Тварина, обдарована розумом

- Робер Мерль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Робер Мерль

ТВАРИНА, ОБДАРОВАНА РОЗУМОМ

З французької переклав ГРИГОРІЙ ФІЛІПЧУК

Передмова

Багато часу збігло після виходу в світ роману "Смерть – моє ремесло". Але ще й досі прикро мені, що через своє недбальство я не написав вступної статті до книги. Кожне недбальство карає, а моє покарало мене жорстоко, бо за п'ятнадцять років після опублікування книги читачі ставлять під сумнів історичну правдивість моєї розповіді. Однак було ж легко зупинити тоді читача на якусь мить ще на перших сторінках книги й сказати йому: все, за винятком імені, є правдивим у історії Рудольфа Ланга, в його житті, в його кар'єрі. Маючи намір змалювати виникнення фабрики смерті в Освенцімі, я написав історичний твір: за допомогою архіву Нюрнберзького процесу я його відтворював, добираючи цеглину до цеглини, документ до документа.

Щодо роману "Тварина, обдарована розумом", то тут також виникає проблема правдивого й вигаданого, але вже іншого характеру. Передусім важко визначити "жанр", до якого належить роман Зрозуміло, що цей жанр, якщо ми його визначимо, в свою чергу вимагає встановлення пропорції "фактичного" й вигаданого, про що закономірно може запитати читач. Тут я визнаю своє скрутне становище. Я не певен, що сам зможу дати вичерпне визначення цій книзі. Отже, моє завдання, либонь, у тому, що хоча б приблизно, коли не можна визначити точно жанр цього твору, сказати, що є і чого немає.

Для читача, зовсім необізнаною з наукою, про родину китоподібних, роман "Тварина, обдарована розумом", на перший погляд, видасться міфом про тварин. Чи справді це міф? Так і ні. Розумію, відповідь незадовільна, проте достоту вірна, й вона не знецінює жанр, до якого належить творчість таких видатних письменників, як Сірано де Бержерак, Свіфт, Мак-Орлан[1], Карел Чапек, Орвелл, Веркор. Ці імена нагадують про захоплюючі твори, де стосунки людини з твариною доходять до утопії. У більшості випадків ідеться про тварин (птахів, коней або свиней), наділених розумом, що поневолюють людину й роблять з неї своєрідну вироджену, похітливу й жорстоку істоту, приголомшливий образ якої подав Свіфт у "Мандрах Гуллівера".

Зовсім інший задум у Веркора. Письменник вигадує в своїх "Вироджених тваринах" примат, так схожий на людину, що він годен засвоїти нашу мову, і його рід може схрещуватися в нашим. Тут ідеться не про зверхність тварини над людиною, а ставиться мета перешкодити людині експлуатувати, як робочу силу, знайдених у тропічних лісах приматів, примусити визнати, що тропі (так назвав цю істоту Веркор) належить до людського, а не до тваринного роду. Таким чином, роман стає оригінальною й хвилюючою спробою дати визначення людині.

У романі Карела Чапека "Війна з саламандрами" тварина також міфічна, але тотожність цього твору з Веркоровим цим і обмежується. Вигадана Чапеком саламандра – азіатський морський ссавець, дуже розумний, лагідний і наділений руками. Привезений до Європи, акліматизувавшись тут, він вивчає англійську мову, і тоді людина використовує його на підводних будівельних роботах за таких умов, які водночас нагадують експлуатацію негрів і атмосферу концтаборів. Стримана, плідна, вельми працелюбна, саламандра, незважаючи на "расову" дискримінацію, жертвою якої вона стала, поступово поліпшує своє становище й знання, будує власні підводні заводи й обробляє сировину. Та настав час, коли в неї виникла потреба збільшити свій життєвий простір, бо її людність, що селилася на морському дні попід берегами, швидко зростала чисельно. Шукаючи нових берегів, яких їй бракує, саламандра просвердлює й заміновує величезні площі в Америці, Азії та Європі й підриває їх… Ось тоді й тонуть найродючіші долини разом з містами й селами, а людина з жахом дивиться, як планета стягується під нею, мов шагренева шкіра.

Книга, видана 1936 року, вражає талановитістю і ще, крім цього, своїм пророчим характером. Колоніальна боротьба після війни, перенаселений світ, атомна бомба й, можливо, надшвидкий розвиток китайського народу (що ж до мене, то я не знаходжу в останньому нічого тривожного), все це описано в отій книзі за вісім, дев'ять або й двадцять років до самих подій. Алегоричний тон останньої частини викриває також руйнування війни, що її наближення Чапек відчував і на порозі якої він помер, у такий спосіб відібравши радість у нацистів, коли вони ввійшли до Праги, заарештувати його.

Я не збираюся переконувати, що в книзі, котру ви прочитаєте, не наслідував Свіфта або Чапека. Але наша епоха примусила мене створити нове. Пишучи книгу за тридцять років після появи Чапекової, я не мав потреби, як він, вигадувати морського ссавця, обдарованого розумом і здатного вивчити людську мову, бо наука досягла великого поступу після Чапека. Сьогодні ми знаємо, що тварина, омріяна ним, існує – це дельфін. У цьому Чапек також був пророком.

