє суспільне становище не змогли призвичаїти їх до якихось аристократичних розкошів. Двоє 'з цього гурту, а саме чоловік та жінка, належали до відомого плем'я тускарора — одного з тубільних племен, що споконвіку володіли цією землею; їхніми ж супутниками були: чоловік, за всіма прикметами старий моряк, який навряд чи перевищував своїм чином рядового матроса, і дівчина, котра теж, напевне, не могла похвалитися високим походженням. Щоправда, юне, свіже личко, а також скромні та жваві манери виказували розум і витонченість, що так багато важать разом із дівочою вродою. В ту хвилину її глибокі блакитні очі випромінювали піднесення, а привабливе лице пойнялося задумою, якою глибокі почуття, навіть приносячи щонайвдячнішу втіху, затуманюють обличчя людини з ніжною, чулою душею.

І справді, краєвид цей був такий, що не міг не вражати уяву споглядача. На захід,— там, куди були звернуті лиця подорожніх і де тільки й можна було побачити далину, скільки око сягало, мрів листяний океан, величний та багатий розмаєм яскраво-зеленої буйної рослинності, з розкішними барвами, властивими сорок другому градусові північної широти. В'яз із гарною плакучою верхівкою^ численні породи клена, дорогоцінний американський дуб та широколиста американська липа, відома як ликовиця,— всі вони перепліталися горішнім гіллям, зливаючись у єдиний і мовби

нескінченний листяний килим, який без КІІІЦЯ-краю тягся до призахідного сонця, аж доки зливався з хмарами, як зливаються біля небокраю морські хвилі з блакиттю небесного склепіння. Тут і там незначні просвіти, утворені поміж велетнями лісового царства чи то з вини стихій, а чи з примхи природи, дозволяли якому нижчому дереву вирватися угору до світла й підняти свою скромну голову майже врівень з довколишньою поверхнею зеленого моря. До таких дерев належали: береза, дерево досить поважане в не таких благодатних краях; тремтлива осика, різновиди плодоносної ліщини та представники інших порід, що нагадували ницих і неотесаних бідняків, яких обставини закинули поміж статечних та заможних. Там і сям, пронизавши неозоре поле, височіла пряма сосна, здіймаючись над листяною рівниною, мовби який величний пам'ятник, споруджений рукою митця.

Саме неосяжні простори, майже непору-шена зелена гладінь і справляли враження величі. Ніжні тони, доповнені переливами світ-лотіней, надавали пущі краси, а урочий спокій довкола навіював на душу високі' почуття.

— Дядечку,— звернулася вражена, проте вдоволена дівчина до свого супутника, чийого ліктя вона ледь торкалася, аби певніше стояти на легкій, хоч і міцній опорі,— це дуже схоже на океан, який ви так любите.

— Дитина скільки бачить, стільки й тямить, Магнітику! — Магнітиком моряк звав свою небогу за її дівочу звабливість.— Хіба

§

що дитина може порівняти оцю жменю листя зі справжнім Атлантичним океаном. Якби навіть зібрати всі оці верхівки в один пучок і кинути їх на лоно океану, то вони склали б усього лише букетик у петлиці Нептуна.

— У ваших словах, дядечку, не стільки правди, як вигадки. Ви ж тільки гляньте: скільки око сягає — на багато, багато миль навкіл — і одне листя! А що такого можна побачити в океані?

— "Що такого"! — відказав дядечко, нетерпляче смикнувши ліктем, якого торкалася дівчина, бо його руки були схрещені й засунуті за пазуху червоного жилета, що саме тоді був у моді.— Що такого побачиш, Магнітику? Скажи ліпше, що такого не побачиш! А де тут, дитино моя, морські брижі, де блакитні води, де вали, буруни, кити а чи шторми, де тут безперервний рух у цій жмені лісу, га?

— А де є, дядечку, в океані такі верховіття, така непорушна тиша, таке запахуще листя й така чудова зелень?

— Ат, Магнітику! Якби ти хоч що-небудь у цьому тямила, то знала б, що зелена вода — прокляття для .моряка. Вона чи не гірша навіть за зеленого юнгу!

— Але ж зелень лісу — це щось інше. Прислухайтесь! Ви чуєте, як дихає вітер у листі?

