Справедливість

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

І

Коли дідусь був живий, ми щосуботи їздили до нього на ферму. З дому вибиралися відразу після обіду: я з Роскесом на передку брички, а дідусь, Кедді й Джейсон ззаду. Дідусь із Роскесом здебільшого розмовляли, коні ж тим часом шпарко бігли, бо то був найкращий запряг в усій окрузі. Вони шпарко бігли і по рівному, і деколи й на гору. А оскільки це відбувалося в пагористому північному Міссісіпі, то на декотрих крутіших узвозах до нас із Роскесом доносився дим від дідусевої сигарети.

До ферми було чотири милі. В гаю стояв довгий низький будинок, нефарбований, але в доброму стані, завдяки зусиллям Сема Фазерса, вмілого теслі з негритянського висілка. За будинком були стайні й коптильні, а ще далі — негритянські хатини, теж у доброму стані й теж завдяки Семові Фазерсу. До цього, власне, й зводилася вся його робота; і ще люди казали, що йому майже сто років. Він жив серед негрів, і білі вважали його за негра. Однак він був не негр — самі негри називали його покручем. Ось про це я й хочу розповісти.

Коли ми приїздили туди, Кедді та Джейсон ішли до струмка ловити рибу, і містер Стокс, управитель, посилав з ними хлопця-негра (бо Кедді була дівчинка, а Джейсон ще надто малий); але я з ними не ходив. Я йшов під повітку до Сема Фазерса, де він звичайно майстрував ярма чи колеса для фургонів, і щоразу приносив йому трохи тютюну. Тоді він відкладав роботу, натоптував люльку — він сам ліпив ті люльки з річкового глею, а цибухи робив з очеретини — і розповідав мені про давнину. Мова йогобула як у негра — тобто не самі слова, а спосіб їх вимовляти,— та й волосся теж. Але шкіра у нього була світліша, ніж у найбільш світлошкірого негра, а ніс, рот та підборіддя й зовсім не скидалися на негритянські. Та й постава його нічим не нагадувала підстаркуватого негра. Він був прямий, невисокий, присадкуватий, обличчя мав завжди стримане, наче весь час був думками хтозна-де — і тоді, коли працював, і коли з ним розмовляли, навіть білі, і коли сам розмовляв зі мною. І завжди воно в нього мало той самий вираз,—здавалося, нібито він один сидить десь на даху абощо і забиває цвяхи. Іноді він кидав роботу недокінченою на лаві, сідав і подовгу палив собі люльку. І не схоплювався знову до роботи, навіть якщо проходив містер Стокс чи й сам дідусь.

Отож я віддавав йому тютюн, він відкладав роботу, сідав, запалював люльку й заводив зі мною розмову.

— Оці негри,—сказав він якось,—вони називають мене дядько Покруч. А білі називають мене Сем Фазерс, тобто Сем Батьків.

— То це не справжнє твоє ім'я? — запитав я.

— Ні. Не те, що я мав у давнину. Я пам'ятаю. Пам'ятаю, що білого чоловіка я вперше побачив, коли був уже отакий, як ти зараз. То був торговець віскі, він щоліта приїздив до нас у селище. А ім'я мені дав сам Чоловік. Тільки він не назвав мене Сем Фазерс.

— Який це такий Чоловік? — здивувався я.

— Той, що володів селищем, неграми, а заразом і моєю матір'ю. Що володів усією навколишньою землею, яку одну я тільки й знав, поки не виріс. Він був ватаг племені чокто. Мою матір він продав твоєму прадідові. І сказав, що я можу й не йти з нею, коли не хочу, бо я тоді був уже майже дорослий. Ото він і дав мені ім'я, що по-індіанському означає Син Двох Батьків.

— Сип Двох Батьків? — здивувався я.— Хіба ж це ім'я? Так зроду нікого не називали!

— А мене колись називали. Ось послухай.

