Зачароване скло

ДІАНА УІНН ДЖОНС

"ЗАЧАРОВАНЕ СКЛО"

DIANA WYNNE JONES

"ENCHANTED GLASS"

Переклад з англійської

Коли дідусь Ендрю Хоупа помер, то залишив своє поле-піклування онуку. Ендрю забув багато про магію, але пам'ятав, що вітражне, багатокольорове скло у дверях кухні необхідно охороняти…

Фарах, Сарі, Шарін та всім, хто взяв участь у конференції Діани Уінн Джонс без мене.

Глава 1.

Коли Джоселін Брендон помер, — у дуже поважному віці, як заведено у чарівників – він залишив свій будинок та своє поле-піклування онуку, Ендрю Брендону Хоупу [1]. Ендрю у той час було за тридцять. Будинок, Мелстоун Хауз, можна було передати просто — за заповітом. Але поле-піклування, старий Джоселін хотів передати особисто.

Він, дещо, запізнився із цим. Він знав, що Ендрю зможе добратися до нього дуже швидко. Якщо ви підніметеся на вершину Мел Тампу, пагорбу за будинком, то зможете побачити Університет, де викладав Ендрю, як темно-синю цятку на краю великої блакитно-зеленої рівнини, лише в півгодини їзди. Отож, коли він зрозумів, що вже на смертному одрі, Джоселін наказав своїй економці, місіс Сток, зателефонувати його онукові.

Місіс Сток зателефонувала. Однак, правда в тому, що вона це робила не дуже наполегливо. Частково, тому що не сприймала серйозно хворобу старого; але в основному – тому що не схвалювала шлюб дочки старого із Хоупом (а потім смерть від цього). Внаслідок цього, вона також не схвалювала Ендрю Хоупа – сина дочки. Крім того, вона чекала на лікаря, та не хотіла виснути на телефоні, коли було б потрібно відчиняти двері. Тож, коли вона прокладала свій шлях крізь заплутану систему в Університетському комутаторі та дібралася до Факультету Історії, а потім до людини, що назвала себе Науковою співробітницею, яка повідомила, що Доктор Хоуп знаходиться на засіданні комітету, вона просто здалася.

Ендрю Хоуп їхав, у загальному напрямку Мелстоуну цього вечора, повертаючись з місця, що було пов'язано із його дослідженнями. Його Наукова співробітниця не мала й найменшої гадки де він був, тож просто сказала місіс Сток брехню, яку казала кожному. Ендрю доїхав до дивного провалля в дорозі, де, як він завжди казав собі, речі ставали інакшими. Були блакитні сутінки і він тільки-но увімкнув передні фари. На щастя, він їхав не надто швидко. Раптово з'явилася фігура, яка метнулася у відблиски його фар, темна та людська та, здається, махала.

Ендрю вдарив по гальмах. Його автомобіль звився, колеса заверещали, у довгому звивистому гальмуванні, показуючи йому страхітливі подробиці трави та терну з двох боків дороги, безжально освітлені його фарами. Отже, він рухався вгору та понад чимось та униз, від чогось нудотно м'якого. Потім це зупинилося.

Ендрю рвонув двері та вистрибнув. У щось м'яке. Виявилося, що це була канава у якій застрягло його ліве колесо. Нажаханий, він похлюпав біля капоту та заглянув під інші три колеса. Нічого. М'яка купа, мабуть, була вологим насипом між дорогою та канавою. Лише коли він у цьому впевнився, Ендрю озирнувся та побачив людську фігуру, що чекала на нього в промені фар. Фігура була висока та худа і дуже схожа на нього самого, окрім білявого волосся, трохи зігнутої спини та відсутності окулярів, на відміну від Ендрю. Зір у Джоселіна завжди був дивовижно хорошим.

Ендрю впізнав свого дідуся.

— Гаразд, принаймні я не вбив тебе, — сказав він. – Чи вбив?

