Вирок

З німецької переклав Іван КОШЕЛІВЕЦЬ

ВИРОК

Був прегарний весняний ранок недільного дня. Молодий комерсант Георг Бендеманн сидів у себе в приватній кімнаті на першому поверсі одного з тих низеньких легкої будови будинків, що довгою низкою простяглися уздовж річки й відрізнялися майже тільки височиною й офарбленням. Він саме закінчив писати одному другові юності, що перебував тепер на чужині, листа, повільно, ніби граючися, заклеїв його і потім, спершись ліктями на письмовий стіл, задивився через вікно на річку, міст і на другому боці ледь позеленілі горби.

Він замислився над тим, як той друг, невдоволений своїм становищем удома, вже кілька років тому дослівно втік до Росії. Тепер він мав крамницю в Петербурзі, і торгівля спочатку пішла дуже добре, але вже давно якось розладналася, на що друг нарікав при нагоді все рідших наїздів додому. Так виснажувався він без толку на чужині; знайоме з дитинства обличчя, жовтий колір якого наводив на думку про якусь можливу недугу, лишилося тим самим, хоч його й прикривала борода на чужий кшталт. За його словами, він не мав добрих відносин з тамошньою колонією своїх земляків, але вже й зовсім ніякого товариського зв'язку з місцевим населенням, тож остаточно й наставився на життя самотника.

Що можна писати такій людині, яка опинилася в безвиході, їй можна співчувати, але годі було б допомогти. Можливо, належало б порадити йому повернутися додому, тут оселитися, відновити давні товариські взаємини — супроти чого не було б жадних перешкод — і врешті покластися на допомогу друзів? Що означало б тим самим не що інше, як сказати йому, і то чим делікатніше, тим вразливіше для нього, що з усіма дотеперішніми спробами він зазнавав поразки, що йому треба від них остаточно відмовитися й повернутися до своїх, де на нього будуть показувати, як на невдаху, що назавжди повернувся додому; це означало б сказати йому, що його друзі на чомусь-таки розумілися, а він, як доросла дитина, мусів наслідувати тих, що нікуди з дому не потикалися. Але чи можна було бути певним, що з усіх так завданих прикрощей вийде щось путнє для нього? Можливо, взагалі не пощастило б намовити його повернутися додому — бо й сам він казав, що вже не орієнтується в тутешніх обставинах, — і тоді він попри все лишився б на чужині, огірчений тими порадами і ще більше відчужений від друзів. А як він таки й послухає порад, а потім почуватиме себе тут приниженим — звісно, не з чиєїсь вини, а під впливом обставин, — як він не зблизиться з давніми друзями, а без них не зіпнеться на ноги, як він буде почувати себе ніяково й соромитися свого становища та відчувати, ніби тепер у нього вже дійсно немає ні батьківщини, ні друзів, чи не ліпше тоді лишитися йому на чужині, хоч і як уже було б прикро? Чи можна в таких обставинах припускати, що він тут справді здобудеться на щось краще?

З уваги на це не слід було говорити йому, якщо взагалі доцільно було продовжувати листування, про те, про що без вагання можна розповідати першому-ліпшому ледве знайомому. Друг не з'являвся на батьківщині вже понад три роки і пояснював це досить переконливо нібито непевними політичними обставинами в Росії, які не дозволяли дрібному комерсантові відлучатися навіть на короткий час, хоч сотні тисяч росіян спокійно мандрували собі по світу. А тим часом протягом цих трьох років у житті Георга зайшло багато змін. Про смерть Георгової матері, що сталася років зо два тому, і про те, що відтоді Георг господарив спільно зі своїм батьком, друг звичайно дізнався і своє співчуття висловив у листі, але дуже сухо, що можна пояснити хіба тільки тим, що біль від такої втрати годі собі уявити на чужині. З того часу Георг, як і коло всього іншого, енергійно заходився коло свого торговельного діла. Не виключене, що за життя матері батько не давав йому можливости виявити себе, бо визнавав у справах тільки власний авторитет, можливе, що по смерті матері батько хоч і продовжував працювати, але не так енергійно, можливо — і це припущення чи не буде найправдоподібніше — щасливий збіг обставин відогравав особливо важливу ролю, але факт, що справи протягом цих двох років йшли несподівано добре, довелося удвоє збільшити персонал, а обіг капіталу зріс у п'ять разів, успішний розвиток передбачався і в дальшому.

Але друг не мав жадного уявлення про ці зміни. Раніше, здається, останній раз у листі зі співчуттям з нагоди смерти матері, він намовляв Георга перебратися до Росії, багато писав про перспективи в Петербурзі, особливо для Георгової комерційної галузі. Числа, які наводив друг, були достоту незначні супроти оборотів Георгового підприємства. Але Георг не мав жадної охоти писати другові про свої комерційні успіхи, а коли б він написав про це з запізненням, це звучало б уже дійсно дивовижно.

Тож Георг і обмежувався тим, що завжди писав другові про різні дрібниці, які впадають на думку, коли сидиш собі в неділю й, не поспішаючи, пригадуєш усуміш, що збреде в голову. Він не хотів нічого іншого, як тільки зберегти в пам'яті друга те незмінне уявлення про рідне місто, яке в того склалося вже раніше.

Так і сталося, що Георг уже тричі повідомляв у листах, писаних з великими проміжками часу, про заручини зовсім нецікавого чоловіка з такою ж нецікавою нареченою, так що, всупереч його намірам, друг раптом виявив велике зацікавлення цією подією.