II

— Коли я підріс до такого віку, щоб розуміти розмови старших, то з уст Германа Коша мені довелося почути ось що. Він розповідав, що, повернувшись із Нью-Орлеана, Дум привіз із собою одну жінку. Він привіз усього шістьох чорних, хоч, казав Герман Кіш, вони й так мали в селищі чорних більше, ніж було для них роботи. Інколи для розваги вони цькували чорних собаками, як ото цькують лисиць, котів чи єнотів. А тоді Дум привіз із Нью-Орлеана ще шістьох чорних. Він казав, ніби виграв їх на пароплаві, тож хоч-не-хоч мусив забрати. Він зійшов з пароплава із тими шістьма чорними, а ще при ньому була велика скринька з чимось живим та золота коробочка якоїсь нью-орлеанської солі, така завбільшки, як золотий годинник. Герман Кіш розповідав, що Дум витяг з тієї скриньки з чимось живим щеня, скачав кульку хліба із дрібкою солі з золотої коробочки, дав кульку щеняті, і воно здохло.

Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш. Він розповідав, що коли того вечора Дум зійшов з пароплава, плащ його весь був розшитий золотом, і в нього було три золотих годинники, але, казав Герман Кіш, навіть через сім років Думові очі не змінилися. Він казав, що очі його лишилися такі самі, як і перед від'їздом, коли його ще не звали Думом, коли він, Герман Кіш і мій батько спали на одному сіннику й цілі ночі балакали, як то ведеться у хлопців.

Думове ім'я тоді було Ікемотубе, і по роду йому не належало стати Чоловіком, тобто ватагом племені, бо Чоловіком був брат Думової матері, а Чоловік мав власного сина, та ще й брата. Але навітьоді, казав Герман Кіш, коли Дум був не більший за іебе, Чоловік, бувало, подивиться так на нього та й мовить: "О сестрин сину, око твоє лихе, як око лихого коня".

Отож Чоловік не жалкував, казав Герман Кіш, коли Дум підріс і заявив, що їде до Нью-Орлеана. Чоловік на той час уже постарів. Раніше він залюбки і в ігри грав, і кидав підкови, але тепер любив уже тільки підкови кидати. Отож Чоловік не жалкував, коли Дум забрався, хоч він і не забував про нього. Герман Кіш казав, що коли щоліта приїздив торго* вець віскі, Чоловік розпитував у нього про Дума.

— Він тепер називає себе Девід Колікот,—казав Чоловік.— Але його ім'я Ікемотубе. Чи не доводилося тобі чути, що Девід Колікот утопився у Великій Річці або що його вбили білі люди у бійці в Нью-Орлеані?

Проте, казав Герман Кіш, ніхто нічого не чув про Дума, і так збігло сім років. Аж ось одного дня Герман Кіш і мій батько одержали від Дума списану паличку на знак того, щоб зустріти його на Великій Річці, бо на той час пароплав уже не піднімався на* шою річкою. Тобто пароплав ще був у нас на річці, але вже не міг рушити нікуди. Герман Кіш розповідав, що одного дня, коли стояла висока вода, років за три після Думового від'їзду, пароплав прийшов, заповз на мілину та там і сконав.

Саме через це Дум і дістав своє друге ім'я,—оте, що було перед Думом. Герман Кіш розповідав, як раніше той пароплав чотири рази на рік піднімався нашою річкою і як плем'я сходилося до води, ставало там табором і чекало, щоб побачити, як пропливатиме пароплав, і що той білий, котрий наказував пароплаву куди плисти, звався Девід Колікот. Отож, розповівши Кошеві та моєму батькові, що він збирається до Нью-Орлеана, Дум додав:

— І ще одн4 вам скажу. Віднині мене звати не Ікемотубе, а Девід Колікот. І колись я теж матиму пароплав.

Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш.

А через сім років він прислав їм списану паличку, і Герман Кіш та мій батько взяли воза й поїхали на Велику Річку зустрічати Дума, і Дум зійшов з пароплава з шістьма чорними.

