Життя й дивовижні пригоди солдата Івана Чонкіна: Особа недоторкана

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Було це чи не було, тепер вже точно не скажеш, бо випадок, з якого розпочалася (і триває майже до наших днів) уся історія, трапився в селі Красне так давно, що й очевидців відтоді майже не зосталося. Ті, які лишилися, розповідають по-різному, а деякі й зовсім не пам'ятають. Та й, правду кажучи, і не такий це випадок, аби тримати його в пам'яті стільки часу. Щодо мене, то я зібрав докупи все, що чув з цього приводу, і додав трохи од себе, додав, можливо, навіть більше, ніж чув. Врешті-решт історія ця здалася мені настільки кумедною, що я вирішив викласти її письмово, а коли вона вам видасться нецікавою, нудною чи навіть дурною, так сплюньте і вважайте, ніби я нічого не розповідав.

Трапилося це начебто перед самою війною — чи то наприкінці травня, чи то на початку червня 1941 року,— в цей, приблизно, час.

Стояв звичайний, спекотний, як буває в цю пору року, день. Усі колгоспники були зайняті на польових роботах, а Нюра Бєляшова, яка служила на пошті, прямого відношення до колгоспу не мала і була цього дня вихідна, поралася на своєму городі — підгортала картоплю.

Була така спека, що, пройшовши три рядки з кінця в кінець городу, Нюра геть зморилася. Плаття на спині й під пахвами змокріло і, підсихаючи, ставало білим і жорстким від солі. Піт затікав у очі. Нюра зупинилася, аби поправити волосся, яке вибилося з-під хустинки, і поглянути на сонце — чи скоро обід.

Сонця вона не побачила. Великий залізний птах з перекошеним дзьобом, затуливши собою сонце і взагалі все небо, падав просто на Нюру.

— Ой! — з жахом зойкнула Нюра і, затуливши лице руками, ніби нежива, повалилася в борозну.

Кабан Борко, який рив землю біля ґанку, відскочив убік, але, збагнувши, що йому нічого не загрожує, повернувся на те ж місце.

Минув певний час. Нюра отямилася. Сонце пекло в спину. Пахло сухою землею і гноєм. Десь цвірінькали горобці і кудкудакали кури. Життя тривало. Нюра розплющила очі і побачила перед собою грудкувату землю.

"Чого ж це я лежу?" — подумала вона здивовано і враз

згадала про залізного птаха. ,

Нюра була дівчина грамотна. Вона іноді читала "Блокнот агітатора", який регулярно виписував парторг Килін. У "Блокноті" недвозначно говорилося, що всілякі забобони дісталися нам у спадок від темного минулого і їх слід рішуче викорінювати. Ця думка здавалася Нюрі цілком справедливою. Нюра повернула голову праворуч і побачила свій ґанок і кабана Борка, який і досі рив землю. У цьому не було нічого надприродного. Борко завжди рив землю, тільки-но знаходив для цього придатне місце. Та коли знаходив негодяще, також рив. Нюра повернула голову далі і вгледіла чисту блакить неба і жовте сліпуче сонце.

Посміливішавши, Нюра повернула голову ліворуч і знову впала ницьма. Страшний птах існував реально. Він стояв неподалік від Нюриного городу, широко розчепіривши великі зелені крила.

"Згинь!" — подумки наказала вона і хотіла осінити себе хресним знаменням, але хреститися, лежачи на животі, було незручно, а підніматися вона боялася.

І раптом її наче струмом ударило: "Так це ж аероплан!" І справді, залізним птахом Нюрі видався звичайний літак "У-2", а перекошеним дзьобом уявлявся їй його нерухомий повітряний гвинт.

Ледве перелетівши через Нюрин дах, літак опустився, пробіг по траві і зупинився біля Федька Решетова, мало не збивши його правим крилом. Федько, рудий мордатий здоровань, відомий більше за його прізвиськом Плечовий, косив тут траву.

