Твір на тему: «Любов до рідної мови й боротьба за неї»

Так склалося, що українська мова здавна змушена терпіти гноблення й забуття. Її хотіли знищити, викоренити й стерти зі сторінок історії. Російська влада завжди робила все для того, щоб українська мова вийшла із загального вжитку. Але для чого їм це було потрібно?

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — писала відома поетеса Ліна Костенко. Якби українці забули свою мову, вони б зникли як нація. Мова — це те, що об’єднує людей, це чи не єдина нитка, яка тримає нас разом. Тому царський і радянський уряд хотів перервати її, щоб остаточно підкорити українців, зробити їх рабами, які мовчки тягнуть свою ношу. Були такі часи, коли тоталітарним вождям це майже вдавалося. Значним ударом і великою загрозою для народу стало видання Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року. Ці документи заборонили видавати книги, журнали, газети українською мовою, та й вживати її в повсякденному житті. Саме зросійщення пригнічувало наш народ протягом 40 років, але завдяки мужності, терпінню й витримці справжніх патріотів своєї Батьківщини українська мова вижила й не вийшла із вжитку, як хотіла того влада.

Велику роль зіграло створення Кирило-Мефодіївського товариства, яке усіма своїми силами намагалося зберегти мову своїх прадідів. Вони поширювали україномовні твори, вірші Кобзаря, намагаючись відродити свою країну. На мою думку, найбільший внесок у збереження української мови зробив Тарас Григорович Шевченко. Він щиро любив свою землю, народ і хотів, щоб він був вільним. Його душа боліла за Україну, але він не міг побороти систему, тому весь свій біль викладав у творах, які й досі не можна читати без порухів душі. Українцям, які відвернулися від мови своїх батьків, забули рідну землю, Шевченко дорікав:

І всі мови
Слов’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дасть бі…

Проживши багато років за межами України, Шевченко не забув рідної мови, писав:

Мова рідна, слово рідне,
хто вас забуває,
той у грудях не серденько, —
тільки камінь має.

На мою думку, не було й не буде більшого патріота України, ніж Тарас Шевченко. Він тяжко переносив усі біди рідної землі й хотів лише одного: миру на своїй Батьківщині.

Отже, ми повинні бути безмежно вдячними людям, які поплатилися життям за те, щоб ми зараз жили у вільній країні й говорили українською. І ми повинні зробити все, щоб наша мова не зникла, щоб нею розмовляли ще й наші правнуки. На жаль, далеко не всі жителі нашої держави розмовляють українською. Але я вважаю, що не можна, живучи в незалежній Україні, маючи свою державну мову, розмовляти чужою. Тому необхідно берегти надбання наших предків, як скарб, і передати їх своїм дітям та внукам.