Твір у форматі ЗНО: «Чи варто пам’ятати минуле заради майбутнього?»

Є час, коли морок ховає минуле
Іздрик

Я вважаю, що наше минуле — історія, яку ми повинні знати й пам’ятати, адже, як писав Олександр Довженко, сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Проте буває, що дорога ця надто заплутана й ми просто ходимо по колу. Можливо, варто змінити траєкторію й рухатися прямо, а не на місці? Але для цього ми не можемо тягнути за собою вантаж на тонну, адже будемо зупинятися кожних 20 м для перепочинку, хоч і залишити його при дорозі ми теж не маємо права.

З одного боку, пройдешнє — це не просто підручник з історії чи попередні пункти біографії, це — позбавлене часових рамок творіння людства. Колись і наша сучасність стане для когось минулим, тому, забуваючи про пережите, ми проявляємо байдужість до себе самих. Ніхто з нас не хоче, щоб діти зневажали їхнє сьогодення.

Не можу не згадати про повість Олександра Довженка «Зачарована Десна». Автор повертається до витоків свого життя — дитинства. Він поринає в спогади, шануючи те, що було в його житті. Із того часу багато чого змінилося, але незворушною залишилася Десна, тихими берегами якої гуляє творча душа письменника.

З іншого боку, історію не перепишеш, не закреслиш і не зітреш, особливо, якщо вона написана кров’ю, але можемо дописати її. Ми повинні творити нову історію — вільну від стереотипів. Уже століття тривають суперечки: хто за кого воював у Першій світовій війні, хто яку форму носив? А чи не варто приділяти увагу сьогоденню, виправляти теперішню ситуацію? Адже зараз уже не змінити те, що було в 1914р., проте можна змінити те, що є зараз і буде завтра.

Згадую ситуацію, яка сталася під час Другої світової. Завдяки німкені Елізабет Винкен вдалося на якийсь час помирити дві сторони. У переддень Різдва жінка разом зі своїм сином підібрала трьох американських солдатів, які заблукали. Елізабет взяла їх до себе за умови, що вони не пронесуть зброї в будинок. Через деякий час у двері постукали ще чотири німецьких солдати, які теж шукали притулок. Німкені вдалося змусити гостей залишити зброю за межами будинку. Жінка стала своєрідною запорукою Різдвяного перемир’я. Дивно те, що обидві сторони не тільки не вбили один одного, але ще й розділили святкову вечерю за одним столом. Не обійшли увагою й поранених. То чому ж зараз люди не готові змиритися з тим, що було колись заради сьогодення та майбуття?

Отже, з усього сказаного вище випливає, що нам радше варто творити сьогодення заради майбутнього, а не навпаки. Нехай морок ніколи не заховає нашого минулого. Не треба забувати історію, яку нікому не під силу викреслити з нашої пам’яті, але також мусимо зрозуміти, що пройдешнє залишиться таким самим, а майбутнє завжди під силу змінити.