Останнє питання було задано, тому що він зрозумів, що міг бачити білу розмітку середини дороги, крізь тіло дідуся.

Дідусь похитав головою, ледь посміхнувся та простягнув йому щось. Спочатку Ендрю не міг чітко роздивитися що саме. Він підійшов ближче, зняв окуляри та приглядівся. Ця штукенція була схожа на складений папір, із чимось, на кшталт чорної печатки, в одному куті. Старий нетерпляче струснув його та знову простягнув. Ендрю обережно потягнувся за ним. Але пальці пройшли крізь папір та вкрилися холодом. Це було так, ніби на мить покласти руку у морозильну камеру.

— Вибач, — сказав Ендрю. – Я приїду до будинку та заберу його, добре?

Дідусь подивився на папір у руці із гострим роздратуванням та кивнув. Потім він зробив крок назад, достатньо для того, щоб вийти з похилих променів фар, і по всьому. Лише темна дорога в проваллі.

Ендрю також вийшов зі світла фар, щоб переконатися, що дідусь зник. Зрозумівши, що той щез, Ендрю одягнув окуляри та витяг свого правого черевика з багна в канаві. Після цього, він стояв та розмірковував, дивлячись як переднє праве колесо його авта все глибше потопає у трав'янистому мулі.

Він думав про рух неба та Землі, про час та простір. Він думав про Енштейна та небесні гаки [2]. Він думав про те, що положення колеса у канаві лише тимчасове та відносне, несправжнє п'ять хвилин тому та несправжнє вже через п'ять хвилин. Він думав про потужність та швидкість цього занесення, та про силу опору цієї канави. Він думав про розбалансованість гравітації. Потім він впав на коліна, опустивши одну руку у трав'янистий мул, а іншу – на колесо, та штовхнув. Слухняно, з деякою неохотою, смокчучи та хлюпаючи, машина рушила з канави, понад насипом, та стала на дорогу. Ендрю сів на водійське сидіння, натягнув черевика, розмірковуючи із жалем, що його дідусь міг просто стяти на дорозі та підкликати, із тим самим результатом. Зараз він має попрацювати над практичною стороною магії, трохи більше. Шкода. Він зітхнув.

Потім він приїхав до будинку дідуся.

— Він помер, так? – сказав він, коли місіс Сток відчинила йому двері.

Місіс Сток кивнула та заспокоїла залишки своєї совісті, кажучи:

— Але я знала, що ви дізнаєтеся.

Ендрю попрямував крізь парадні двері у свою спадщину.

Звичайно, одразу ж виникло багато справ, не лише у Мелстоуні та у Мелтоні — місті неподалік, але також і в Університеті, тому що Ендрю майже одразу вирішив залишити Університет та жити у Мелстоун Хаузі. Батьки залишили йому гроші та, із тим, що йому залишив старий Джоселін, як гадав він, у нього було достатньо, щоб відмовитися від викладання та мати змогу писати книгу, яку він завжди хотів написати. Він хотів дати світові абсолютно новий погляд на історію. Він був радий залишити Університет, і особливо радий – залишити Наукову співробітницю. Вона була такою брехухою. Дивно, що рік тому він хотів одружитися із нею. Але Ендрю відчував, що повинен переконатися, що вона благополучно переведена на іншу посаду, і так він і зробив.

Так чи інакше, минув майже рік, перш ніж Ендрю зміг перебратися у Мелстоун Хауз. Тоді він мав переконатися, що різні маленькі розпорядження з заповіту його дідуся виконані, тож прослідкував за цим; але його дещо спантеличив цей заповіт, коли Ендрю побачив його, документ був іншого розміру та форми, ніж папір, що привід дідуся намагався вручити. Він знизав плечима та дав місіс Сток її п'ятсот фунтів.

— І я сподіваюся, що ви продовжуватимете працювати на мене, як ви робили це для мого дідуся, — сказав він.