Так склалося, що Георг про подібні речі писав другові багато радніше, ніж зізнався б у тому, що він сам місяць тому заручився з панною Фрідою Бранденфельд, дівчиною з заможної родини. Він часто говорив зі своєю нареченою про свого друга та своєрідний характер листування з ним.

— Він напевно не прибуде на наше весілля, — казала вона, — а я однак маю право знати твоїх друзів.

— Я не хочу його турбувати, — відповів Георг, — прошу правильно розуміти мене: він імовірно прибув би, принаймні так мені здається, але зробив би це з примусу й почував би себе пошкодованим, імовірно, заздрив би мені, а вже напевно був би невдоволений самотньо повертатися назад, не мавши змоги ніколи цього невдоволення позбутися. Самотнім — уявляєш собі, що це значить?

— Добре, але чи не має він змоги про наше одруження дізнатися з іншого джерела?

— Що ж, я не можу цьому перешкодити, але при його способі життя це малоймовірне.

— Як ти таких друзів маєш — так тобі, Георгу, взагалі не слід було б заручатися.

— Так, це наша спільна з тобою помилка; але я й тепер не зробив би інакше.

А як вона тоді, важко дишучи під його поцілунками, ще додала:

— І все ж це образливе для мене, — він подумав, що не буде ніякої шкоди, як про все докладно другові написати. "Такий я є, й таким він мусить мене знати, — подумав він. — Я не можу викроїти з себе людину, яка краще, ніж я, відповідала б для дружби з ним".

І справді, він повідомляв свого друга в цьому довгому листі, написаному у неділю перед обідом, про свої заручини такими словами "Найкращу новину я залишив на закінчення. Я заручився з панною на ім'я Фріда Бранденфельд, дівчиною з заможної родини, яка тут оселилася задовго після твого виїзду, тож ледве чи ти можеш щось про неї знати. Ще буде інша нагода розповісти тобі докладніше про мою наречену, сьогодні ж вистачить сказати, що я дуже щасливий і в наших взаєминах з тобою змінилося хіба те, що в моїй особі досі ти мав звичайного, а тепер матимеш щасливого друга. А поза тим ти в особі моєї нареченої, яка передає тобі сердечний привіт і ближчим часом напише сама, матимеш теж щирого друга, що для такого самотника, як ти, матиме неабияке значення. Я знаю, тебе тримають там безліч різних справ, але чи не могло б моє весілля стати доброю нагодою на те, щоб відкинути геть до біса всі перешкоди й відвідати нас? Проте хоч і як там діялося б, роби як знаєш і як тобі краще виглядає".

З цим листом у руках Георг довго сидів у себе біля письмового столу, обернувшися до вікна. Одному знайомому, який, проходячи завулком повз будинок, привітав його, він відповів ледь помітною усмішкою.

Нарешті поклав листа до кишені й, вийшовши з кімнати, подався маленьким переходом до батькового покою, в якому не був уже щось з кілька місяців. У цьому й не було якоїсь потреби, бо він постійно зустрічався зі своїм батьком у конторі, обідали вони одночасно в тій самій їдальні, щоправда, з вечерею кожен влаштовувався на своє уподобання, але потім, якщо Георг не зустрічався, як це найчастіше траплялося, з друзями чи тепер не відвідував свою наречену, вони ще якийсь час сиділи в сальоні кожен зі своєю газетою в руках.

Георга те здивувало, що батькова кімната була така темна навіть цього соняшного ранку. Він помітив, що таку густу тінь кидав мур, який підносився за вузеньким подвір'ям. Батько сидів при вікні в куточку, прикрашеному різними предметами, що нагадували про покійну матір, і читав газету, яку тримав якось боком перед очима, щоб ніби тим робом компенсувати слабість свого зору. На столі стояли рештки сніданку, як видно, спожитого незначною частиною.

— Ага, Георг! — мовив батько й відразу ж рушив йому назустріч. Його важкий шляфрок розкривався при ході і поли плуталися йому в ногах.

"Мій батько все ще моцак", — подумав Георг.

— Таж тут жахливо темно, — мовив він потім.

— Та що темно то темно, — відповів батько.

— А ти ще й вікно зачинив?

— Мені так ліпше.

— Надворі зовсім тепло, — сказав Георг наче б на додаток до сказаного вже раніше.

Батько прибрав посуд від сніданку й поставив його збоку на скриню.

— Я хотів лише сказати тобі, — правив Георг далі, з відсутнім поглядом стежачи за батьковими рухами, — що повідомив до Петербурга про свої заручини. — Він трохи витягнув з кишені листа й пустив, щоб він запав знову назад.

— Чому до Петербурга? — запитав батько.

— Таж моєму другові,— відповів Георг, стежачи за батьком очима.

"У конторі він зовсім інакший, — думав далі, — ніж отут сидить розпростано із схрещеними на грудях руками".

— Так. Твоєму другові, — вимовив із притиском батько.

— Ти ж бо знаєш, батьку, що я досі не хотів згадувати йому про свої заручини. З обережности, ні з якої іншої причини. Сам добре знаєш, що він важка людина. Тоді я сказав був собі, що він може дізнатися про мої заручини з іншого джерела, супроти чого я не можу нічого зробити, хоч при його замкненому способі життя це й малоправдоподібне, але хай воно не вийде від мене самого.

— A тепер ти знову передумав інакше? — запитав батько, поклав велику газету на підвіконня, а на газету окуляри, прикривши їх рукою.

— Так, тепер я знову передумав інакше.