Льотчик, побачивши Плечового, розстебнув ремені, визирнув з кабіни і гукнув:

— Гей, дядьку, що це за село?

Плечовий нітрохи не здивувався, не злякався і, наблизившись до літака, охоче пояснив, що село називається Красне, а спершу називалося Грязне, а ще в їхній колгосп входять Клюквине і Ново-Клюквине, але вони по той бік річки, а Старо-Клюквине, хоча й по цей бік, належить до іншого колгоспу. Тутешній колгосп називається "Червоний колос", а той — імені Ворошилова. У "Ворошилові" за останні два роки змінилося три голови: одного посадили за крадіжки, другого — за розтління малолітніх, а третій, якого надіслали для зміцнення, спочатку трохи позміцнював, а далі як запив, так і пив доти, доки не пропив особисті речі й колгоспну касу, і допився до того, що в нападі білої гарячки повісився у себе в кабінеті, залишивши записку, в якій було лише одне слово "ех" з трьома окличними знаками. А що те "ех!!!" мало означати, так ніхто й не збагнув. Щодо тутешнього голови, то він хоча й теж п'є без просипу, однак на щось іще сподівається.

Плечовий хотів повідомити льотчикові ще якісь подробиці з життя довколишніх поселень, але тут позбігалися люди.

Першими прибігли, як звичайно, хлопчаки. За ними поспішали жінки, деякі з дітьми, деякі вагітні, а багато хто і з дітьми й вагітні водночас. Були й такі, в яких одне дитинча за поділ ухопилося, інше за руку, друга рука тримає немовля, а ще одне в животі дозріває. До речі, в Красному (та чи тільки в Красному?) жінки народжували охоче й рясно і завжди були або вагітні, або щойно після пологів, а іноді й наче щойно після пологів, а вже й знову вагітні.

За жінками шкандибали діди й баби, а з дальніх ланів, покинувши роботу, бігли й решта колгоспників з косами, граблями і сапками, що надавало цьому видовищу явної схожості з картиною "Повстання селян", яка висіла в районному клубі.

Нюра, котра все ще лежала в себе на городі, знову розплющила очі і звелася на лікоть.

"Господи,— сяйнула в її голові тривожна думка,— я тут лежу, а люди вже давно дивляться".

Схопившись на свої, ще не зміцнілі від переляку ноги, вона спритно пролізла між воринами тину і кинулася до натовпу, що поступово збільшувався. Позаду стояли жінки. Нюра, розпихаючи їх ліктями, стогнала:

— Ой жінки, пустіть!

І жінки розступилися, бо з Нюриного голосу розуміли, що їй конче треба пробитися наперед.

Далі стояли лави чоловіків. Нюра порозпихала і їх, примовляючи:

— Ой дядьки, пустіть!

І нарешті опинилася в першому ряду. Вона побачила зовсім близько літак з широкою смугою мастила аж по всьому фюзеляжу. І льотчика в коричневій шкіряній куртці, який, спершись на крило, розгублено дивився на люд, що підступав з усіх боків, і крутив на пальці потертий шолом з димчастими окулярами.

Поруч з Нюрою стояв Плечовий. Він поглянув на неї згори вниз, засміявся і сказав приязно:

— Ти дивись, Нюрка жива. А я думав, тобі вже кінець. Я ж ероплана перший помітив, авжеж. Я тут біля горба сіно косив, коли дивлюся: летить. І прямісінько, Нюрко, на твій дах, на бовдур просто, атож. Ну, думаю, зараз він його зчеше.

— Брешеш ти все,— сказав Микола Курзов, який стояв праворуч од Плечового.

Плечовий спіткнувся на півслові, поглянув на Миколу теж згори вниз, оскільки був вищим на цілу голову, і, подумавши, сказав:

— Бреше собака. А я кажу. А ти свого рота закрий та й не роззявляй, доки я тобі не дам дозволу. Втямив? А ні, так я тобі на язик наступлю.

