Твір на тему: «Конфлікт фанатизму і людяності у новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)»

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме тут постає реальний, зримий образ матері-України постреволюційної доби: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір знаходиться поряд з сином, коли той має трохи часу для перепочинку між жорстокими та кривавими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом» — каже герой новели. Але насувається гроза, поступово наростає тривога, а в очах матері син помічає «дві кришталеві росинки».

Чому ж очі рідної людини наповнилися слізьми, над чим же плаче мати, над чим же плаче Україна? Можливо, над протистоянням гуманності і фанатизму, сліпої відданості сумнівній ідеї і людяності. Автор новели прагне осмислити протиставлення добра і зла, світлого і темного, двох абсолютно різних образів, які живуть в душі головного героя твору. З одного боку, герой новели — це бездушний, сліпий інструмент, призначений для того, щоб вершити революційний суд, з іншого боку — це людина, яка невидимою силою любові сина прив’язана до матері, яка вміє бути ніжною і вміє любити.

Миколі Хвильовому вдалося по-новому розкрити споконвічний конфлікт між життям і смертю, між фанатизмом і людяністю. «Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой. З огляду на це можна навіть повірити, що ця людина й справді чинила справедливий революційний суд, виступаючи від імені народу. Але між двома протилежностями метається душа бунтівного сина Андрюші і душа Тагабата — людини з каменем замість серця і холодним розумом. Герой не бачить виходу з ситуації, і тільки у ці хвилини він відчуває співчуття.

На жаль, фанатизм отримав верх над людяністю, і герой новели застрелив рідну матір: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». Він зробив це в ім’я «дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни», в ім’я революції. І це найстрашніше.

Автор новели доходить висновку, що це вчинок справжнього революціонера, який в критичну хвилину «голови не загубив». Але цілком зрозуміло, що така фанатична відданість руйнує людську особистість, вбиває розуміння добра і почуття справедливості, несе лише зло. Тому новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям несправедливості і жорстокості нової більшовицької системи, ствердженням того, що прагнення людини вбити в собі усе людське в ім’я примарної ідеї приводить до переродження людини у звіра. Разом зі своїми героями М. Хвильовий шукав вихід із лабіринту історії, пророкував і помилявся, свято вірив та люто ненавидів, і, нарешті, не витримав: пролунав постріл, який перервав його життя.