Таємничий острів

- Жуль Верн -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Жюль Верн

Таємничий острів

Переклад Віктора Омельченка

Частина перша

ЗАГИБЕЛЬ ПОВІТРЯНОГО КОРАБЛЯ

РОЗДІЛ І

Ураган 1865 року. — Вигуки у повітрі.— Аеростат, підхоплений бурею.— Прорвана газова оболонка. — Хоч куди глянь — розбурхане море.— П'ятеро мандрівників. — Що сталося у гондолі? — На обрії з'явилася земля.— Розв'язка драми.

-— Ми піднімаємось?

— Ні! Навпаки! Опускаємось!

— Гірше, пане Сайресе! Падаємо!

— О Боже! Скидайте баласт!

— Скинуто останній мішок!

— А тепер піднімаємось?

— Ні!

— Я чую щось схоже на плюскіт хвиль!

— Під гондолою море!

— До нього, здається, не більше п'ятисот футів! Цієї миті виття вітру перекрив гучний голос:

— Скидайте усе важке! Все за борт! Господи, поможе! Ці слова лунали вад безлюдними просторами Тихого океану близько четвертої години пополудні 23 березня 1865 року.

Напевне, й досі усі пам'ятають страшний ураган, який того року під час весняного рівнодення налетів із північного сходу, й атмосферний тиск на барометрі впав до семисот десяти міліметрів. Ураган не вщухав з 18 до 26 березня і завдав величезної шкоди в Америці, Азії та Європі, захопивши зону завширшки в тисячу вісімсот миль, що простягалася до екватора навкоси від тридцять п'ятої північної паралелі до сорокової південної паралелі. Зруйновані міста, викорчувані ліси, злизані велетенськими бурунами будівлі на узбережжях, викинуті на берег кораблі — а таких були сотні, за зведеннями інформаційного бюро "Верітао, — цілі краї, спустошені безліччю смерчів, що нищили все на своєму шляху, тисячі людей, загиблих на суші й поглинутих морською безоднею, — такі були наслідки нещадної люті того грізного урагану. За скоєним лихом він перевершив навіть ті тайфуни, що завдали неймовірної шкоди Гавані та Гваделупі 25 жовтня 1810 року і 28 жовтня 1825 року.

Отож саме тоді, коли на суші й на морі шаленів нечуваний ураган, не менша драма відбувалася і в розбурханому повітрі.

І справді, аеростат, захоплений у потужний повітряний коловорот, був винесений, мов кулька, на вершину смерчу і, обертаючись навколо своєї осі разом із стовпом повітря, помчав зі швидкістю дев'яносто миль на годину (1).

Під нижнім обручем сітки повітряної кулі хиталася гондола з п'ятьма пасажирами, які ледве бачили один одного в густому тумані, змішаному з водяним пилом, що здіймався від самого океану.

Звідки ж летіла та повітряна куля, ота беззахисна іграшка невмолимої бурі? З якої точки землі злетіла вона за хмари? Адже аеростат, безумовно, не міг вирушити в політ під час урагану. А ураган бушував уже добрих п'ять днів, — його перші ознаки з'явилися ще 18 березня. Отож були всі підстави гадати, що прилетів він із дуже далеких країв, бо за такої швидкості покривав, очевидно, не менш як дві тисячі миль на добу.

Та хоч би як там було, повітряні мандрівники не мали жодної можливості визначити відстань, подолану відтоді, як вони піднялися в повітря, — для цього їм бракувало і точки відрахунку, і засобів. До того ж на них мало позначитися дуже цікаве явище: несучись в епіцентрі бурі, вони її зовсім не відчували. Вони летіли й оберталися навколо своєї осі, не почуваючи ні швидкості, ні навіть свого обертання. їхні очі нічого не розрізняли крізь хмари, які клубочнлися під гондолою. Навколо усе застеляв густий сірий туман. І та пелена була така щільна, що навіть важко було сказати, чи то був день, а чи ніч. Жодного відблиску світла, жодного відгуку із землі, найменшого відлуння океану не могло долинути до них у темне безмежжя, поки вони летіли у верхній зоні смерчу. І лише після стрімкого спуску додолу, побачивши під гондолою розбурхані хвилі, мандрівники нарешті збагнули, яка небезпека чигає на них.

(1) Тобто 46 метрів за секунду, або 166 кілометрів на годину (близько сорока двох льє, рахуючи, що в кожному льє понад чотири кілометри). (Прим, автора.) [6]

Тим часом аеростат, з якого було скинуто всі важкі предмети, — набої, зброю й провізію, — знову піднявся у верхні шари атмосфери на висоту чотири тисячі п'ятсот футів. Пасажири, побачивши під гондолою море і вважаючи, що вгорі небезпека не така загрозлива, як унизу, не вагаючись, викинули за борт нейнеобхідніші речі, аби лише зберегти життєдайний газ — душу літального апарату, що ніс їх над морською безоднею.

Ніч минула серед тривог, що були б смертельними для менш мужніх людей. Потім знову розвиднилося, і з настанням нового дня ураган помітно почав ущухати. 24 березня ще вдосвіта з'явилися перші ознаки бурі. А на світанку хмари порідшали й піднялися високо в небо. За кілька годин воронка смерчу розійшлася і його стовп розпався. Ураганний вітер перейшов у штормовий, тобто швидкість руху атмосферних шарів зменшилася вдвічі. На ту пору, як кажуть моряки, дув "вітер на три рифи", та все ж таки стихія, безперечно, трохи вгамувалася.

Близько одинадцятої ранку водяний пил улігся, обрій помітно прояснився. Прозоре повітря променилося чистотою і вогкістю, що їх не так бачиш, як відчуваєш фізично після грімкотливої затяжної грози. Складалося враження, що ураган замість відлетіти далеко на захід мовби впав грудьми на океан і вщент розбився на міріади морських пилинок. Можливо, коли розірвався стовп смерчу, ураган розсипався, пошматував самого себе блискавками, як це часом трапляється з тайфунами в Індійському океані.

