Твір на тему: «Людина, на яку я хочу бути схожим»

Кожен із нас, безперечно, має свій власний ідеал, постать, на яку за будь-яких життєвих обставин намагається бути схожим. У моєму серці теж живе така людина — моя мама.

Коли я був ще зовсім маленьким, мати колихала мене, приголублювала до серця, співала колискові. В кутиках її уст палало кохання, а в очах світився вогник здатності до самопожертви. Мабуть, це мій найдавніший спогад, проте й досі я з радістю й теплом згадую ці моменти. Вир тієї невимовної любові міцно охоплює моє серце і, затамувавши подих, на мить можна відчути, що для щасливого існування більше нічого й не потрібно. Я думаю, що саме вміння любити життя й все живе на цій планеті і є тою найголовнішою рисою, за яку слід поважати людину.

Моя мама — лікар, тож її покликанням є допомога тим, хто її потребує. Одного разу я побував у неї на роботі. Саме в той день з лікарні виписували одного дідуся. Яким подивом для мене було побачити, як цей чутливий чоловік лагідно усміхнувся, як заіскрилися його прості й наповнені запалу селянські очі. Він пошепки промовив ледь чутним хриплим голосом: «Дякую». На мою думку, найбільшою втіхою для будь-якого лікаря є одужання його пацієнта й подяка за допомогу. Саме з того часу я мрію опанувати цю професію. Я пишаюся тим, що моя мама потрібна суспільству, що її рука допомоги врятувала життя сотням людей.

Який би шлях не простелився перед моїми ногами, куди б не завела мене доля, мама завжди буде для мене єдиним вогником у світовій пітьмі, на який я буду орієнтуватися за будь-яких обставин. Життя — це широка долина, на якій густо переплітаються міріади стежок. Є серед них рівні, висіяні м’яким і духмяним зіллям. Проте доволі часто трапляються биті шляхи, на яких курява ріже очі, а камінці б’ють ноги. Мама завжди допоможе обрати вірну дорогу, дасть мудру настанову про те, як діяти в тій чи іншій ситуації. Вона буде завжди поряд. Досить сказати хоча б те, що саме мама повела мене в перший клас, допомагала мені з уроками, підклеювала книжки, обгортала зошити. Коли в початкових класах я не міг щось запам’ятати, мама читала це сама, а потім, тримаючи мене в себе не колінах, переказувала, незважаючи на втому після нічного чергування.

Все своє життя мама присвятила мені, а для себе в неї майже не залишалося часу. Вона створила своєю особою для мене окремий світ. Я сподіваюся, що часточку цього світу я візьму з собою в доросле життя. І яка б перешкода не трапилася в мене на шляху, у серці я завжди триматиму мамину усмішку й набір чеснот, які допоможуть мені зберегти її навіки.