Моя книга – теж "роман про тварин", якщо можна так назвати твір, де вивчаються стосунки між людиною й твариною. Проте тварина, про яку я розповідаю, не міфічна, а її стосунки з людиною описані в реалістичному контексті. Отже, документальний опис, до якого я вдаюся, не просто штучний стилістичний засіб. Під мудрим, умілим і ласкавим керівництвом двох видатних французьких дельфінознавців Поля Бюдкера та Рене-Гі Бюснеля я зібрав зоологічні дані про дельфіна афаліна (Tursiops truncatus), і лише виклад їх має романічний характер: самі ж дані правдиві аж до тієї грані, що відділяє документальність від вигадки.

Ясна річ, мені слід уточнити цю грань. Якщо правда, що дельфін здатний вимовляти окремі людські слова, розуміючи їхній зміст, то нині треба сподіватися, що він зможе перейти колись від слова до речення, досягти вирішального поступу, який дозволив би йому за короткий час цілком опанувати розмовну мову. Саме такий стрибок уперед, який буцімто вже стався, я і подаю у своєму романі. Уява дає право взяти проміжні факти й уже зараз намалювати майбутнє. Саме через це моя розповідь починається 28 березня 1970 року й закінчується в ніч з 8 на 9 січня 1973 року.

Фантастичний роман? Наукова фантастика? Коли дивитися поверхово, то це так. А насправді ні. Я ж забігаю наперед не на двадцять чи тридцять років, а на значно коротший строк – заледве три-шість років, – і до того ж я не певен, що справді випереджаю події. Адже навіть у Сполучених Штатах завше спостерігається невідповідність між науковими відкриттями й їхнім розголошенням. А тим паче тоді, коли йдеться про досліди, що цікавлять національну оборону…

Ось воно, до речі сказано! Оцього милого чарівного дельфіна, цю тварину, так могутньо озброєну природою й одночасно таку добру й лагідну до нас, людина в своєму безглузді має намір завербувати на військову службу й примусити її нести жах і спустошення до "ворожих" портів і флотів. Те, що вчинять чи змогли б учинити ці живі підводні човни, коли вони стануть, як кажуть військові, "оперативними" завдяки вмінню розмовляти, я й намагався уявити в політичному контексті нашого часу.

Роблячи це, я не мав наміру наблизитися до того виду роману, що зовсім недавно зародився й утвердився в Сполучених Штатах як популярна книга[2]. В червні 1967 року, якраз дописавши останній розділ, я одержав від Клода Жюльєна кілька таких творів з проханням розповісти про них на сторінках газети "Монд". Читаючи їх, я завважив: мов той Журден[3], який несподівано відкрив, що він говорить прозою, я раптом дізнався, що протягом двох років, сам не підозрюючи того, займався політичною фантастикою. То так називається новий жанр, що йому мимоволі я присвятив себе. Підкреслюю, новий, бо в Франції віднедавна політичний роман хтозна-чому вважається "підстаркуватим". Новий? Застарілий? Признаюся, я байдужий до цих понять. Мода не є для мене головним критерієм у виборі теми або оцінці літературного твору.

Розповівши про "політичну фантастику", чи знайшов я те визначення, якого шукав? Не зовсім. Я усвідомлюю, що в романі "Тварина, обдарована розумом" є елементи, котрі не належать до такої політичної фантастики, як її розуміють наші заокеанські колеги: адже це, крім усього, притча про тварин у дусі тієї давньої філософської традиції, що склалася в Європі, й поєднання наукової фантастики з фантастикою історичною, й аналіз стосунків ученого з державою, й порівняльне вивчення вчинків дельфінів та людей. Внаслідок цього вийшов гібридний твір. Я кажу це без будь-якого сорому, бо в біології, як і в літературі, не виступаю проти змішування крові.

Ця суміш, до речі, не є штучна. Я знаходжу її навіть у своїх почуттях до Сполучених Штатів, з приводу яких тут виникає багато запитань, бо саме в США розгортаються події мого роману. Та в кого не викличе тривожного почуття за майбутнє планети авантюристична політика керівників цієї великої країни? Знаю, події, що їх я описую в своєму творі, хоча вони ґрунтуються на історичних прецедентах, нелегко сприймуться деякими головами. Одначе, і це зрозуміло, я не намагаюся нічого доводити. Ця книга не дисертація, а роман. Вона піднімає проблеми, а не розв'язує їх.

РОБЕР МЕРЛЬ

Париж,

4 липня 1967 року.

Полю Бюдкеру й Рене-Гі Бюснелю

28 березня 1970 року.

– Будь ласка, додому, Уїльяме, – попрохала місіс Джеймсон з награною чемністю, з якою завжди зверталася до шофера. – (Бачте, Дороті, наймити поважають мене, бо я ніколи не забуваю про їхні дні народження й ґречно розмовляю з ними).

Уїльям похилив голову, виказавши розжирілу виголену потилицю. До речі, ім'я його не Уїльям. Для спрощення місіс Джеймсон називала так усіх шоферів, що безперестану мінялися у неї після смерті чоловіка. Водій наліг пухленькими руками на кермо, й "кадилак", гуркочучи, обачливо рушив з місця.

Місіс Джеймсон сперлася огрядними плечима на обшите гаванською шкірою бильце заднього сидіння (воно було виготовлено з красивої шкіри англійської чинбарні), поправила окуляри, оздоблені дрібненькими самоцвітами, поклала на коліна розкішний ридикюль й, відкинувши ліворуч важку голову, вип'ялила нижню губу. Відтак витріщилася сірими очима на професора Севіллу й, не соромлячись, безцеремонно мовчки дивилась на нього, мовби на якусь річ. Перше враження: темні очі, смагляве обличчя, смолянисто-чорне волосся – викапаний циган.