Віслючок

На зоряному небі, поміж чорними верхів'ями кипарисів, яскраво світила літня повня. Її ясний мерехткий відблиск нерівно лежав на верхніх каменях довгої мурованої стіни, за якою тулилося вузьке бідняцьке подвір'я з мандариновими деревцями на схилі та двома-трьома кам'яними хлівцями трохи нижче. Біля рогу одного з них, прихований затінком від ближнього кипариса, сидів чоловік, який, незважаючи на пізній нічний час, не спав і навіть не заплющував очей, здається, і не дихав навіть, лише уважно вслухався у кожен звук здовкола. Коли тінь кипариса посунулася вбік, і повня делікатно торкнулась його зарослого чорною щетиною обличчя, чоловік не підводячись посунувся далі у тінь. Було очевидно, що він остерігався нічного світила, не хотів, аби його угледіли тут, на цьому окраїнному міському подвір'ячку, де він, судячи з усього, збавляв час, на щось чекаючи.

Та поряд не було нікого, ніхто до нього не підходив. Вузенька стежка попід низькою стіною, збігаючи уздовж кам'янистого, порослого чорним кущів'ям рівчака, лежала порожня, та й на подвір'ї побіч не помітно було жодного людського руху. Десь у колючій гущавині, яка щільно ссохлась від денної спеки, незмовкно тріщали цикади, та за будинком на подвір'ї час від часу зітхав і ворушився голодний молодий віслючок. Ще увечері, коли трохи стемніло, чоловік підібрав на скрайку двора залишки трав'яних недоїдків і підсунув їх ближче до прив'язаної тварини. Одначе віслюк не накинувся на траву, а лише безтямно подивився на незнайомця й жалібно ревнув — він чекав господаря. Але господар зник від учорашнього ранку, і чоловік думав, чи не сталося біди. Аби господар не привів сюди тих, кого належало остерігатися.

Остерігатися він мусив уже давно, принаймні, не перший місяць. Одразу, як накрилась їхня свята загальна справа, і вони всі розсипалися хто куди. Ті, котрі вціліли від арештів, тюрем і таборів, перейшли гори і знайшли собі притулок у сусідній країні, де вони сподівалися знайти ще й підтримку. Демократії там, здається, вистачало, але з підтримкою вийшло не дуже. Вчора він глухою гірською стежкою перетнув кордон і спустився з гір назад, у цю нещасну країну, що була його батьківщиною. Яку, незважаючи ні на що, все ж продовжував любити синівською любов'ю патріота, чи, як декотрі казали, націоналіста. Хай буде й так, від переміни назви його відданість країні та її нещасному людові не зменшувалася. Це він знав із певністю.

Хоча це, напевно, було нелегко — деякі обставини почали працювати проти його любові. У горах він міг знайти схованку поміж заростів і каміння, але у місті її потрібно було шукати між людей. Першим, до кого він приблукав на світанку, був їхній колишній добрий друг, старий мудрий гончар, який немало допоміг їм колись у боротьбі. Та гончар, сказали йому, помер своєю смертю, підкошений горем від утрати синів. Просити притулку в заплаканої і знеможеної невістки він не наважився. Врешті, обсаджена дрібними дітьми, вона не надто й запрошувала, тож він подався геть. Пам'ятав, що десь неподалік мешкав студент, який також був їхнім другом. Він особисто залучив студента до руху і зробив з нього непоганого агітатора. Але було вже відомо, що хворого на сухоти студента, єдиного сина у матері, також узяли. Тепер він поволі конав десь на столичному стадіоні серед тисяч інших — зовсім безневинних чи винуватих лиш у тому, що не захотіли жити під неситою владою диктатора. Другий, до кого він постукався тієї ночі, спав у власній постелі, але не пустив його й на поріг, сказавши, що сам сидить, ніби на голках, чекаючи гостей у куленепробивних камізельках. Цей чоловік був їхнім однодумцем, священиком, тож він і подумав: може, і правда, може, й чекає. Та все ж йому зробилося кривдно, крім того, вже починався світанок, і було невідомо, куди подітися вдень.

Потинявшись окраїнами, він подався до водовоза, якого знав іще з дитячих літ від своєї колишньої няньки. То був балакучий старигань, п'яндига і бабій, він охоче взяв із його рук останню банкноту і зник на цілий день. І на всю наступну ніч, яку зараз чоловік перебував разом з голодним віслючком.

Під ранок, як повня вже закотилася за плескатий дах сусідньої будівлі, чоловік підвівся і перейшов у затінений завулок. Тут ще лежала глуха нічна тінь, чорне присадибне кущовиння добре зберігало її на задвірку.

Внизу, розсипавшись на пологому схилі, лежало сонне місто, місячні сутінки плавно огортали кривенькі вулички жебрацьких передмість, безладну забудову глиняних, дерев'яних і саманних садиб. Ніде поблизу не блимало жодного вогника, не світилося жодної лампочки; передмістя потопали в імлистій місячній сутіні. Тільки вдалині мерехтіли відблиски світла з-за високих дахів кам'яниць у центрі, де здіймався невидимий звідси президентський палац, ратуша з вежею і підсвітленим дзиґарем, готелі, дві поліційні казарми за собором у старовинному, нещодавно перебудованому монастирі. В'язниця містилася в іншому монастирі, трохи далі, коло річки. Це теж було дуже мальовниче місце, і тепер там тягли дні свого молодого життя чимало з його колишніх друзів. Декого, мабуть, уже й не було серед живих, і навряд чи коли відшукаються їхні могили — "горили" вміли ховати своїх жертв без жодного знаку і сліду.

