Твір на тему: «Родіон Раскольніков і Соня Мармеладова: хто, кого і для кого приносить у жертву?» за романом Федора Достоєвського «Злочин і кара»

Теорія Родіона Раскольнікова, що розділила весь рід людський на сильних і слабких, на тих, хто «право мають» і на «матеріал», привела його до страшного злочину. Раскольнікову, який терзається внутрішніми протиріччями, відчайдушним самозапереченням, автор дає шанс на порятунок. Цей шанс — зустріч з сильнішою і переконаною в моральному відношенні особистістю, Сонею Мармеладової.

Вперше на сторінках роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» Соня постає в оповіді Мармеладова, потім — у сцені його загибелі і, нарешті, в комірчині Раскольнікова. Зображуючи Соню в цих сценах, письменник підкреслює притаманну її зовнішньому вигляду надзвичайну боязкість: епітети «боязко», «скромно», «зніяковіло» часто супроводжують дієслова, що позначають дії героїні. Але найголовнішою художньою деталлю в портреті Соні стають очі — «лагідні», «ясні», «тихі», «небесно-блакитні», «чудові». Не випадково Раскольникову вже при першій же зустрічі з Сонею «все хотілося дивитися» в її очі. Не випадково і те, що саме до неї звертається з останнім «Прости» вмираючий батько: лише нескінченно добра, великодушна Сонечка здатна заспокоїти душу гіркого п’яниці, яка роздирається досконалими гріхами. Раскольніков дуже скоро розуміє, що тільки Соня зможе відповісти на питання, що його мучать. Тому він і звертається до неї зі словами, істинного сенсу яких вона ще не в змозі зрозуміти: «Упокой Господь мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?». Вже в перші швидкоплинні зустрічі Раскольніков інтуїтивно відчуває значимість появи Соні в його житті.

У міру розвитку дії роману сюжетна лінія Раскольніков — Соня Мармеладова поступово висувається в одну з центральних. Прихід героїні в комірчину Раскольнікова відкриває йому, що головне у Соні — безмежне співчуття всім «приниженим і ображеним». Раскольнікову, охопленому нестерпними стражданнями і протиріччями, важко дивитися в «ясні» очі Соні. У цій сцені репліки героя супроводжуються ремарками «намагаючись не дивитися», «відвернувся». «Зажерливістю» страждання, виражене у всіх рисах обличчя Соні, змушує Раскольнікова не тільки вклонитися втіленому в героїні «всьому стражданню людському», а й відчути, що це страждання і за його загиблу душу.

Переломним з точки зору усвідомлення неминучості покаяння і можливості воскресіння стає для Раскольникова його перший прихід до Соні. Питання, які він їй задає, безжалісний тон на початку розмови свідчать про те, що це швидше питання до самого себе, до своєї невгамовної совісті. Тому Раскольніков «майже з мукою» дивиться на Соню, коли просить її прочитати з Євангелія про воскресіння Лазаря. Під час слухання схвильованого читання Соні герой раптом відчув, що їм, «разом проклятим», «разом» йти. Після читання Раскольніков вже точно знає, що обов’язково зізнається у своєму страшному гріху Соні. Саме Соні, адже він її «давно вибрав, щоб це сказати... ще тоді», коли Мармеладов про неї говорив і Лізавета була жива. Ця зустріч Раскольнікова з Сонею відкриває героєві шлях до порятунку.

«Слабенька», боязка Сонечка своїм співчуттям і святою вірою в Бога зруйнувала всі стрункі логічні міркування «сильної особистості». Після визнання Раскольнікова у скоєнні страшного злочину першими словами Соні були: «Що ви, що ви зробили над собою!». Діалог гордого теоретика, який «право має» з однією «з малих цих» обертається в результаті його скорботним судом над собою. Визнання полегшує страждання Раскольнікова: «Давно вже незнайоме йому почуття хвилею хлинуло в його душу і разом розм’якшило її: сльози викотилися з його очей і зависли на віях». Пристрасне, болісне співчуття виразилося на особі Соні. І вона, і Раскольніков розуміли, що подальший шлях можна подолати тільки вдвох, самотній людині він не під силу.

Наступного разу Раскольніков зайшов до Соні перед своїм офіційним визнанням у скоєному злочині. Зайшов, щоб Соня дала йому свій хрестик як знак того, що він «хрест бере на себе». А потім, вийшовши від Соні, Раскольніков «став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю, з насолодою і щастям. Він встав і вклонився другий раз». Для Раскольнікова це – привселюдне покаяння, і прийти до нього герою було значно важче, ніж у ділянку до Порфирія Петровича. Сили Раскольнікову надавало ясне відчуття, що Соня тепер з ним навіки і піде з ним хоч на край світу.

В епілозі роману «Злочин і кара» авторська думка про порятунок Сонею заблуканої душі Раскольнікова повторюється ще раз. Однак тепер уже героїв об’єднує не тільки хрест, який їм разом нести, але й любов. Ця любов воскресила обох і серце одного укладало нескінченні джерела життя для серця іншого.