Страх

- Стефан Цвейг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Коли пані Ірене вийшла з помешкання свого коханця і спускалася сходами, її раптом охопив уже знайомий безглуздий страх. Чорна дзиґа закрутилася перед очима, коліна заклякли у нестерпній нерухомості, і довелося схопитися за поручні сходів, аби не впасти. Вона вже не вперше наважилася на цей небезпечний візит і не вперше відчула це раптове тремтіння. Щоразу під час повернення додому переживала напади такого смішного і безглуздого страху і нічого не могла з собою зробити. Дорога на побачення була набагато легшою. Вона зупиняла машину на розі вулиці, не озираючись пробігала кілька кроків до воріт, а потім швидко мчала сходами догори, знаючи, що він уже чекає на неї за дверима, уже відчиняє їх різким рухом, і перший напад страху, перемішаний із нетерплячкою, розчинявся у гарячих привітальних обіймах. Але згодом, коли вона збиралася додому, цей таємничий страх наростав і накочувався на неї крижаними хвилями – разом із відчуттям провини і нав'язливим переконанням, що кожен випадковий перехожий на вулиці може прочитати у неї на обличчі, звідки вона повертається, і відповісти на її розгубленість нахабною посмішкою. Останні хвилини поряд із ним уже були отруєні передчуттям неспокою, який щомиті зростав. Вона збиралася, пропускаючи повз вуха його прощальні слова і опираючись останнім проявам ніжності, а її руки тремтіли від нервового поспіху. У цей момент усе в ній прагло тільки одного – якомога швидше піти звідси, вирватися з його помешкання, з його будинку, з цієї пригоди – назад, у своє спокійне врівноважене існування. Їй складно було наважитися подивитися в дзеркало, вона боялася побачити сумнів у власному погляді, але змушена була робити це, щоб пересвідчитися, що з її одягом усе гаразд і він не зрадить пристрасних обіймів, у яких її щойно стискали. Потім звучали слова прощання, які марно намагалися заспокоїти її, вона майже не чула їх через збудження і якусь мить напружено вслухалася у тишу за зачиненими дверима, боячись почути чиїсь кроки на сходах. А за дверима на неї уже чекав нетерплячий страх, прагнув скоріше торкнутися її і правом сильного примусити серце битися сильніше, так щоб вона спускалася сходами, мало не задихаючись, а потім відчувала, як сили, зібрані нервовим вольовим зусиллям, зраджують її.

Якусь мить вона стояла із заплющеними очима і жадібно вдихала темну прохолоду сходової клітки. Раптом десь угорі стукнули двері, вона злякано здригнулася, долоні механічно поправили густу вуаль, щоб на обличчя падала ще густіша тінь, і жінка збігла сходами донизу. Тепер їй загрожував ще один, останній, найважчий момент виходу на вулицю з чужих воріт, за якими вона могла наштовхнутися на несподіване запитання когось із знайомих, звідки це вона йде, а разом із цим запитанням на неї чекала б розгубленість і необхідність брехати. Тож вона нахилила голову, як легкоатлет перед розгоном та стрибком, і кинулася у пориві раптової відваги до шпарини напівпрочинених дверей.

І тут раптом з усього розгону налетіла на жінку, яка збиралася піднятися сходами.

– Вибачте, – розгублено пробурмотіла пані Ірене і хотіла якомога швидше пробігти повз жінку. Але та загородила дорогу і свердлила її розлюченим і неприховано зверхнім поглядом.

– Нарешті я застукала вас! – безцеремонно викрикнула вона хрипким голосом. – Звичайно, ви порядна жінка. Так звана порядна! Якій мало власного чоловіка, його грошей і всього іншого. Тож вона мусить відбити у бідної дівчини її коханого…

– Боже мій… що ви таке… Ви плутаєте мене з кимось… – затинаючись пробурмотіла пані Ірене і зробила ще одну спробу прослизнути за двері, але жінка міцно перекрила вихід своїм широким тілом і голосно кинула їй у відповідь:

– Ні, я не помиляюся… я добре вас знаю… Ви повертаєтеся від мого коханого, від Едуарда… Сьогодні я нарешті зловила вас і тепер знаю, чому він останнім часом так рідко знаходить час для мене… Отже, все через вас… Ви – підла!..

– Боже мій… – перебила її пані Ірене ледь чутним голосом. – Не верещіть так, – і мимоволі відступила назад.

Жінка знову поглянула на неї зверхньо. Це тремтіння, страх, ця очевидна безпорадність явно подобалися їй, бо вона вивчала свою жертву знущальним, самовпевненим і задоволеним поглядом. Її голос від утіхи зазвучав ще вульгарніше, і вона сказала майже по-панібратськи:

– Он які вони, ці одружені жінки, благородні, пристойні дами, які ходять красти чужих чоловіків. Обличчя закрите – ясно, що закрите: щоб потім знову можна було всюди видавати себе за чесну жінку…

– Що… що ви від мене хочете?… Я вас не знаю… Мені треба йти звідси…

– Йти звідси… звичайно… до законного чоловіка… до теплого родинного вогнища, щоб удавати там із себе аристократку і дозволити служниці роздягнути себе… А що буде з нами? Навіть якщо ми помремо від голоду, це нашу шляхетну панночку зовсім не… У таких, як ми, ці пристойні дами готові вкрасти останнє…

Ірене зібралася на силі і під впливом раптового пориву витягла із гаманця першу-ліпшу купюру.

– Ось… прошу вас… але дайте мені пройти… Я більше ніколи сюди не прийду… Обіцяю вам.

Жінка взяла гроші і подивилася на Ірене злим поглядом.