Після того він зиркнув на людей, підморгнув льотчикові і, вдовольнившись враженням, яке справили його слова, вів далі:

— Ероплан, Нюрко, від твого димаря пройшов ото на вершок максима. А мініма й того менше. А коли б він твого бовдура зачепив, так ми 6 тебе завтра обмивали, атож. Я 6 не пішов, а Колька Курзов пішов би. Він до жіночого тіла цікавий. Його торік в Долгові в міліції три дні протримали за те, що він в жіночу лазню заліз і під лавкою сидів, атож.

Усі засміялися, хоча знали, що це неправда, бо Плечовий вигадав це зараз. А коли перестали сміятися, Степан Луков запитав:

— Плечовий, га, Плечовий, а ти, коли побачив, що ероплан за бовдур зачепиться, напудився чи ні?

Плечовий презирливо зморщився, хотів сплюнути, та нікуди було — кругом люди. Він проковтнув слину і сказав:

— А чого мені пудитися? Ероплан не мій, і димар не мій. Коли 6 мій був, може, й злякався 6.

У цей час один із хлопчаків, які вешталися в дорослих під ногами, приловчився і вшкварив по крилу палицею, від чого крило загуло, мов барабан.

— Ти що робиш? — заволав на хлопчика льотчик. Хлопчисько злякано пірнув у натовп, але згодом знову

з'явився. Палицю, однак, викинув.

Плечовий, послухавши, який звук видало крило, похитав головою і запитав у льотчика, приховуючи глузування:

— Свинячою шкірою обтягнуто?

— Перкалем.

— А що це?

— Така річ,— пояснив льотчик.— Матерія.

— Дивина,— сказав Плечовий.— А я думав, він увесь із заліза.

— Якби із заліза,— знову встряв Курзов,— його 6 двигун у вишину не підняв.

— Піднімає не двигун, а підйомна сила,— сказав відомий своєю вченістю комірник Гладишев.

За вченість Гладишева всі поважали, проте в цих його словах засумнівалися.

Жінки цих розмов не слухали, в них була своя тема. Вони розглядали льотчика, не соромлячись його присутності, наче він був неживим предметом, і вголос обговорювали його вбрання.

— Шкірянка, жінки,— чистий хром,— стверджувала Тайка Горшкова.— Та ще зі складками. Для них, певно, хрому не шкодують.

Нінка Курзова заперечила:

— Це не хром, а шевро.

— Ой, не можу! — обурилася Тайка.— Яке ж шевро? Шевро ж бо з пухирцями.

— І це з пухирцями.

— А де ж тут пухирці?

— А ти помацай — побачиш,— сказала Нінка. Тайка з сумнівом поглянула на льотчика й мовила:

— Я помацала б, так він, напевне, лоскоту боїться. Льотчик знітився і почервонів, бо не знав, як на все це

реагувати. 4

Його врятував голова Голубев, який під'їхав до місця події на бідарці.

Сама подія застала Голубєва в той момент, коли він разом з одноруким рахівником Волковим перевіряв бабу Дуню на предмет самогоноваріння. Результати перевірки були наочними: голова злізав з бідарки дуже обережно, довго намацував носком чобота залізну скобу, що висіла на дротині замість підніжки.

Останнім часом пив голова часто і багато, не гірше, ніж той, який повісився в Старому Клюквині. Одні вважали, що він пив, бо був п'яницею, інші гадали, що спричинилася до того сім'я. Родина в голови була велика: дружина, в якої постійно боліли нирки, й шестеро повсякчас замурзаних дітей, котрі без угаву билися між собою і багато їлгі.

Усе це було 6 не так страшно, але, на лихо, справи в колгоспі йшли кепсько. Себто не так, аби дуже погано, можна було 6 навіть сказати — добре, але щороку все гірше й гірше.

Спершу, коли від кожного двору все стягли в одну купу, купа та мала показний вигляд, і господарювати над нею 6ул о приємно, а потім дехто спохопився і пішов тягти* назад, хоча назад не давали.