Троянда також важлива: Короткі історії для душі

Бруно Ферреро

Троянда також важлива: Короткі історії для душі

* * *

ТРОЯНДА

Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

Якось француженка спитала поета:

— Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?

— Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, — відповів той.

Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей.

Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці — мовчазна, нерухома, як і раніше.

— Чим вона жила всі ці дні? — спитала молода француженка.

— Трояндою, — відповів поет.

"На світі є тільки одна єдина проблема — як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти далі", — писав Антуан де Сент-Екзюпері.

"Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого".

(Мт. 13, 34)

* * *

ПОРОЖНЄ КРІСЛО

Один старий чоловік тяжко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.

Хворий, ледь усміхаючись, відповів:

— Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.

Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до пароха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:

— Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, — так, як він хотів.

"Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога"

(Мт. 5, 8)

* * *

ДЕ СХОДЯТЬСЯ НЕБО З ЗЕМЛЕЮ

У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два монахи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходяться небо з землею. І ось вони вирішили відшукати його, пообіцявши, що не повернуться доти, доки не знайдуть.

Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небезпек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі перешкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.

Вони знали, що в тому місці, яке вони шукають, мають бути двері, в які достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.

Знайшли двері. І, не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.

Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи увійшли і... опинилися у власній келії свого монастиря.

Одного разу до рабина Менделя з Коцк прийшли вчені гості. Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:

— Де живе Бог?

Ті засміялися і відповіли:

— Що за дивне питання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?

Але рабина не задовільнила така відповідь. Він похитав головою і сказав:

— Бог живе там, куди ми дозволимо Йому увійти.

І це є найважливіше у нашому житті — дозволити Богові увійти. Але дозволити Йому увійти можемо тільки туди, де самі перебуваємо, де живемо правдивим життям, — тобто у серце.

"Стою при дверях і стукаю", — каже Господь у Біблії.

Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?

* * *

ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА

Трилітній Олександр:

— Розкажи мені про злого вовка.

Десятилітня Оксана:

— Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі.

Немає лихих людей...

* * *

ДЮНА І ХМАРИНКА

Молодесенька хмаринка — а відомо, що життя хмарин коротке і неспокійне, — вперше пропливала небом з іншими хмарами, чорними, великими, чудернацьких форм.

Коли вони досягли великої пустелі Сахари, інші, вже досвідчені хмари, напучували її:

— Лети, лети! Якщо затримаєшся тут, то загинеш!

Але молода хмаринка, як і всі у її віці, була дуже цікавою і відпливла в кінець хмариного табунця, подібного на розпорошену отару овець.

— Що ти робиш? Рухайся з нами! — завив вітер.

Але мала хмаринка побачила дюни з золотого піску, і це її причарувало. Вона повільно опустилася. Одна дюна посміхнулася їй.

— Привіт! — сказала чемно.

Була то дуже гарна маленька дюна, щойно створена вітром, jhi гладив її блискуче волосся.

— Привіт! Я — Оля, — відрекомендувалася хмаринка.

— Я — Галя, — відповіла дюна.

— Як поживаєш там, на землі?

— Та так... сонце й вітер. Трохи жарко, але даємо собі раду. А ти?

— Сонце і вітер... довгі перегони по небу.

— Моє життя дуже коротке. Коли налетить сильний вітер, напевне зникну, — сказала сумно дюна.

— Прикро, правда? — спитала хмаринка.

— Трохи. Мені здається, що я ні до чого непридатна.

— Я також невдовзі випаду дощем на землю. Така моя доля.

Дюна замовкла на мить, а потім сказала:

— А знаєш, ми дощ називаємо раєм!

— Справді? Я й не знала, що я така важлива! — засміялася хмаринка.

— Я чула від старших дюн, що дощ дуже гарний. Ми тоді вкриваємось чудовими рослинами, які звуться травами, квітами...

— Так, правда. Я їх бачила, — відповіла хмаринка.

— Але я, напевно, їх ніколи не побачу, — сумно зітхнула дюна.

Хмаринка задумалась на хвилину, а потім сказала:

— Я могла б упасти на тебе дощем...

— Але тоді ти помреш.

— А ти зацвітеш, — зашуміла хмаринка блискучим прозорим дощем.

Наступного дня маленька дюна була вкрита квітами.

В одній гарній молитві, яку я знаю, є такі слова: "Господи, зроби з мене лампу... Спалю себе самого, але дам світло іншим".

* * *

КРАМНИЦЯ

Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.

— Що ви продаєте? — спитав юнак.

— Все, що бажаєте, — чемно відповів ангел.

Юнак почав перераховувати:

— Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедливості для покривджених, терпимості та щедрості до чужинців, любові в родинах, праці для безробітних, єдності в Церкві і... і...

Ангел перервав його:

— Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.

Одна Ісусова притча починається так: "Царство Боже подібне до насіння, що один господар казав посіяти на своїм полі..."

Царство — це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як малесенький паросток.

Зерно — це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа — це поле, на якому посіяні важливі діла та великі цінності.

Чи дозволиш їм вирости?

* * *

ТЕ, ЩО...

Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти — дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти — щасливий? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:

"Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом".

* * *

ЗАПАХ

Тибетці оповідають дивну легенду — легенду про гірське козеня.

Багато років жило собі гірське козеня, яке постійно відчувало в ніздрях дуже приємний запах моху. Цей чудовий, солоденький запах супроводжував його і в мандрівках по зелених горах, і в прогулянках по дрімучих лісах.

Козеня не могло зрозуміти звідки той запах, що так приємно його бентежив.

Він, як мелодія флейти, незборимо притягав до себе.

Козеня почало гасати по лісах у пошуках джерела того незвичайного і хвилюючого запаху.

Те шукання стало нестримним. Бідне звірятко вже не могло ні їсти, ні пити, ні спати, ні думати про щось інше. Воно не знало, звідки йшов той запах, але відчувало потребу шукати його, перескакуючи через горбочки, яруги, доки, зголодніле і виснажене до краю, не зірвалося зі скелі.

Його рани були тяжкі й болючі. Козеня почало лизати свою кров на грудях і в цю мить відкрило неймовірну річ. Запах, той запах, що його так бентежив, виходив з його тіла, з особливої кишеньки, яку всі козенята цієї породи мають на грудях.

Бідне звірятко глибоко вдихало той запах, але життєві сили покидали йогою

"Надто пізно я полюбив Тебе, Красо, завжди давня і завжди нова, надто пізно я полюбив Тебе. Ти була в мені, але я був зовні й ганявся за тим, що Ти створила і що без Тебе не могло б існувати. Ти завжди є зі мною, але я не був з Тобою".

(Святий Августин)

* * *

ДВА ДЗЕРКАЛА

Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було диявольське дзеркало, що мало магічну властивість: воно спотворювало все добре і гарне, а огидне й погане видавалося в ньому гарним.

Сатана мандрував з тим дзеркалом по цілому світі. Й усі, хто дивився в нього, здригалися від огиди: замість себе вони бачили жахливу, страхітливу істоту.

Лукавий дуже тішився своїм дзеркалом: чим огиднішими були речі, тим більше вони йому подобалися. Одного разу відображення в дзеркалі так припало йому до вподоби, що він зайшовся сміхом, — аж раптом дзеркало вилетіло йому з рук і розбилося на мільйони скалок. Сильний і злий ураган розніс їх по цілому світу.

Деякі скалки були менші від макового зернятка й запорошили очі багатьох людей.