– Повія, – пробурмотіла вона.

Пані Ірене здригнулася від цього слова, але, побачивши, що жінка звільнила місце в дверях, вирвалася надвір – спітніла і задихана, ніби самогубця, що кидається з вежі. Обличчя перехожих на вулиці здавалися їй спотвореними, ніби маски, і вона із затуманеним поглядом проривалася крізь них аж до автомобіля, який чекав на розі. Потім безсило опустилася на сидіння, не відчуваючи власного тіла, застиглого і знерухомілого, а коли здивований шофер врешті поцікавився, куди їхати, дивна клієнтка якийсь час дивилася на нього порожнім поглядом, аж поки її затьмарена свідомість врешті збагнула зміст сказаного.

– До Південного вокзалу, – скоромовкою вимовила вона, бо раптом подумала, що жінка може переслідувати її. – Але швидше, їдьте якомога швидше!

Аж коли авто рушило, вона усвідомила, яким ударом стала для неї сьогоднішня зустріч. Ударом у саме серце. Жінка відчула свої руки, які звисали по боках її тіла, ніби неживі, і раптом почала тремтіти і цокотіти зубами. У роті з'явився гіркуватий присмак, хотілося блювати – водночас вона відчувала якусь безглузду притлумлену лють, яка намагалася вирватися з її грудей назовні. Хотілося закричати або затупати ногами, аби звільнитися від цього спогаду, який міцно засів у її мозку, ніби риболовний гачок. Звільнитися від цього тупого обличчя, від зверхнього сміху, від духу підлості, який ішов із рота пролетарки, від поганого запаху цього гидкого рота, який з ненавистю викрикував їй в обличчя дошкульні слова, від загрозливо піднятого червоного кулака. Її нудило все сильніше, нудота підіймалася все вище, підступала до горла, а машина, яка їхала швидко, ще й посилювала це відчуття, бо пасажирку кидало з боку в бік на крутих поворотах. Вона хотіла попросити водія їхати повільніше, але раптом пригадала, що може мати не досить грошей, щоб заплатити йому, вона-бо віддала тій жінці майже все, що було в гаманці. Тоді Ірене дала шоферові знак зупинитися і швидко вийшла з машини, здивувавши його ще більше. На щастя, решти грошей вистачило, щоб розрахуватися. Зате вона опинилася у незнайомому районі, у натовпі заклопотаних людей, які робили їй боляче кожним своїм словом чи поглядом. Її коліна ніби розм'якли від страху і дуже неохоче рухалися вперед, але треба було якось дістатися додому, тож вона зібрала докупи рештки своїх сил і з надлюдською напругою ішла від вулиці до вулиці, ніби продиралася через болото або брела по коліна в снігу. Але врешті вона таки дійшла і з нервовим поспіхом піднялася сходами, намагаючись хоч трохи заспокоїтися.

Аж тут, коли служниця зняла їй пальто і пані Ірене побачила, як син бавиться із молодшою сестрою, а довкола стоять знайомі речі, звідусюди віє затишком і надійністю власної оселі, потроху почала повертатися принаймні зовнішня видимість спокою і врівноваженості. Але всередині у грудях і далі болючими хвилями стискала серце тривога. Вона зняла вуаль, розгладила шкіру на обличчі, щоби здаватися спокійною, й увійшла до їдальні, де її чоловік сидів за накритим до вечері столом і читав газету.

– Пізненько, моя люба Ірене, пізненько, – привітався він із нею м'яким докором, встав із-за столу і поцілував у щоку. Їй стало соромно. Вони сіли за стіл, і він байдуже запитав, не відриваючи погляду від газети:

– Де ти була так довго?

– Я… була… в Амалії… їй треба було придбати дещо… і я пішла з нею, – додала вона, люта на себе за те, що не спромоглася на якусь переконливішу брехню.

Давніше вона завжди заздалегідь готувала ретельно продуману, захищену від будь-яких можливостей перевірити вигадку, а сьогодні страх примусив її забути про це і вдатися до такої невдалої імпровізації. Якщо раптом, – промайнуло у її свідомості, – її чоловік, як персонаж п'єси, яку вони нещодавно бачили в театрі, зараз передзвонить і запитає…

– Що з тобою? Ти здаєшся такою знервованою і… чому ти не знімеш капелюшка? – запитав чоловік.

Вона здригнулася і знову відчула, як сама себе викриває невпевненістю, квапливо піднялася і пішла до своєї кімнати зняти капелюшок. Там вона так довго дивилася в дзеркало, у власні перелякані очі, аж поки не визнала свій погляд достатньо впевненим і спокійним. Тільки тоді повернулася до їдальні.

Служниця подала наїдки, і вечір пройшов, як і всі інші вечори, хіба що трохи мовчазніше і не в такій затишній атмосфері, як завжди. Розмова точилася повільно, була скупою і часто переривалася. Її думки знай поверталися до зустрічі в під'їзді і відразу ж злякано тікали геть від цього спогаду, коли ця страхітлива жінка була так близько. Згадавши про це, Ірене піднімала очі, аби знову відчути себе у безпеці, доторкалася до якогось з предметів, що оточували її і нагадували про важливі епізоди з минулого, і це трохи заспокоювало її. А настінний годинник, який перебивав мовчання своїми сталевими кроками, непомітно підкорив собі биття її серця, і воно знову повернулося до рівного, безтурботно-спокійного ритму.

Наступного ранку, коли її чоловік пішов до своєї канцелярії, а діти – на прогулянку, вона врешті залишилася сама і знову повернулася подумки до вчорашньої жахливої зустрічі, але у ранковому світлі ця подія втратила значну частину своєї загрозливості.