На це вона відповіла:

— Не знаю що ви робитимете без мене. Будучи професором, ви живете, у своєму власному світі.

Ендрю зрозумів це як "так".

— Я не професор, — помітив він м'яко. – Всього лише простий викладач.

Місіс Сток не звернула на це жодної уваги. На її думку, це були з однієї гіллі ягоди [3]. Кожен в Університеті, був для неї професором, крім студентів, звичайно, а отже, навіть гірше. Тож, вона сказала кожному у Мелстоуні, що онук старого Джоселіна – професор. Незабаром Ендрю звик, коли до нього зверталися "Професор", навіть люди, які писали йому з інших місць, щодо подробиць фольклору, чи питаючи про магію.

Він пішов віддати містеру Стоку, садівнику, його спадщину, в п'ятсот фунтів.

— І я сподіваюся, що ви також продовжити вашу чудову роботу на мене, — сказав він.

Містер Сток обперся на лопату. Жодним чином він не був пов'язаний із місіс Сток, навіть через шлюб. Просто, добра половина жителів Мелстоуна мала прізвище — Сток. Обидва, містер та місіс Сток були дуже чутливі до цієї обставини. Вони не любили один одного.

— Я так розумію, що стара командирша [4] каже, що буде працювати на вас і далі? – агресивно запитав містер Сток.

— Я певен, що так, — сказав Ендрю.

— Тоді я залишаюся, щоб усе було по-чесному, сказав містер Сток та продовжив викопувати картоплю.

Таким чином, Ендрю виявив, що найняв двох тиранів.

Звичайно, він не сприймав їх так. Для нього двоє Стоків були старожилами, вірними дідусевими слугами, які працювали у Мелстоун Хаузі, ще коли Ендрю приїхав у будинок уперше, дитиною. Він просто не міг уявити собі це місце без них.

Тим часом, він був надзвичайно щасливий, розпаковуючи свої книжки, гуляючи та просто перебуваючи у будинку, де він хлопчиком провів так багато прекрасного часу. Будинок мав запах – бджолиного воску, цвілі, парафіну та аромату спецій, якого він ніколи не міг придушити – який казав Ендрю: "Свята!". Його мати ніколи не ладнала із старим Джоселіном.

— Він забобонний та допотопний [5], — сказала вона Ендрю. – Тільки не кажи мені, що ти віриш в усі речі, що він тобі каже. – Але вона відсилала Ендрю до старого майже на всі канікули, щоб показати, що вона не зовсім посварилася із батьком.

Тож, Ендрю залишався зі старим Джоселіном, і вдвох вони гуляли, через поля і ліси, та вибиралися на Мел Тамп, і Ендрю дізнався багато чого. Він не пам'ятав, щоб старий Джоселін навчав його чомусь особливо магічному, але він пам'ятав дружні ночі біля вогнища у затхлій вітальні, зі шторами, що закривали великі французькі вікна, коли дідусь вчив його інших речей. Старий Джоселін Брендон мав практичний склад розуму. Він навчав онука як зробити мух для риболовлі, конструктор з пазів, та як робити руни, фігури орігамі та повітряних зміїв. Вони разом вигадували загадки та ігри. Цього було достатньо, щоб зробите це місце золотим для Ендрю – хоча він мав визнати, що живучи тут, йому дуже недоставало старого.

Але володіння будинком надавало деяку компенсацію. Він міг робити будь-які зміни, які бажав. Місіс Сток думала, що він повинен купити телевізор у вітальню, але Ендрю не любив телебачення, тож телевізора не придбав. Натомість, він купив морозильну камеру та мікрохвильову піч, не звертаючи уваги на гнівні протести місіс Сток, та пішов оглянути будинок, щоб з'ясувати де потрібно зробити ремонт.

— Морозильник та мікрохвильовку! – розповідала місіс Сток своїй сестрі Тріксі.