— Я виграв їх на пароплаві,—сказав Дум.—Ви з Раковим Бродом,—ім'я мого батька було Рачачий Брід, але звичайно на нього казали Раків Брід,— можете поділити їх між собою.

— Мені вони не потрібні,—відповів мій батько.

— Тоді хай Герман візьме їх усіх,—сказав Дум.

— Мені вони теж не потрібні,— відмовився і Герман Кіш.

— То гаразд,— сказав Дум.

Тоді Герман Кіш запитав Дума, чи його й досі звати Девід Колікот. Але Дум наче й не почув, а мовою білих людей звелів щось одному з чорних і той запалив сосновий цурпалок. Тоді, казав Герман Кіш, вони побачили, як Дум дістав зі скриньки щеня, скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, що була у нього в коробочці, аж це раптом озвався мій батько:

— Ти, здається, хотів, щоб ми з Германом поділили між собою цих чорних.

Тоді, казав Герман Кіш, він помітив, що серед тих чорних є одна жінка.

— Вони ж вам з Германом не потрібні,—сказав Дум.

— Я зразу не подумав. Я візьму свою половину, але щоб із жінкою. А Герман хай забира решту трьох.

— Мені вони не потрібні,— відмовився Кіш.

— То можеш узяти чотирьох,—сказав батько.— Я візьму жінку і одного чорного.

— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.

— То я візьму саму жінку,— сказав батько,— а ти можеш узяти решту п'ятьох.

— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.

— Не потрібні вони й тобі,— сказав тоді Дум батькові.— Ти ж сам відмовився.

І тоді, розповідав Герман Кіш, те щеня впало мертве.

— То як же все-таки тепер тебе звати? — звернувся він до Дума.

— Тепер мене звати Дум,— відповів той.— Це ім'я мені дав один французький начальник у Нью-Орле-ані. По-французькому воно вимовляється Дуом, а по-нашому — Дум.

— А що воно означає? — поцікавився Кіш. Дум подивився на нього хвилинку.

— Воно означає Чоловік,— відповів він.

Герман Кіш розповідав, що вони тоді подумали собі про це. Вони всі стояли в темряві, решта щенят, котрих Дум не займав, вовтузились і скавуліли в скриньці, а світло від соснового цурпалка вихоплювало з темряви очі шістьох чорних, роззолочений плащ Дума та здохле щеня.

— Ти не можеш бути Чоловіком,— сказав Кіш.—Ти тільки син його сестри. А в Чоловіка ще є брат і син.

— Авжеж,—відповів Д^ум.— Але якби я став Чоловіком, то дав би Раковому Бродові оцих чорних. І Гер-манові щось би дав. На кожного чорного, що мав би Раків Брід, я б дав Германові коня, якби був Чоловіком.

— Раків Брід хоче тільки цю жінку,— озвався Кіш.

— Все одно я дав би Германові шістьох коней,— сказав Дум.— Чи, може, той, хто тепер Чоловіком, уже дав Германові коня?

— Ні,— відповів Герман Кіш,— Дух мій і досі ходить пішки.

Три дні добувалися вони до селища. На ніч ставали табором. Герман Кіш казав, що дорогою вони не розмовляли.

Нарешті вони прибули. Той, хто був Чоловіком у селищі, не дуже зрадів, коли побачив Дума, дарма що Дум привіз цукерок його синові. Для кожного з рідні у Дума був якийсь подарунок, навіть для Чоловікового брата. Чоловіків брат жив самотою в хижці над річкою, звався він Не Завжди Сплюх. Іноді люди племені приносили йому харчів, але здебільшого ніхто його не бачив. Герман Кіш розповідав, як він і мій батько пішли з Думом провідати його. То було ввечері, і Дум звелів Кошеві зачинити двері. Тоді Дум узяв від батька одне щеня, посадив на підлозі й скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, щоб Не Завжди Сплюх побачив, як вона діє.