Стоячи в місячних сутінках біля чорних чагарів, чоловік вирішив остаточно: він це зробить сьогодні, вранці, далі відкладати було неможливо. Відтягування могло обернутися для нього катастрофою.

Шкода, але для цього знову були потрібні люди; було б цілковитим безглуздям робити це употай, без людей. Тільки на людях, найкраще — на площі. Але не на ринковій — найдоречніше було б на ратушній. Ту площу він знав змалечку, туди ходив гуляти іще з нянькою, потім через неї бігав до недалекої школи. Там він також зустрів своє єдине й таке нещасливе кохання, а головне — там пережив кілька хвилюючих митей на зібраннях і мітингах, коли після стількох років тиранії почала встановлюватися демократія. Та не встановилась. А тоді площа роїлася тисячами людей під національними стягами, з портретами давніх героїв нації, під мегафонні гуки полум'яних промов... Священні слова про демократію, волю й незалежність хвилювали сильніше, ніж настояне вино, щиро вірилося, що все це скоро настане. Та не настало, і вже, здається, не настане. Ті, котрі тоді злостиво спостерігали за ними з палаців і офісів, зі штабів і казарм, гарячково робили свою справу й вичікували зручного для себе моменту.

І вони вибрали його вдало, саме тоді, коли демократи того не чекали, ще й скориставшися способом, якого вони не передбачили.

Коли демократія зовсім сп'яніла від почуття грандіозної перемоги над багатолітньою тиранією, вони на авансцену політики випустили Бульдозера — нікому раніше не відомого

провінційного політика, за яким у тіні стояли інші, відомі й дуже розумні. Задум їхній полягав утому, щоб саме Бульдозером розчистити шлях до влади й захопити її собі. Але Бульдозер виявився хитрішим за своїх опікунів і, з нечуваним цинізмом захопивши владу, не захотів ні з ким нею ділитися, підгріб її всю під себе. Спершу він розігнав парламент, потім по одному пересаджав до в'язниці недавніх соратників; відомого кримінального авторитета призначив керувати власною безпекою. Цим він збентежив лідерів політичних партій, які спершу немов язики проковтнули, не знаючи, як поставитися до цього. А коли схаменулися, стало вже пізно: їхні партії було оголошено підривними й розпущено. За три місяці Цинічної диктатури від недавньої демократії не лишилось і сліду. Парламентська опозиція опинилася на кам'яному острові в морі, метушливих студентів з університету переселили за колючий дріт на міському стадіоні, університетські приміщення перетворили на поліційні казарми. Професори поодинці повтікали за гори — на еміграцію, а ті, котрі лишилися, щільніше позачиняли віконниці й не потикались на вулицю. Народ зачаївся, притих, замовк зневірено, і схоже було — він знову засинає, щоб не прокидатися ціле століття.

Чоловік не мав явного наміру когось будити, а тим більше — народ, він розумів: це було йому не під силу. Але його невсипуща душа прагнула протесту супроти історичної несправедливості, яку він вбачав у цьому брутальному перетворенні Зеленої демократії на Цинічну диктатуру. Жаги протесту він не міг придушити в собі, вона зробилася сильнішою за нього і вимагала вчинку. Особливо після того, як за гори долетіли чутки, ніби декотрі з його друзів перебігли на службу диктатурі; інші на еміграції повинилися й почали просити дозволу повернутись. Він же вернувся тайкома, без дозволу.

На світанку почав неспокійно тупотіти, а потім переривчасто заревів віслючок. Це стривожило чоловіка, він усе ж таки хотів тут залишитися непоміченим. Але й піти звідси поки що не випадало: було ще зарано, самотній перехожий на вулиці неодмінно привернув би до себе увагу. Чоловік підійшов від кущів до гарби з прив'язаним до неї віслючком, ласкаво поплескав його по шиї. Віслючок довірливо потягнувся до нього, потерся об нього стегном. Бідолашний віслючок, він так само страждав від самотності, чекаючи від людини ласки й порозуміння. Але чоловік нічого не міг йому дати і не знав, як допомогти. Може, варто було б його відв'язати від гарби та й відпустити — нехай пасеться сам. Особливо, якщо господар зник надовго. А може, назовсім? Люди тепер зникали у будь-який час і де завгодно — вночі зі свого ліжка, з роботи, в облавах, на вулицях і в пивницях. На них налітали "горили", заклацувались наручники, і людина щезала. Ні суду, ні адвоката...

Стоячи біля віслючка, чоловік усе ж позирав у бік завулка, що від подвір'я збігав униз, до ширшої вулиці — чи не з'явиться там хто-небудь. Йому були потрібні люди на вулиці, серед яких непомітно міг би замішатися й він. Уже досить-таки розвиднілося, та в завулку було порожньо й тихо. Повня ще не зійшла з неба, проте її світло стало не таким яскравим, як уночі, і срібна її монета поволі закочувалася за хребет недалекої гори. Чоловік чекав, що, може, зараз з'явиться цей невдаха-водовоз та й дасть нарешті раду нещасній тварині. Але час минав, а господар усе не повертався.

Ще за якихось півгодини зробилося зовсім видно. Звіддалік і зблизька почало подавати свої звуки місто: гуркіт автомобілів у напрямку центру, жіночі голоси поблизу; у ранковому повітрі над передмістям стрімко профуркотіла зграйка голубів.