Викрадений лист

- Едгар Аллан По -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

© Український переклад. Р. І. Доценко, 1992.

Nil sapientiae odiosius acumine nimio (1).

Сенека

(1) Для мудрості нема огиднішого від мудрствування (латин.).

Одного темного й вітряного вечора восени 18 ** року я сидів у товаристві свого приятеля С. Огюста Дюпена, в його невеличкій бібліотеці, чи, краще б сказати, покої для книжок,— у Сен-Жерменському передмісті Парижа, вулиця Дюно, № 33, четвертий поверх,— і втішався подвійною насолодою: роздумами й пінковою люлькою.

Добру годину в кімнаті панувала глибока мовчанка, коли кожен з нас, як видалося б сторонньому спостерігачеві, цілковито поринув у споглядання химерних закрутків диму, що наповнював приміщення. Щодо мене, одначе, то я розважав про дві події, які ми обговорювали на початку вечора,— а саме: пригоду на вулиці Морг і таємниче вбивство Марі Роже. Отож мене трохи вразив такий збіг обставин, що двері до бібліотеки раптом відчинилися і ввійшов наш давній знайомий, добродій Г++, префект паризької поліції.

Привітали ми його від щирого серця, бо він, хоч і не викликав великої пошани, усе-таки був чоловік цікавий, а крім того, не бачилися ми з ним уже кілька років. Ми сиділи поночі, і Дюпен був підвівся засвітити лампу, але сів знову, коли Гл + сказав, що прийшов порадитися з нами, вірніше з моїм приятелем, в одній офіційній справі, яка завдала чимало клопоту.

— Якщо над нею треба буде подумати,— промовив Дюпен, так і не засвітивши лампи,— то темрява лише допоможе нам.

— Це ще одне ваше дивацтво,— зауважив префект; він мав звичку називати дивацьким усе, чого не міг зрозуміти, тим-то жив серед тьми-тьменної всіляких "дивацтв".

— Авжеж,— погодився Дюпен, запропонувавши префектові люльку й підсунувши до нього вигідне крісло.

— Ну, то яке ж тепер ускладнення? — запитав я.— Маю надію, цим разом не йдеться про вбивство?

— О, ні, зовсім ні. Власне кажучи, справа таки дуже проста, і я не маю сумніву, що кінець кінцем ми й самі її залагодимо. Але я подумав, що Дюпенові цікаво було б довідатися про деталі, бо вони вкрай дивацькі.

— Справа проста, а деталі дивацькі? — спитав Дюпен.

— Отож-бо й є, хоч і не тільки це. Власне кажучи, через те й чудна справа, що вона така проста, а збиває з пантелику.

— Можливо, саме ця простота й ошелешує? — докинув мій приятель.

— Та що ви дурниці правите! — відказав префект, голосно засміявшись.

— Можливо, таємниця надто вже прозора? — додав ще Дюпен.

— О Господи, ну й скажете ж ви!

— І занадто очевидна?

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! — зареготав гість, беручись за живіт.— Ох, Дюпене, я просто лусну зі сміху!

— Але в чому ж усе-таки суть справи? — запитав я.

— Гаразд, я вам розповім,— відказав префект і, задумливо пустивши хмарку диму, зручніше вмостився у кріслі.— Я розповім вам у кількох словах, але спершу мушу попередити: це справа страшенно секретна і я, безперечно, втрачу посаду, якщо стане відомо, що я з кимось поділився цією таємницею.

— То розказуйте,— промовив я.

-— Або й ні,— докинув своєї Дюпен.

— Отже, так: я особисто дістав свідчення з дуже високих кіл, що з королівських покоїв викрадено документ надзвичайної ваги. Особа викрадача відома,— це поза всяким сумнівом, бо бачили, як він узяв його. Так само відомо, що документ досі в руках викрадача.

— Звідки це відомо? — запитав Дюпен.

— Це випливає з характеру документа,— відповів префект,— а також із того факту, що не постали ніякі наслідки, які неминуче мали б постати в разі, якби документ вийшов із рук крадія, тобто якби крадій використав його для того, для чого цей документ йому, власне, й потрібен.

— Поясніть докладніше,— попросив я.

— Ну, якщо так, то я скажу, що викрадач завдяки цьому документові набирає певного впливу в певній ділянці, яка для нього має особливе значення.— Префект полюбляв дипломатичний стиль мовлення.

— Я все-таки не зовсім розумію,— зауважив Дюпен.

— Ні? Ну, гаразд. Передача цього документа третій особі, якої я не називатиму, завдасть шкоди честі однієї особи дуже високого рангу. І цей факт робить її залежною від посідача документа, котрий таким чином має змогу піддавати небезпеці честь і спокій тієї самої високої особи.

— Але ж ця залежність,— утрутився я,— випливає з того, що злодієві відомо, що потерпіла особа знає його особу. Хто ж у такому разі наважився б...

