Твір на тему: «Вічність образу Дон Кіхота і Санчо Панса»

У XVI столітті Іспанія була світовою державою, що володіє величезними колоніями. Іспанцям належать у цей час чудові географічні відкриття. Іспанія, господиня на всіх морських просторах, після 1588, зазнавши поразки в морській битві з Англією, почала втрачати свою велич. На троні був Пилип II, який прославився кривавими перемогами над Фландрією та Німеччиною. За підтримки піратства, він успішно продовжував боротьбу за владу в колоніях.

Але все це не мало такого резонансу, як те, що сталося в лютому 1605: у крамницях Мадрида з’явився роман зовсім невідомого тоді Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський». Роману цьому скоро виповниться 400 років. Події тієї епохи, її учасники пішли в небуття, а роман живе, множиться на всіх мовах світу. Він став скарбницею світової духовної культури.

Сучасники сміялися, читаючи роман, романтики плакали, бачачи в Дон Кіхоті лише переможеного. Видатний філософ початку XX століття Шпенглер, розмірковуючи над проблемами цивілізації, в кожному греку бачив щось від Дон Кіхота, а в кожному римлянині — від Санчо Панси. Дехто вважав Дон Кіхота великою людиною, яка перетворилася на божевільну через відсутність мрії. Чи так це?

Можна погодитися, що герой не мав мрії, а лише бажання, так як мрія вимагає реалізації засобів, а їх йому якраз і не вистачало. Він лише мав бажання виправити світ.

Шлях Дон Кіхота не назвеш реальним. Зла стає все більше, а лицарів все менше...

Чи потрібні людству Дон Кіхоти? Яка їхня роль?

Напевно, вони завжди будуть потрібні. Дон Кіхот народився в жорстокий час, але був добрим і готовим допомогти всім стражденним; був непохитним у своїх бажаннях допомагати людям тоді, коли більшість з них не вірили в добро і глумилися над ближнім, беріг честь серед загальної атмосфери підлабузництва; був мужнім, коли багато людей боялися, був чистим душею, коли аристократія втратила совість; був скромним і делікатним серед грубощів; тримав слово, коли це ніхто не цінував; він присвятив життя високим прагненням тоді, коли інші задовольнялися особистими потребами. Все це підтверджує, що не час створює людей, а люди прикрашають його, і що не завжди в «жорстокий вік» бувають «жорстокі серця».

Через пародію Сервантес передав великі гуманістичні ідеали епохи Відродження, а водночас неможливість їхнього здійснення в Іспанії. Фінал роману неочікуваний — Дон Кіхот відрікається від усього, що так хоробро захищав. Ймовірно, Сервантес, розуміючи недосконалість навколишнього світу, одночасно усвідомлював безперспективність шляху свого героя. Тому й вирішив посміятися над життям, написавши роман-пародію, в глибині якої заховані вічні ідеали гуманізму. Можливо, і збулося пророцтво Сервантеса, що не залишиться такого народу, який не прочитає його роман рідною мовою.

Цей лицар і зараз продовжує свій нелегкий шлях, тепер уже духовними дорогами людства. Одні його вважають героєм, інші — божевільним.

Він став одним з «вічних образів», таких, які покинули межі конкретної історичної епохи, яка народила їх. У свідомості людства Дон Кіхот перестав бути бідним ідальго, що уявив себе лицарем. Його образ засвідчив наявність безперервного конфлікту між шляхетністю намірів і неможливістю їхнього втілення. Це «вічний образ», так як люди ніколи не перестануть шукати сенс життя і своє місце в ньому, а тому він ніколи не втратить свого значення.