Твір на тему: «Бережіть собори ваших душ» за романом Олеся Гончара «Собор»

Головним персонажем роману О. Гончара «Собор» є не людина чи декілька героїв, а саме Собор. У творі він став символом віри в неземне і прекрасне, символом людяності і чистоти душі. Письменник вимірює духовність і чесноти дійових осіб роману саме ставленням до собору. Це дає нам можливість побачити справжні обличчя усіх героїв.

Добре відомо, що собор — це християнський храм, до якого приходять люди заради очищення душі. Це духовність, краса, добро і сама чистота. І ці слова не були пустими для Миколи Баглая, який переймався долею рідного села Зачіплянки і хвилювався про збереження пам’ятки архітектури. В цьому йому протистояв Володька Лобода, який на місці собору хотів збудувати сучасне кафе і тим самим заробляти гроші.

Найзаповітніша мрія Лободи — зробити кар’єру і мати кабінет з пухнастими килимами, де навіть кроків не було б чутно. Ця людина не мала нічого святого, адже навіть від свого рідного батька він відмовився і здав його до будинку ветеранів.

Протистоячи руйнівній силі часу, на захист собору виступає і Дмитро Яворницький. Ризикуючи життям він не дозволив махновцям удертися в середину собору. Поряд з ним за збереження храму виступав і вчитель Хома Романович, за що і був засуджений та опинився у засланні.

Але навколо собору відбуваються не тільки страшні, але й найпрекрасніші події, пов’язані з життям зачіплянців. Саме тут зародилося кохання Миколи та Єльки. Саме коло собору радів їхньому щастю Ізот Лобода, який усе своє життя робив оточуючим тільки добро.

Собор, як справжній головний герой, присутній майже на кожній сторінці роману. Він зустрічається у схвильованих словах автора, у роздумах героїв. Він, немов жива істота, багато десятиліть стояв на сторожі моральних та духовних цінностей. А прощаючись з селом та собором, читач бачить його дещо іншим, бо «не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. Усе він бачить і бачив усе. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, повний і чистий».

Духовні цінності неможливо вимірювати речами, їжею або грошима, адже душам людей потрібні милосердя, любов і доброта, тобто все те, що робить нас кращими, підіймає нас над буденним і мізерним у високі духовні сфери.

У своєму романі О. Гончар устами героїв закликає читачів берегти прояви любові, правди, краси, щирості і совісті: «Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..». І якщо кожен з нас прислухається до цього заклику, то загроза перетворення людей на нелюдів, загроза духовного спустошення обов’язково мине. Тільки глибоке усвідомлення нашими сучасниками та майбутніми поколіннями значущості духовних устремлінь і потреб допоможуть кожному з нас прийти до божественного, до безсмертного, до прекрасного в собі самому.