— Злодій,— урвав мене префект,— це міністр Д++. Він такий, що на всяке наважиться, і на гідне, й на негідне. Спосіб викрадення був не менш хитрий, ніж сміливий. Вищезгаданий документ — лист, якщо вже казати відверто,— потерпіла особа одержала, перебуваючи на самоті в королівському будуарі. У ту хвилину, коли вона його читала, до покою раптом увійшла інша висока особа — саме та, від якої листа будь-що треба було приховати. Марно спробувавши в поспіху вкинути листа до шухляди, потерпіла особа мусила покласти його на видноті, просто на столі. Лист лежав, одначе, догори адресою, тим-то його зміст і не міг привернути сторонньої уваги. Цю мить увіходить міністр Д++. Гострі його очі відразу нагледіли листа; він упізнав почерк на адресі, завважив збентеження особи, до якої його адресовано, і вгадав її таємницю. Переговоривши в справах,— як звичайно, коротко,— міністр дістає з кишені листа, ззовні подібного до того, що на столі, розгортає його, вдає, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим листом. Далі знову веде розмову про державні справи, і так хвилин з п'ятнадцять. Нарешті він виходить, забравши зі столу чужого листа. Власниця листа бачила все це, але, звичайно, не могла зупинити крадія в присутності третьої особи, що стояла поряд. Таким чином, міністр залишив на столі свого листа, зовсім не важливого змістом, а сам вийшов.

— Оце ж і маєте всі умови,— обернувся Дюпен до мене,— потрібні для цілковитої залежності: крадієві відомо, що потерпіла особа знає його особу.

— Справді,— підтвердив префект.— І ось уже кілька місяців, як крадій використовує цю владу для своїх політичних цілей, що стає дедалі небезпечнішим. Потерпіла особа день у день усе більш переконується, що листа треба повернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити відкрито. Доведена кінець кінцем до розпачу, вона доручила всю справу мені.

— Більш тямущого агента,— зауважив Дюпен, випустивши цілу хмару диму,— гадаю, не можна ні знайти, ані навіть уявити.

— Ви лестите мені,— відповів префект.— Хоча, очевидно, й така думка має право на існування.

— Ясно, що лист досі ще в міністра, як ви й самі це сказали,— озвався я.— Адже владу дає саме те, що листа мають у руках, а не те, що його використовують: тільки-но листа буде вжито, міністрова влада скінчиться.

— Маєте рацію,— погодився префект.— 3 цього виходячи, я й почав діяти. Передусім мені треба було обшукати будинок міністра. І тут найголовніше ускладнення полягало в тому, щоб це зробити без його відома. Окрім того, мене попередили про небезпеку, яка може постати, коли він довідається про наші наміри.

— Але,— сказав я,— вам не первина проводити такі обстеження. Паризька поліція таки добре на них напрактикувалася.

— О, так, тим-то я й не журився. Та й звички міністрові дуже стали мені в пригоді: його часто-густо не буває вдома до самого ранку. Челядь у нього нечисленна, сплять служники далеко від господаревих покоїв, і напоїти їх легко — вони ж майже всі неаполітанці. А в мене, як ви знаєте, є ключі, що підійдуть до дверей будь-якого паризького кабінету чи стола. Протягом останніх трьох місяців жодної ночі не було, щоб я особисто не провадив пошуків у міністровому будинку. Це для мене справа честі, вже не кажучи (зауважу вам довірчо), що й винагороду призначено величезну. Отож я не облишав пошуків, аж доки переконався, що злодій хитріший від мене. Гадаю, що я обстежив у приміщенні кожний куток і кожну шпарину, де можна було б заховати листа.

— Лист, безперечно, таки в руках міністра,— сказав я.— Але хіба не міг він сховати його десь поза своїм помешканням?

— Це малоймовірно,— відказав Дюпен.— Теперішній заплутаний стан справ при дворі, а надто ще ті інтриги, до яких, як відомо, причетний міністр Д++, вимагають, щоб документ у разі потреби повсякчас був напохваті. Ця обставина для міністра ледве чи менш важлива, ніж сама наявність листа у його руках.

— А навіщо напохваті? — запитав я.

— Для того, щоб його легко можна було знищити,— пояснив Дюпен.

— Справді,— здогадався я.— Але документ тоді, безперечно, у нього в приміщенні. Навряд чи міністр носив би його з собою.

— Маєте рацію,— підтвердив мою думку префект.— На нього двічі нападали немовби грабіжники і ретельно обшукували згідно з моїми вказівками.

— Зайвий був клопіт,— зауважив Дюпен.— Міністр не зовсім же, мабуть, дурень, і він міг передбачити ймовірність таких нападів.

— Може, він і не зовсім дурень,— заперечив префект,— але ж він поет, а це вже й від дурня недалеко.

— І то правда,— сказав Дюпен, у задумі випустивши клубок диму з люльки,— хоч я й сам не безгрішний, пописував колись віршики.

— Цікаво було б детальніше почути,— звернувся я до префекта,— як саме ви проводили пошуки в будинку міністра.

— Бачите, часу ми не марнували і обшукали чисто все. У мене чималий досвід на таких справах. Ми обшукали ввесь будинок, кімнату за кімнатою — на кожну пішло по цілому тижню, ніч у ніч. Найперше ми переглянули меблі. Ми відчиняли всі без винятку шухляди — ви ж, певне, знаєте, що для досвідченого поліційного агента такої штуки, як потайна шухляда, не існує. Йолоп "гой агент, що проґавить потайну шухляду. Адже це так просто. Місткість кожного стола, простір, що його він займає,— все це можна якнайточніше обрахувати. Щодо цього в нас є докладні правила. І волосинки ми не пропустимо повз увагу. Після столів ми взялися за крісла. Подушки ми протикали довгими тонкими голками, ви бачили, які вони. Зі столів ми здіймали стільниці.

— А це навіщо?

— Коли приховують щось, то, бува, знімають стільницю зі столу чи якусь подібну деталь з інших меблів, видовбують у ніжці заглибину, ховають туди ту річ, а стільницю ставлять назад. Ніжки ліжок також часто використовуються для цієї мети.

— Але хіба не можна порожнину на звук визначити? — запитав я.

— Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.

— Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла.