Твір на тему: «Мотив самоствердження людини в складному сучасному світі» за творами Василя Симоненка

Не шукав я до тебе
Ні стежки, ні броду.
Бо від тебе узбіччям
Ніколи не брів –
Я для тебе горів,
Український народе,
Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво горів.

Василь Симоненко був людиною надзвичайної людяності і щирості, поетом, який кожне слово своїх поезії зігрівав теплом власного серця, поетом, що оспівував любов до співвітчизників і рідної землі. Олесь Гончар написав про нього такі слова: «Для співу свого, для думи своєї в щасливу мить народила його Україна. І він, за прикладом найкращих наших поетів, синівською відданістю їй віддячив, напруженим, чесним горінням душі. Справді, як молодий витязь, звівся він у нашій поезії, і так виразно чуємо його свіжий, мажорний, по-юнацьки бадьорий голос, яким він і сьогодні вітає життя».

Цей поет ніколи не бачив Україну, свій народ у категорії «радянського народу». Тому він ніколи не звертався до теми «єднання України у новий союз з іншими народами». Він завжди випадав із спільного ряду оспівувачів Радянського союзу, тому один з віршів В. Симоненка був надрукований тільки у 1990 році, бо там були такі рядки:

«Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю».

В. Симоненко був досить сміливий для свого часу, у який провідною ідеєю була ідея про старшого брата українського народу — народу російського. На думку поета, українці ніколи не були малоросами, тобто ніколи не були звичайним придатком до великої Росії. Адже українці жили на землі, яка була колискою для всіх східнослов’янських народів, саме вони були народом з глибоким національним корінням і великою культурою.

Тему рідної землі, Батьківщини В. Симоненко своєрідно розкрив у казці для дорослих під назвою «Казка про Дурила», яку він написав в останній рік свого життя. Цей твір став алегоричною розповіддю про втрачену, а потім віднайдену Батьківщину. Сюжет цього твору побудований на основі класичних зразків розповідей про пригоди героя у мандрах. Казку було надруковано лише через двадцять п’ять років після її створення. Дуже показові перші рядки цього твору, адже одразу можна здогадатися, що головний герой зовсім не дурний, бо він утікає з голодної країни, коли батько йому каже:

«Ну, йди вже, клята рахубо,

бо в бо дома з голоду вріжеш дуба...».

Намагаючись врятуватися від голодної смерті, герой довго мандрував світом, доки не змужнів і не виріс. Тоді він вирішив повернутися додому, але забув туди дорогу. Шукаючи дорогу, Дурило опинився у дивній землі з не менш дивними мешканцями, які не втомлювалися вихваляти порядки в своїй країні:

«Ми знаємо все! Для нас усе відоме!

Що буде завтра? Запитайте нас».

Але омріяний рай, який побачив Дурило, був побудований на крові тисяч людей, як це було і з Радянським Союзом, у якому довелося жити В. Симоненку. І ця країна відрізняється від країни, омріяної героєм, тому він досить швидко її покидає. Врешті-решт Дурило повертається додому, де застає батьківську хату, а «під нею засмучена мати пасе сонячних зайчиків у дворі...».

На відміну від своїх сучасників, В. Симоненко любив свою рідну країну такою, якою вона була і ніколи не шукав для себе іншого. Більш «теплого» місця ніж рідна країна В. Симоненко не міг знайти. Тому Україні він віддавав свій поетичний талант і всі свої думи. Поет був впевнений, що його Вітчизна обов’язково відродиться, вийде з попелу, наче фенікс, який захистить свій народ від національного занепаду і знищення.

«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину».