Твір на тему: «Маруся — моя улюблена героїня повісті Григорія Квітки-Основ’яненка»

На уроках української літератури я ознайомилась із багатьма творами, але найбільше мені сподобалась повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся». Це історія про світле та невмируще кохання, якому не страшні жодні перепони.

Маруся — дочка Наума та Насті Дротів, головна героїня твору. На мою думку, це ідеал української дівчини. Вона тиха, скромна, слухняна, добра, ніхто не може сказати про неї лихого слова. Автор виражає свою прихильність до героїні: «Та що то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте... на все село була й красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому тиха, і смирна, і всякому покірна...». Дівчина навіть не усвідомлювала своєї внутрішньої та зовнішньої краси. Маруся була богобоязлива. Ходила до церкви й жила за Божими законами.

Маруся покохала Василя, вродливого хлопця, з яким зустрілася на весіллі подруги. Її кохання було по-дитячому чистим і наївним. Дівчина навіть боялася комусь розповісти про свої почуття, вона соромилась, тому що вперше покохала й навіть не знала, що їй робити і як поводитись. Переборовши свою скромність, Маруся наважується поділитися з батьком своїми переживаннями, просить віддати її заміж за коханого. Хоч Василь і подобається йому як людина, батько знає, що він хороший і хазяйновитий, Наум не піддається на вмовляння дочки, він не хоче, щоб Маруся чекала коханого, поки той відбуває солдатську службу. Дівчина не змогла повстати проти волі батька, мати також не зуміла його переконати. Тож Василь знаходить вихід: від їде на заробітки, щоб мати гроші для відкупу від солдатчини. Вражає сцена прощання закоханих на кладовищі. Маруся немов передбачила свою долю, вона сказала коханому: «На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там і побачимось!». Дівчина тяжко переживає розлуку з коханим, боїться, що більше не побачить його. На жаль, так і сталося. Маруся тяжко захворіла після того, як потрапила під дощ у лісі, коли збирала гриби. Туга за Василем ще більше погіршувала стан її здоров’я. Передчуваючи свою швидку смерть, дівчина прощається з батьками. У такий момент вона думає не про себе, а про них. Щоб позбавити їх від почуття провини після своєї смерті, Маруся каже, що вона не тужить за втраченим життям, що нікого не звинувачує йвдячна їм за все, що вони зробили для неї. Покірність дівчини просто вражає. Вона прийняла свою долю і переповнена вдячністю Богові за своє хоч і коротке, проте повне щасливих моментів життя.

Дочитуючи повість, я не могла стримати сліз. Мені щиро шкода Марусі, шкода, що вона не встигла насолодитися життям і коханням, що на самому початку її життєва дорога обірвалася, що, пізнавши любов, вона так швидко втратила її.

Отже, ця дівчина — моя улюблена героїня, і як шкода, що в реальному житті дуже мало залишилось таких щирих людей, як вона. Я вважаю, що багатьом сучасним дівчатам слід перейняти від Марусі певні риси. А її трагічна історія навчить нас цінувати свої почуття, робити все можливе, щоб зберегти їх і не дозволяти нікому їх зруйнувати.