— Почула б ти, дівчино, як дише норд-вест, коли гадаєш, що вітер може бути лише вгорі. Ну, де тут шквали, де урагани, де пасати чи пекучі середземноморські вітри і всі тому подібні речі у цій жмені лісу? А які

риби плавають отут у вас під цією спокійною поверхнею?

— Те, що й тут бувають шторми, ясно вказують оці знаки довкола; а звірі,— хай і не риби,— водяться попід отим листом.

— Я того не знаю,— відказав дядько з моряцькою догматичністю.— Яких тільки страхів нам не понаказували в Олбені1 про звірину, що буцімто чигає тут на нас, проте досі ми не здибали нічогісінько такого, що налякало б тюленя. Та сумніваюся, щоб ваш суходільний звір зрівнявся з акулою полуденних широт!

— Гляньте! — вигукнула небога, більше зайнята величчю й красою "безмежного лісу", ніж аргументами дядька.— Ген," над вершечками дерев, звивається димок. Чи не з якого, бува, житла?

— Ай справді,— погодився старий моряк.— У тому димкові щось є людське, що варте тисячі дерев. Треба показати це Гострій Стрілі, а то він, нічого не відавши, ще обмине порт. Очевидячки, де дим, там і камбуз 2.

1 О л бен і' (Олбані) — одне з найстаріших міст США, тепер — адміністративний центр щтату Нью-Йорк.

2 Камбуз — кухня "а кораблі.

По цих словах дядько витяг і%уку з пазухи, торкнув за плече індіянина, що стояв поруч, і показав йому на тонюсіньку риску пари, яка приблизно за милю від них викрадалася спроквола з гущавини і, розсіюючись ледь видимими нитками, танула в мерехтливому повітрі. Тускарора був один із тих гордовитих воїнів, яких у минулому столітті можна було значно частіше здибати серед тубільного населення Америки, ніж тепер; і хоч він довгенько терся серед колоністів і міг таким чином засвоїти їхні звичаї і навіть їхню мову, проте майже не втратив дикої величі та простої гідності індіянського вождя. Стосунки його із старим моряком були дружні, але стримані, бо індіянин був надто призвичаєний до товариства офіцерів по різних військових залогах і розумів, що його нинішній супутник був лише простий підлеглий. Справ-ді-бо, та спокійна і зверхня стриманість тус-карори так вражала, що Чарльз Ken — саме так звали моряка — навіть у хвилини найбільшої впертості чи розв'язності (а мандрівка їхня тривала вже більше тижня) не зважувався поводитися з ним запанібрата. Проте вигляд диму, що звивався вдалині, схвилював Кепа, мовби нагла поява вітрила у відкритому морі, і вперше, відколи вони зустрілися, він зважився, як було сказано, торкнути воїна.

Швидкий зір тускарори вловив той димок, і на добру хвилину індіянин, ледь звівшись навшпиньки й роздувши ніздрі, мов той олень, що раптом зачув небезпеку, втупив погляд у далину, наче пойнтер, який чекає пострілу хазяїна. Потім, опустившися знову на п'яти, індіянин ледь чутно вигукнув щось 'голосом, таким несхожим на бойовий кли^.воїна-індія-нина; у всьому іншому він лишився незво;руіііний. Його лице було спокійне, зате погляд чорних орлиних очей так і шастав поверх листяної панорами, наче хотів увібрати одразу всі важливі прикмети. І дядько, і небога — обоє добре усвідомлювали всю небезпечність їхньої мандрівки через широку смугу дикого пралісу — проте ніхто з них не міг наразі визначити, добре а чи зле віщує їм цей знак близькості людей.

— Мають бути онейди чи тускарори поблизу, Гостра Стріло,— промовив Ken до свого супутника індіянина, називаючи його умовним англійським ім'ям.— Чи не пристати б і нам до них, та й переночувати в зручних койках?

— Там нема вігвам, —<— відповів Гостра Стріла у свій незворушний спосіб.— Надто багато дерево.

— Але ж там повинні бути індіяни, може, навіть хтось із ваших старих друзів, добродію Стріло?

— Палити багаття не тускарора, не оней-да і не могаук,— блідочолий!

— Лиха година! Ну, Магнітику^ це перевершує навіть морську науку: ми, морські вовки, здатні відрізнити матроський тютюн від солдатського або лігво тюхтія від гамака помічника капітана.