Та це не все. Тепер мандрівники ще раз переконалися: їхній аеростат повільно й неухильно опускається. їм навіть здалося, що оболонка кулі вужчає, витягується і стає не круглою, як було досі, а яйцеподібною.

Близько полудня аеростат летів над океаном на висоті не більше двох тисяч футів. Об'єм кулі становив п'ятдесят тисяч кубічних футів (2) і міг протриматися досить довго в повітрі, то піднімаючись високо в небо, то летячи горизонтально. Тепер мандрівники скидали за борт гондоли все, що було зайвим тягарем: останні запаси їжі, речі, навіть дрібне начиння, яке ще лишалося у кишенях; потім один із них виліз на нижній обруч, до якого кріпилась мотузяна сітка, і спробував щільніше прив'язати нижній клапан аеростата.

Стало очевидно, що мандрівникам не пощастить піднятися вище в небо, — у кулі було вже замало газу.

На всіх пасажирів аеростата чигала неминуча смерть.

(2) Близько 1700 кубічних метрів. (Прим, автора.) [7]

Під ними й справді не було ні материкових земель, ні найменшого острівця. Ніде не виднілося ані клаптика суші, за яку можна було б зачепитися якорем і приземлитися.

Навколо тільки безмежне море з усе ще оскаженілим громаддям хвиль. Навіть не море, а неозорий океан, берег якого не бачили й наші мандрівники, хоча їхній зір із вишини сягав сорокамильної відстані. Скрізь простягалася безжально порита, вишмагана ураганом водяна пустеля, котра здавалася мандрівникам широкою мережею білих бурунів, що люто набігали один на одного. Хоч куди кинь оком — жодної цятки суші, жодного корабля!

Належало будь-що зупинити падіння аеростата, аби його не поглинули хвилі. І пасажири гондоли не шкодували для цього сил. Та попри всі їхні зусилля куля, гнана вітром із північного сходу на південний захід, стрімко летіла, щораз більше втрачаючи висоту.

Чи ж опишеш жахливе становище цих знедолених? Сумнівів не було: аеростат їм уже не корився. Всі спроби зарадити лиху виявилися марними. Оболонка кулі все звужувалась і звужувалась. З неї безупинно витікав газ, і втримати його не було ніякої змоги. Спуск помітно прискорювався; о першій пополудні гондола летіла над океаном щонайбільше на висоті шестисот футів. Та й не дивно: газу щохвилини меншало, — він вільно витікав крізь розрив у оболонці аеростата.

Геть спорожнивши гондолу, мандрівникам пощастило протриматися в повітрі ще кілька годин. Але неминучу трагедію можна тільки відтягти, і коли б до ночі перед їхнім зором не виринула земля, всіх їх разом з гондолою й кулею аеростата проковтнула б морська безодня. Лишалося випробувати конче потрібний захід, і тільки завдяки йому вони могли хоч ненадовго зарадити лихові в ті хвилини. Нема сумніву: пасажири гондоли були рішучі й діяльні, хто-хто, а вони вміли дивитися смерті в очі. З їхніх уст не зірвалося жодного нарікання. Вони вирішили боротися до останньої миті і всіма засобами прагнули відтягти падіння аеростата. їхня гондола — щось схоже на лозовий кошик — плавати не могла, і варто було їй упасти на воду, як вона зразу ж пішла б на дно.

0 другій годині дня аеростат летів на висоті щонайбільше чотирьохсот футів над поверхнею моря.

тоді пролунав мужній голос — голос людини, чиє серце не знає страху. На той голос відгукнулися не менш мужні голоси його супутників.

— Все викинули? [8]

— Ні! Зосталося ще золото: десять тисяч франків! І тієї ж миті важка торбина полетіла в море.

— Куля піднімається?

— Ледь-ледь! І незабаром знов піде донизу!

— Що ще можна скинути?

— Нічого!

— Помиляєтесь!.. Гондолу!

— Чіпляймося за сітку! А гондолу — в море!

То й справді був єдиний останній засіб полегшити аеростат. Мотузки, на яких трималася гондола, було перерізано, і після цього куля піднялася на дві тисячі футів.

П'ятеро мандрівників видерлися вище обруча і, вчепившись у чарунки сітки, дивилися вниз на морську безодню. Відомо, які чутливі до навантаження аеростати. Варто скинути найлегший предмет, і куля в ту ж хвилину піднімається вгору. Пливучи в повітрі, цей літальний апарат подібний до математично точних терезів. Тож зрозуміло, що, позбувшися великої ваги, він поривчасто злітає у вишину. Так сталося й цього разу.

Однак, протримавшись кілька хвилин у верхніх шарах атмосфери, аеростат почав спускатися знову. Газ витікав через дірку в оболонці, і полагодити її не було змоги.

Мандрівники зробили все, що могли. Віднині їх не врятували б ніякі людські зусилля. Тепер зоставалося покладатись тільки на Бога.

0 четвертій годині куля летіла на висоті лише п'ятисот футів над рівнем моря.

Раптом пролунав гавкіт. Мандрівники взяли з собою собаку, що на той час висів у сітці аеростата поруч із хазяїном.

— Топ щось побачив! — вигукнув один із них.

1 відразу ж пролунав гучний голос:

— Земля! Земля!

Від світанку куля, яку вітер невпинно гнав на південний захід, пролетіла велику відстань, що вимірювалась сотнями миль, і справді у цьому напрямку перед мандрівниками завиднівся досить високий берег.

Але та земля була ще на відстані щонайменше тридцяти миль.